«Время выбрало нас»

12 грудня виповниться 40 днів, як пішов у Вічність Віктор Черномирдін. Колоритна постать — політик, державник, великий господарник, одна з найвпливовіших фігур сучасності. Вісім років Віктор Степанович був Надзвичайним і Повноважним Послом Росії в Україні, а останнім часом обіймав посаду спеціального представника президента РФ з питань економічного співробітництва з країнами-учасниками СНД.

Книжка «Время выбрало нас» наприкінці грудня вийде в московському видавництві «Художественная литература». Вона написана у формі бесід із Євгеном БЄЛОГЛАЗОВИМ — кандидатом історичних наук, який багато років працював помічником Черномирдіна, і Петром КАТЕРИНИЧЕВИМ — письменником, заступником головного редактора журналу «Радуга».

— Книжка «Время выбрало нас» творилася важко, — розповів «Дню» Євген Бєлоглазов. — Віктор Степанович не дуже любив давати інтерв’ю, йому завжди бракувало часу для бесід. Та невдовзі він втягнувся. Часом наші «бесіди на трьох» починалися ввечері й затягувалися далеко за північ. Він багато розповідав про своє дитинство, юнацькі роки, про становлення колишнього СРСР та сучасної Росії як однієї з наймогутніших держав світу. Якщо спочатку Черномирдін був небагатослівним, говорив уривчасто, то далі — з цікавими подробицями, своєю особливою, образною й точною мовою.

Черномирдін, як то кажуть, зробив себе сам. Він родом із багатодітної козацької сім’ї села Чорний Отрог (глибинка Росії), був директором найбільшого в Європі газопереробного заводу, потім міністром Ради Міністрів СРСР, головою уряду Російської Федерації...

Головний автор цієї книжки — Віктор Степанович, талановитий і досвідчений оповідач, розумний та цікавий співрозмовник: у цьому читачі «Дня» переконаються самі після того, як прочитають кілька фрагментів із книжки, що їх люб’язно надав нашій редакції Євген Бєлоглазов.

ПЕРЕБУДОВА

Перебудова, держприйомка, прискорення, гласність, плюралізм... Багато хто з нинішнього молодшого покоління сьогодні знають ці часто вживані слова часів Горбачова лише за підручниками історії. Тому ми вважаємо за свій обов’язок — нагадати. Адже реальним результатом перебудови став розвал величезної, економічно потужної країни. І хоч би що там повторювали «теоретики», мовляв, усі «імперії» рано чи пізно розвалюються, то була наша країна, країна могутня, рідна... Її крах — не просто трагедія для багатьох мільйонів людей — то був фатальний наслідок помилок, ілюзій, хибних кроків, а можливо, і прямого зрадництва окремих людей...

Антиалкогольна компанія майже на третину підірвала доходи бюджету. Космос забирав левову частку: американці нас переграли, заманили в «зоряні війни» — дуже дорогу програму: одне створення «Бурана», аналога американського «Шаттла», обійшлося в численні мільярди. Нині ж залишки того самого «Бурана» іржавіють...

Тоді ж американці завдали СРСР ще одного серйозного удару: домовилися з країнами ОПЕК, і ціна бареля нафти за 1988 рік упала з 30 до 12, а незабаром і до 8 доларів. Мінгазпром залишився ледь не єдиним джерелом валюти; ще й розпродавалися золоті запаси СРСР...

І в економіці настав час загального дефіциту. Начисто зникали з продажу тютюн, мило, пральний порошок, інші предмети першої необхідності. Так усе позникало, полиці стояли порожні. Потім був серпень 1991-го...

А що робив Віктор Степанович Черномирдін у «доленосні», як тоді можна було повсюди почути, роки? Про це була наша тривала, не на один вечір, розмова з ним. 

— Міністром газової промисловості СРСР мене призначили в лютому 1985 року. А в березні новим Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Сергійовича Горбачова.

До середини 80-х усім було вже зрозуміло: пора покращувати життя, але як? Зрозуміли на той час, придивилися — і побачили, що «гнилий» Захід живе за трохи іншими законами і люди там живуть інакше. Хоч би якою міцною була залізна завіса, а стали чути й бачити, порівнювати, замислюватися. Начебто покращується життя, а воно й справді покращувалося порівняно з п’ятдесятими, шістдесятими, а якщо інакше запитати: порівняно з чим і з ким? Фільми йшли в кінотеатрах французькі, італійські — люди не сліпі, бачили, як живуть там, обговорювали...

