Вождь проти себе самого

На сайті Компартії України розміщений фоторепортаж про те, що молодь світу, мовляв, рішуче засуджує фашизм в України, який вилився у скинення київського пам’ятника Леніну. Насправді йдеться, звичайно, не про «молодь світу», а про кілька десятків юнаків та юнок ліворадикальних поглядів, які прагнуть саджати «ворогів народу» до концтаборів і заганяти залізною рукою людство у щасливе життя, але все ж, як бачимо, про творця РКП(б) знають і пам’ятають не лише у Москві та Києві. Отож, хоча народжений у Симбірську спадковий російський дворянин, за освітою юрист, за фахом, як він сам зазначав в анкетах, «літератор» Володимир Ульянов і помер після тяжкої хвороби 90 років тому, але політик Ленін (він же В. Ільїн, В. Фрей, Ів. Петров, К. Тулін, Карпов, Старик) досі живий.

Причини цього довготривалого політичного існування В. Ульянова-Леніна (під кінець життя він поєднав прізвище і псевдонім і став підписуватися саме так) — це окрема і дуже цікава тема, але у цій статті я хочу зосередити читацьку увагу на іншому. Не на біографії цього російського політика і не на усьому корпусі його ідей, нерідко взаємосуперечливих, а то і взаємовиключних. Моя мета скромніша: звернути увагу читача передусім на ті тексти, написані та надиктовані Леніним, за зберігання та читання яких у сталінські часи без зайвих розмов ставили до стінки. Бо в цих текстах Ленін виступив не лише проти Сталіна та його політичної лінії, а й проти себе самого, яким він був у попередні роки. Тобто де-факто — проти «викуваного з одного шматка сталі марксистсько-ленінського вчення».

Та і після Сталіна, за порівняно ліберального «розвиненого соціалізму» імені Брежнєва, надто послідовна і прониклива апеляція до цих текстів нерідко мала наслідком арешт та ув’язнення, як-от сталося з автором побудованої на ленінських висловлюваннях та партійних документах початку 1920-х книжки «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Іваном Дзюбою (вирок: 5 років за ґратами і 5 років заслання)...

Інакше кажучи, Ленін у 1922 — 1923 роках виступив проти Леніна, проти головних політико-економічних надбань та ідей більшовизму.

НЕ КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ, А КООПЕРАЦІЯ, НЕ КОМУНІЗМ, А РИНКОВИЙ СОЦІАЛІЗМ

Революція стала для того, кого пізніше назвали її «творцем» і «вождем», великою несподіванкою. Ще на початку 1917 року політичний емігрант Ульянов-Ленін відносив (і це документально зафіксовано) майбутню соціалістичну революцію в Російській імперії на 1930 — 1940-і роки. Аж раптом, абсолютно несподівано для лідера більшовиків, лейб-гвардії Волинський полк відмовився стріляти по петроградських жінках і дітях, які протестували проти нестачі хліба, і з великим задоволенням пішов викурювати поліцію, жандармів та царських адміністраторів. До цього полку наступного дня приєдналося чи не все військо і робітники та студенти. Царський режим упав. Ленін домовляється з владою кайзерівської Німеччини — противника Росії у Першій світовій війні, — одержує фінансування від німецького Генштабу на потреби партії більшовиків з умовою вивести свою державу з війни, повертається на батьківщину, збирає однодумців та проголошує програму негайної соціалістичної революції, яку учень Маркса та Енгельса Георгій Плеханов називає «маячнею божевільного». Підтримка більшовиків незначна — ця партія ніколи не мала за собою більшості ані серед робітництва, ані серед селян, ані серед інтелігенції.

Проте минає півроку — і божевілля хвилею котиться просторами Російської республіки. «Червоне колесо», як образно назвав це явище Солженіцин, переїхало практично кожну сім’ю в колишній імперії Романових. Марні були спроби більшості народів «околиць» імперії відгородитися від нього, це зуміли зробити лише фіни, поляки, латиші, литовці та естонці. Й от літо 1920 року: Червона армія рушила в похід на Захід, маючи намір «напоїти червоних коней із Рейну та Марни». Падіння Варшави, Берліна й Парижа вважається неминучим; Ленін уже обговорює із соратниками план вторгнення до Італії через Угорщину й Австрію. Але... Юзеф Пілсудський завдає під Варшавою нищівного удару по тилах військ «червоного Бонапарта» Тухачевського; на порятунок кидається кінна армія Будьонного, але ламає зуби об укріплене Замостя, де міцно засіла 6-та Українська дивізія Марка Безручка... І все. І похід до Європи закінчується нічим, «революція ззовні» не реалізована.

