Велика антиутопія-2

Закінчення. Початок читайте «День», №157-158

На відміну від завжди напівголодних пролів, члени Зовнішньої партії мали певний життєвий достаток, але регулярно вичищалися Внутрішньою партією від інакодумців, здатних на думкозлочин, тобто на ревізію існуючих порядків. У скромній комірчині кожного функціонера в стіну був умонтований телеекран, що цілодобово працював на прийом і передачу. За сигналом із телеекрану людина прокидалася і починала фіззарядку, виконуючи всі зауваження інструктора, які стосувалися її особисто. Після зарядки на телеекрані з’являлося обличчя Старшого брата, який уважно спостерігав, як вона голилася й чистила зуби. Потім людина йшла в їдальню, де з сотнями собі подібних закінчувала підготовку до роботи. В робочій комірці вона теж працювала під всевидящим оком Старшого брата, виконуючи доручену функцію.

В апартаментах членів Внутрішньої партії теж були влаштовані телеекрани, але вони користувалися привілеєм виключати їх на певний час. Кожний олігарх жив у завжди воюючій країні в умовах повного комунізму з розподілом матеріальних благ найвищої якості за потребами.

Головний герой роману, член Зовнішньої партії Вінстон Сміт, працював у Міністерстві правди, функцією якого було оновлення минувшини, тобто його припасування до поточних подій. Міністерство працювало під девізом: «Хто керує сьогоденням, той керує минулим. Хто керує минулим, той керує майбутнім». Реагуючи на практику тотального бібліоциду і архівоциду, яка проводилася в Радянському Союзі протягом десятиліть, Дж. Орвелл вкладав в уста головного героя такі слова: «Вся історія стала лише пергаментом, з якого відшкрябували первинний текст і в міру потреби писали новий. І ніколи не можна було потім довести підробку».

Фабула роману будувалася на тому, що Сміт почав вести щоденник і записувати в ньому такі слова: «Якщо Партія може запустити руку в минуле і стверджувати, що та чи інша подія ніколи не відбувалася, то це, мабуть, страхітливіше за тортури або смерть?» Він припускав, що в Міністерстві правди є агенти, опозиційні уряду Братства, і один із них — член Внутрішньої партії О’Браєн. Довірившись йому, Сміт потрапив до рук поліції думки, а потім той же О’Браєн жорстоким катуванням змушував свою жертву не тільки покаятися, а й щиросердно прийняти світоглядні постулати й методи Партії. Чим це відрізнялося від виступів суперників Сталіна — Г. Зінов’єва і Л. Каменєва — на партійному з’їзді, коли вони били себе в груди і каялися в своїй опозиційності? В діалогах з О’Браєном віддзеркалювалася історія більшовицької партії.

О’Браєн говорив гаслами, домагаючись, щоб Сміт засвоїв їх без роздумів: «Революції роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета насильства — насильство. Мета катування — катування. Так ось: мета влади — влада». Гасла не відрізнялися від більшовицьких. В. Ленін повчав: «Наукове поняття диктатури означає ніщо інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається».

Після смерті Леніна в партійному керівництві більшовиків (тобто внутрішній партії) розгорілася боротьба за владу між І. Сталіним, Л. Троцьким, Г. Зінов’євим, Л. Каменєвим. У романі «1984» Каменєва можна впізнати в образі Рудзерфорда, Зінов’єва — Ааронсона, Троцького  — Голдштайна, а переможця Сталіна — в образі Старшого брата. Противники більшовиків, які обов’язково мусили прилюдно покаятися перед розстрілом (в романі — розпиленням), або навічно зникали (в романі — неіснуючі особи, неособи), або їх прізвища постійно використовувалися з метою таврування на політінформаціях (в романі — п’ятихвилинках ненависті), як це сталося з Троцьким (Голдштайном).