Уперше подібні запитання я почув, між іншим, не у вагоні поїзда, а в ЦК, у вісімдесятих роках. Життя вимагало чогось нового. І тут з’являється Горбачов. Знову після Косигіна заговорили про перебудову, про підйом економіки та її дієвість для покращення добробуту людей, які працюють у різних галузях виробництва. І знову порив — люди чекали змін на краще. Потрібен був лідер, який повів би вперед.

І Горбачов, визнаю, одразу всіх зачарував. Сам ходить. Сам говорить. Чарівний, ввічливий. Молодий — до нього у вищому «ареопазі», Політбюро, були люди віком здебільшого за сімдесят. Так, сам говорить... І тільки потім прислухалися — що говорить? І зупинитися не може! Ніби павутину плете, одне й те саме! Піна.

— А з Горбачовим у новій якості — зустрічалися?

— Я ж був членом ЦК. Бувало, на засіданні пленуму записую, намагаюся робити для себе позначки про важливе, отримую матеріали... Потім збираю колегію міністерства — мені ж як міністрові потрібно ставити конкретні завдання «у світлі рішень»... Починаю перечитувати — нічого. Порожнеча. Крім загальних фраз і закликів — нічогісінько! Натомість кожний пленум називали не інакше, як «історичним».

Пам’ятаю велику поїздку Горбачова по Західному Сибіру восени 1985 року. Спочатку Тюмень, потім Уренгой та підсумкова нарада в Сургуті. Природно, зібралися всі керівники від міськкомів та виконкомів до міністерств і відомств...

— Коли Ви стали міністром, як розвивалася газова галузь?

— Скажу більше: ми вийшли на такі темпи зростання, яких ні в кого ніколи не було! І взагалі — про галузь хочу сказати...

Повторюся: наприкінці вісімдесятих прийшла мода писати: застій, мовляв, був повсюдний, нічого ніде, кепські справи...

Відповідально заявляю: не було ніякого застою в газовій галузі, навпаки! Ми створили колосальну систему — подібної у світі не було! І дотепер немає. Побудували газопереробні заводи, такі надпотужні газотранспортні системи, як «Оренбург — Західний держкордон», «Уренгой — Західний держкордон», через які пішов потужний потік газу в Західну Європу, у регіони нашої країни.

— Як відомо, газова галузь почала розвиватися одразу після війни?

— Так. Першим, 1946 року, було побудовано газопровід «Саратов — Москва». Газопровід діаметром 325 мм, що простягнувся на 843 км, було зварено й покладено в рекордні строки — лише за 225 робочих днів.

Газопровід будували всім миром. Колгоспники Саратовської, Пензенської, Рязанської, Московської областей, робітники Москви, колишні червоноармійці, які потрапили в полон до німців й були інтерновані на Батьківщину, німецькі військовополонені. Траншеї для прокладання труб копали вручну. 11 червня 1946 року газ пішов у Москву.

Невдовзі були відкриті родовища в Україні. Було вибудувано газопровід «Дашава — Київ», потужніший від саратовського, діаметром уже 529 мм. На ньому застосовувалися й інші технології.

Одразу хочу наголосити на особливій ролі України у створенні, становленні та розвитку газової промисловості нашої єдиної країни — СРСР. Найбільшим об’єднанням у складі Міністерства газової промисловості СРСР був ВВО «Укргазпром». Першого його начальника, Олександра Георгійовича Туманова — Героя Соцпраці, я добре знав, часто зустрічався з ним на колегіях міністерства.

Услід за «Укргазпромом» було створено виробничі об’єднання «Оренбурггазпром» і «Тюменьгазпром». Вони мали вже зовсім інші виміри, інші обсяги. Але спочатку найбільш протяжні, найбільш розгалужені магістральні й розподільні мережі перебували саме в Україні. Інша річ, що не в усі регіони України, та й Росії, подавався газ. Насамперед — у найбільші промислові центри, щоб забезпечити потреби заводів і комбінатів. Ну, а натомість почали більше уваги приділяти газифікації побутового сектору країни. Передусім, в Україні та Європейській частині Росії. На Уралі та Сході СРСР, в Сибіру газ ще не видобували. Основними постачальниками у 50-ті й 60-ті роки залишалися Узбекистан, Україна і Саратовська область Росії.