А тим часом втілена в Росії комуністична утопія розпадається на очах. Їсти нічого, заводи стоять, спалахують селянські повстання, Червона армія ненадійна, окуповані більшовиками Україна, Кавказ, Сибір, Середня Азія от-от дружно встануть проти «червоних» росіян. Та й у самій Росії нуртує селянське повстання на Тамбовщині. Проте Ленін знаходить рятівні для влади більшовиків засоби: спершу «нову економічну політику» (НЕП, своєрідну суміш державного та приватного капіталізму під партійним контролем), потім «коренізацію» (задоволення національно-культурних і частково політичних прав неросійських народів). І все це — задля майбутньої перемоги всесвітньої комуністичної утопії, задля того, щоб, як тоді говорили, «залізною рукою загнати людство до щастя».

Отож РКП(б) під проводом Леніна шаленими темпами будує структури тоталітарної держави, в якій, утім, тимчасово дозволені (НЕП!) відносні економічні і культурні вольності. Але влітку 1922 року тяжка хвороба виключає Леніна з політичних процесів. У ці місяці, мабуть, уперше з 1917 року він має змогу дистанціюватися від поточних подій, поглянути на них збоку, оцінити відповідність побудованого власним ідеям. Схоже, те, що він побачив, його вжахнуло — замість утіленої мрії про щастя трудящих (зверніть увагу на психологічні виверти: всі визначні тоталітарні діячі справді мріяли про таке щастя, хоч би задля нього довелося покласти десятки мільйонів життів) держава більшовиків демонструвала якнайгірші риси старої чорносотенної Росії, яку дворянин Ульянов щиросердо ненавидів із юнацьких років. А відтак проект усесвітньої революції під проводом Комінтерну, на який пролетарів усіх країн надихне приклад «країни Рад», стає — і Ленін це розуміє, як ніхто з керівників РКП(б), — нездійсненним.

Ленін останніх років життя — це зовсім не той Ленін-вождь з простягнутою вперед правицею, понад тисячу пам’ятників якому з відповідними революційними цитатами на яких височіє по всій Україні. Ленін того часу — це людина, яка сумнівається у тому, що ще вчора для неї було очевидним, переосмислює свою діяльність і має бути зображена або на парковій лаві або навіть в інвалідному візочку. Ленін-вождь завів сотні мільйонів людей по всьому світу в історичне провалля — і досі, як наочно засвідчує сайт КПУ, продовжує їх туди вести; Ленін-інакодумець спробував порятувати ситуацію, але не зміг, і не в останню чергу, тому що не розстався з комуністичною утопією, хоча й виступив проти питомого російського чорносотенства, проти переродження партії та проти Сталіна особисто. Тож уроки «пізнього» Леніна залишатимуться актуальними доти, доки вщент не зникне загроза російського імперіалізму та шовінізму, доки не буде доведена до завершення модернізація в Україні та повсюдно на теренах колишньої Російської імперії

Тому суто прагматичні потреби змусили хворого та дистанційованого від практичної політики Леніна напружено шукати шляхів виходу з тієї ситуації, куди він сам же і завів більшовицьку партію та радянську Росію з її сателітами.

А водночас (це знов-таки психологія) на грані життя і смерті людина нерідко переглядає своє життя, бачить свої ґанджі, їй відкривається щось нове...

Отож увага: цитати з текстів, за читання і зберігання яких вас би розстріляли.

«Перший час для секретарок Леніна я був «людиною Сталіна». Не скоро, через кілька місяців, весь час стикаючись з ними по роботі, я справив на них інше враження: що я — «людина Політбюро», а сталінський помічник формально. Тоді я поступово зміг говорити з ними про Леніна. І нарешті зміг поставити запитання, що Ленін насправді думав про НЕП, чи вважав він, що ми перед крахом комуністичної теорії чи ні. Секретарки сказали мені, що вони ставили Леніну запитання саме так. Ленін відповідав їм: «Звичайно, ми провалилися. Ми думали здійснити нове комуністичне суспільство за щучим велінням. Між тим, це питання десятиліть і поколінь. Щоб партія не втратила душу, віру і волю до боротьби, ми повинні зображати перед нею повернення до мінової економіки, до капіталізму як деякий тимчасовий відступ. Але для себе ми повинні ясно бачити, що спроба не вдалася, що так раптом змінити психологію людей, навички їхнього багатовікового життя не можна. Можна спробувати загнати населення у новий лад силою, але питання ще, чи зберегли б ми владу в цій всеросійської м’ясорубці»».

Наразі це не слова Леніна, написані чи продиктовані ним особисто, а їхній переказ у спогадах уродженця України Бориса Бажанова (чи Бажана за справжнім прізвищем?), який у 1920-х  працював на відповідальних посадах в апараті ЦК партії більшовиків, а потім утік за кордон СРСР. За знайдені спогади Бажанова також розстрілювали, що засвідчує їхню цінність та правдивість. Та ось слова самого Леніна, ясна річ, не такі різкі за формою, бо призначені для широкого загалу, але тотожні наведеним вище за змістом.