Океанія спрощувала й примітизувала англійську мову. Фахівець у галузі новомови Сайм так характеризував свою галузь діяльності: «Ми зробимо думкозлочин геть неможливим, для нього не залишиться слів». У СРСР теж вважали, що контроль над суспільством передбачає контроль над мовою. В пострадянській Москві один за одним були опубліковані «Толковый словарь идеологических и политических терминов советского периода» М. Хевеши (2004) і «Толковый словарь языка Совдепии» В. Мокієнка і Т. Нікітіної (2005). В останньому виданні містилося 10 тис. слів і виразів.

В Океанії постійно повторювані гасла навіювали спотворену реальність: війна — це мир; свобода — це рабство; незнання — це сила. Чим вони відрізнялися від радянських гасел: народ і партія — єдині; партія — наш стерновий; наша мета — комунізм? Іноді гасла були подібні навіть лексично. Досить згадати популярний журнал «Знание — сила», що видавався з 1926 р. Реагуючи на гасло «Свобода — це рабство», Сміт записав у щоденнику: «Свобода — це можливість сказати, що двічі по два — чотири». Борючись за душу і розум своєї жертви, О’Браєн тортурами змушував її визнати, що двічі по два може бути п’ять, якщо на цьому наполягатиме Партія. Це нагадувало радянський плакат, який бачив Орвелл: «2+2=5», що пропагував гасло «П’ятирічку — за чотири роки!»

ВИДАННЯ РОМАНУ «1984» В РАДЯНСЬКОМУ СОЮЗІ

Роман «1984» був опублікований у червні 1949 р., і буквально через тиждень Іноземна комісія Спілки радянських письменників одержала від Всесоюзного товариства культурного зв’язку із закордоном лист такого змісту: «Роман являє собою розгнузданий наклеп на соціалізм і соціалістичне суспільство. Правління ВОКС вважає необхідним організувати різкий виступ кого-небудь з радянських письменників». Однак у сталінському Радянському Союзі ніхто з письменників не наважився взяти на себе таке небезпечне доручення. Вирішили відмовчатися.

Однак відмовчатися не вдалося. Твір Дж. Орвелла крокував країнами світу, викликаючи сенсаційний інтерес. У 1955—1956 рр. емігрантський російський журнал «Грани» друкував його розділ за розділом, а в 1957 р. він був виданий у російському перекладі у Франкфурті-на-Майні.

У 1959 р. Ідеологічний відділ ЦК КПРС доручив Видавництву іноземної літератури перекласти роман російською мовою і видати його для вищої верстви компартійно-радянської номенклатури під грифом «Для службового користування». Внутрішня партія мусила бути в курсі, хто такий Орвелл і як з ним боротися. Ще через десяток років якийсь примірник цього видання потрапив у потрібні руки, був розмножений у «самвидаві» і почав гуляти країною.

Роман Орвелла поширювався і в «ялтинській» Європі, спочатку у вигляді номенклатурних видань, а потім — у «самвидаві» або «тамвидаві». Польський письменник, у майбутньому — нобелівський лауреат Чеслав Мілош, згадував у книжці «Розум, взятий в полон», яка вийшла в Лондоні у 1985 р.: «Високопоставлені апаратники Польської об’єднаної робітничої партії могли без утруднень дістати польськомовну копію роману «1984» і були вражені тим, наскільки глибоко і точно Орвелл описав звичаї, що панували в обох партіях — як у зовнішній, так і внутрішній».

Наскільки Орвелл був точним, описуючи російсько-радянську імперію в найменших деталях її функціонування, настільки він помилявся, коли з максимально можливим песимізмом переконував своїх читачів у її твердокам’яності й незмінності. Власне, дорікнути йому у відсутності оптимізму не випадає. Саме таке творче завдання він поставив перед собою в задушливій атмосфері другої половини 1940-х рр.