Визнавши беззаперечною істиною, що Росія не сягнула такого рівня розвитку цивілізації, на якому можливий соціалізм, Ленін запитує (і читачів, і, схоже, самого себе): «...Що коли повна безвихідь становища подесятерила тим сили робітників і селян і відкрила нам можливість іншого переходу до створення основних передумов цивілізації, ніж у всіх інших західноєвропейських державах?.. Для створення соціалізму, говорите ви, потрібна цивілізованість. Дуже добре. Ну а чому ми не могли спочатку створити такі передумови цивілізованості у себе, як вигнання поміщиків і вигнання російських капіталістів, а потім уже розпочати рух до соціалізму?».

В іншому тексті — про те, яким же чином закласти передумови такої цивілізованості, як перетворити існуючий лад на справжній соціалізм: «Тепер ми повинні усвідомити і втілити в діло, що в даний час той суспільний лад, який ми повинні підтримувати понад усе, є лад кооперативний... Нам потрібно зробити ще дуже небагато з точки зору «цивілізованого» (передусім грамотного) європейця для того, щоб змусити всіх поспіль брати участь і брати участь не пасивно, а активно в кооперативних операціях. Власне кажучи, нам залишилося «тільки» одне: зробити наше населення настільки «цивілізованим», щоб воно зрозуміло всі вигоди від суцільної участі в кооперації і налагодило таку участь. «Тільки» це».

Засадничий висновок, який робить Ленін, — що соціалізм є «лад цивілізованих кооператорів». Висновок цей логічно випливає з прочитаного Леніним під час хвороби третього тому Марксового «Капіталу», який тоді ще не був перекладений російською мовою, де йшлося, поміж іншого, про акціонерні товариства масових пайщиків та кооперативи як про зародки нового економічного ладу й інструменти його побудови. Інакше кажучи, Росія постала перед Леніним країною, де передусім треба створювати «основні передумови цивілізації», а не світочем і маяком для людства. Ленін залишається прихильником комуністичної утопії, побудови на Землі комунізму як «царства свободи» (Маркс), але починає розуміти, що за допомогою рейдів кінних армій цього царства не досягнеш, ба більше — тут би спершу елементарні речі запровадити, наздоганяючи Європу...

ЗАПІЗНІЛЕ ПРОЗРІННЯ: ЛЕНІН — ПРО «ШОВІНІСТИЧНУ ВЕЛИКОРУСЬКУ ШВАЛЬ»

Національне питання стало ще одним фокусом уваги Леніна в його останній неповний рік праці. Це сталося не випадково. Як відомо, більшовикам удалося врешті-решт переграти Білу армію передусім завдяки використанню національного чинника. Майже всі лідери Білого руху (за винятком хіба що барона Врангеля) виступали за «єдину й неподільну» Росію. Наслідок цього зрозумілий: у той час, як 1919 року війська генерала Денікіна йшли на Москву, третина його військ воювала зовсім на іншому фронті — намагалася приборкати бунтівну Чечню. Не порозумівся Денікін і з українцями: ані з УНР, ані з Українською революційною повстанською армією Махна. А до того ще й проукраїнські лідери кубанських козаків були підступно вбиті білогвардійцями... Тож Денікін, виставивши значні сили проти чеченців та українців, водночас об’єктивно зробив усе можливе, щоб підірвати свій тил і щоб решта його військ були розбиті Червоною армією, передусім латиськими стрільцями та українськими «червоними козаками»...

Проте гарні обіцянки-цяцянки більшовиків виконувалися тільки частково. Всі спроби «соціал-націоналів» налагоджувати життя у своїх республіках (чи то автономних у складі Російської федерації, чи то номінально незалежних від неї) на засадах самоуправління наражалися на хамство і брутальність з боку більшовиків-росіян. Отож Ленін занотовує з цього приводу різкі й недвозначні судження, вельми актуальні й донині: «Необхідно відрізняти націоналізм нації гноблячої і націоналізм нації пригнобленої, націоналізм великої нації і націоналізм нації маленької. По відношенню до другого націоналізму майже завжди в історичній практиці ми, націонали великої нації, виявляємося винуватими в нескінченній кількості насильства, і навіть більше того — непомітно для себе чинимо нескінченну кількість насильств й образ, — варто лише пригадати мої волзькі спогади про те, як у нас третирують інородців, як поляка не називають інакше, ніж «полячішкой», як татарина не висміюють інакше, ніж «князь», українця інакше, ніж «хохол», грузина та інших кавказьких інородців, — ніж «капказька людина».