Дійсність виявилася не такою похмурою. Услід за 1984 роком прийшов рік 1985-й. Довге правління геронтократів завершилося, і останній генсек ЦК КПРС проголосив курс на перебудову, сподіваючись традиційною для Росії «революцією згори» оновити країну. Однак прописані М. Горбачовим ліки виявилися сильнодіючими. Конституційна реформа 1988 р., яка позбавила внутрішню партію її диктаторських функцій і повернула народу суверенність, відібрану більшовицьким переворотом 1917 р., спричинила переростання «революції згори» на «революцію знизу». Історичні зміни в Радянському Союзі позначилися й на долі роману Дж. Орвелла. Його розділи в 1988 р. були надруковані в російському журналі «Новый мир», молдавському «Кодры», українському «Всесвіт». У Москві роман публікувався трьома виданнями — в 1990, 1991 і 1993 рр. На жаль, україномовна версія побачила денне світло тільки в 2015 р. у видавництві Жупанського.

ЯК ДИВИТИСЯ НА МАЙБУТНЄ ЛЮДСТВА?

У словнику суспільствознавців є вираз «глобальні проблеми». Чи вистачить у людей волі, наснаги, згуртованості, щоб справитися з ними? Науково-технічна революція, яка з часів Дж. Орвелла розвивається безперервно, не дає впевненості у цьому. Можна сказати навіть більше: налаштовані на утвердження диктатури політики, коли технічні, технологічні або біологічні здобутки цієї революції потрапляють до них, перетворюють їх на зброю.

Екстраполюючи сучасні йому тенденції розвитку людства на час життя майбутнього покоління, Орвелл не жалкував чорних барв. Він малював яскраву картину постійної війни трьох тоталітарних наддержав — Океанії, Євразії й Остазії. Не важко здогадатися, що державоутворюючим центром Євразії була більшовицька Росія, а в центрі Остазії перебував Китай, де в його часи вже утверджувалися комуністи. За взаємною угодою трьох наддержав війна між ними мусила тривати вічно, бо допомагала тримати в покорі пригноблені маси пролів.

Якщо ми, подібно Орвеллу, спробуємо оцінити сучасні нам тенденції розвитку людства і накласти їх на динаміку наступних 36 років, то світ 2056 року не вселятиме зайвого оптимізму. Щоправда, існує умовна «Океанія», тобто Європейський Союз і Сполучені Штати. Це могутня економічна і військова потуга, що спирається на демократичні традиції, це вільний світ. Умовна «Євразія» скоротилася до розмірів Російської Федерації і перетворилася на економічного пігмея. З умовної «Остазії» випала демократична і економічно потужна Японія. Однак Росія і Китай володіють ракетно-ядерною зброєю і побудовані на ленінській моделі влади. Це вселяє тривогу.

Міжнародна редакція британської щоденної ліволіберальної газети Guardian 21  січня 2013 р. (в день смерті письменника) провела опитування «Чи мав рацію Дж. Орвелл в своїх прогнозах майбутнього?» «Так!» — відповіли 89% читачів. Протилежну думку висловили тільки 11%.

Чи змінилося щось за сім років після цього опитування? Якщо змінилося, то в гірший бік. Ми побачили, що правлячі кола пострадянської Росії наполегливо домагаються розширити її до кордонів Радянського Союзу і навіть більше. Під час анексії Криму в Москві попередили уряди країн Заходу, щоб вони не втручалися, погрожуючи застосуванням ядерної зброї. Ми бачимо також, які репресивні заходи вживають для упокорення національних меншин і Гонконга в КНР.

Через 70 років після своєї дочасної смерті Дж. Орвелл романом «1984» б’є на сполох. Роман допомагає оцінити небезпеки, пов’язані з нестиковкою науково-технічного і соціального прогресу. Вільний світ мусить активно впливати на міжнародну ситуацію, а не зосереджуватися на своїх внутрішніх проблемах. Політика ізоляціонізму провалилася в 1930-х рр., як засвідчують уроки Другої світової війни. Здійснювати її в наші дні не менш небезпечно.