Розмірковуючи про перспективи створюваного тоді СРСР, Ленін веде мову щодо необхідності значних поступок з боку «пригноблюючої або так званої великої нації (хоча великої тільки своїми насильствами, великої тільки так, як великий держиморда)», про необхідність зупинення «навали тієї істинно російської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і ґвалтівника, яким є типовий російський бюрократ». І не тільки про бюрократа йдеться: Ленін ставить на меті «дійсно захистити інородців от істинно російського держиморди». Тут  у нього йдеться не тільки про етнічних росіян, а й про обрусілих представників інших етносів, які беруть активну участь в утисках «націоналів», про тих, хто «відзначився тут теж тільки своїм істинно російським настроєм (відомо, що обрусілі інородці завжди пересолюють у частині істинно російського настрою)».

Ну а стосовно партійно-державного апарату створюваного тоді СРСР, то Ленін констатує, що посутньо радянського там немає: «Немає сумніву, що незначний відсоток радянських і радянізованих робітників буде тонути в цьому морі шовіністичної великоруської швалі, як муха в молоці».

Проте відмовитися від комуністичної утопії, яка тепер перетворювалася на далеку перспективу, Ленін не міг. Він до останку вважав, що СРСР потрібен, але зовсім в іншому вигляді, ніж створювався наприкінці 1922-го і на початку 1923-го, вважаючи за можливе перетворити Союз на конфедерацію, «залишити союз радянських соціалістичних республік лише у відношенні військовому та дипломатичному, а в усіх інших відношеннях відновити повну самостійність окремих наркоматів». Що ж стосується дуже актуального тоді мовного питання, то «треба ввести найсуворіші правила щодо вживання національної мови в інонаціональних республіках, які входять у наш союз, і перевірити ці правила особливо ретельно. Немає сумніву, що під приводом єдності залізничної служби, під приводом єдності фіскальної і т.д. у нас, за сучасного нашого апарату, проникатиме маса істинно російських зловживань. Для боротьби з цими зловживаннями необхідна особлива винахідливість, не кажучи вже про особливу щирість тих, які за таку боротьбу візьмуться Тут потрібен детальний кодекс, який можуть скласти скільки-небудь успішно тільки націонали, які живуть у цій республіці». Ну а політично відповідальними «за всю цю воістину великорусько-націоналістичну кампанію», яка супроводжувала підготовку до створення СРСР, Ленін уважав Сталіна та Дзержинського...

І, нарешті, ще один цікавий фрагмент із так званого ленінського заповіту, який становлять його статті та листи останнього періоду. Йдеться тут про те, хто ж нестиме чи не основний тягар побудови основ цивілізації та розвитку раніше гноблених національних культур: «Ми не дбаємо або далеко не достатньо дбаємо про те, щоб поставити народного вчителя на ту висоту, без якої і мови бути не може про жодну культуру: ні про пролетарську, ні навіть про буржуазну... Народний учитель повинен у нас бути поставлений на таку висоту, на якій він ніколи не стояв і не стоїть і не може стояти в буржуазному суспільстві... До цього стану справ ми повинні йти систематичною, неухильною, наполегливою роботою і над його духовним піднесенням, і над його всебічною підготовкою до його дійсно високого звання і, головне, головне і головне — над підняттям його матеріального становища».

Я не ідеалізую Ульянова-Леніна як політика. Він до кінця життя залишався прихильником деспотичної моделі соціалізму («диктатури пролетаріату») та насильницької модернізації. Але він наприкінці життя все ж спробував було виступити проти себе самого, істотно модифікувавши більшовицьку утопію, щоби позбавити її російсько-чорносотенних рис, — і зазнав поразки. Було вже запізно; крім того, проблему відмови від тоталітарної диктатури на користь бодай обмеженої виборцями-пролетарями демократії Ленін не порушував, принаймні публічно, хоча й розумів, що «ми провалилися»...

Зауважу на останок, що Ленін останніх років життя — це зовсім не той Ленін-вождь з простягнутою вперед правицею, понад тисячу пам’ятників якому з відповідними революційними цитатами на яких височіє по всій Україні. Ленін того часу — це людина, яка сумнівається у тому, що ще вчора для неї було очевидним, переосмислює свою діяльність і має бути зображена або на парковій лаві або навіть в інвалідному візочку. Ленін-вождь завів сотні мільйонів людей по всьому світу в історичне провалля — і досі, як наочно засвідчує сайт КПУ, продовжує їх туди вести; Ленін-інакодумець спробував порятувати ситуацію, але не зміг, і не в останню чергу, тому що не розстався з комуністичною утопією, хоча й виступив проти питомого російського чорносотенства, проти переродження партії та проти Сталіна особисто. Тож уроки «пізнього» Леніна залишатимуться актуальними доти, доки вщент не зникне загроза російського імперіалізму та шовінізму, доки не буде доведена до завершення модернізація в Україні та повсюдно на теренах колишньої Російської імперії.