Коли і як було створено, власне, «Газпром»? Як державний концерн — 1989 року. І утворений він постановою Ради Міністрів СРСР; цьому передувала величезна підготовча робота. Величезна робота з його вдосконалення проводилася і згодом, триває й понині.

До 1989 року існував Мінгазпром — Міністерство газової промисловості СРСР. Крім самого міністерства, на місцях: в Україні, Середній Азії, Закавказзі, Поволжі, Західному Сибірі, Уралі... знаходилися великі газпромівські об’єкти, на яких працювали багатотисячні колективи. Підприємства зі сформованими традиціями, своєю багаторічною історією.

Відповідно до указу Президента Російської Федерації від 5 листопада 1992 року та Постанови Ради Міністрів — Уряду Російської Федерації від 17 лютого 1993 року, яку, до речі, підписав сам В.С. Черномирдін, на базі Державного концерну «Газпром» було утворено Російське акціонерне товариство «Газпром» (РАТ «Газпром»). 26 червня 1998 року рішенням річних загальних зборів акціонерів компанія була перетворена на Відкрите акціонерне товариство — ВАТ «Газпром». І зараз, у 2010 році — це далеко не та структура, яка була два десятиліття тому і тим більше в попередні часи.

«Газпром», починаючи з післявоєнних років, створювався колосальною працею десятків тисяч простих радянських людей: росіян, українців, татар, башкирів, вірменів — усіх. І тоді, і тепер керівництво «Газпрому» працювало і працює, проводячи державну політику — політику захисту національних інтересів країни.

Але повернімося до нашого героя. Для нас, людей сучасних, навіть питання не виникає: газ — це прогрес й у виробництві, і в побуті, крок у розвитку людської цивілізації. Тому наше наступне запитання було закономірним, а ось відповідь — здивувала.

— Газ після вугілля — це був певний стрибок...

— Навіть коли газ з’явився — не всі господарники хотіли його брати! Пам’ятаю, що у ті роки керівником одного з управлінь Мінгазпрому був В.І.Халатін, енергійна людина, отже: він сам роз’їжджав по регіонах та умовляв керівників підприємств переходити на газ. І йому майже повсюдно заперечували:

— Ви що, хочете нас підірвати? Як з ним працювати взагалі?

— Умовляв, а газ не брали. Навіть теплові електростанції не хотіли переходити на газ — не розуміли вигоди.

Були заперечення й іншого роду. М.А. Тихонов, майбутній голова Радміну СРСР, а в ті роки — голова Дніпропетровського раднаргоспу, на одній з нарад сказав:

— Ну ось, перейдемо зараз на газ, а в нас його вистачить чи ні? Невідомо.

Сумніви були, і навіть у вищих керівників держави. Ситуація докорінно змінилася, коли Раду Міністрів СРСР очолив Олексій Миколайович Косигін. Саме йому належить заслуга потужного ривка нафтової, газової промисловості, енергетики. І про це слід пам’ятати.

Це було питання енергетичної безпеки, стрижневе питання розвитку всієї економіки та народного господарства СРСР. Без енергетичної бази — нікуди не прийдемо. Це було ясно. Саме так порушував питання Олексій Миколайович. І вирішував з усією завзятістю, енергією, користуючись усіма можливостями свого положення — глави уряду. Ще раз скажу: долі вдячний за те, що вдалося попрацювати під керівництвом цієї людини. Великої людини. Великого трудівника. Найрозумнішого, далекоглядного керівника. Спілкування з ним — це була найвища школа — відповідальності, стратегічного господарського мислення.

О.М.Косигін багато завдань ставив і контролював сам. І, повторюся, — будувати Оренбурзький газовий комплекс було його ідеєю. Частково вирішити проблему енергетичної бази СРСР можна було тоді за рахунок Оренбурзького і Ведмежого газових родовищ. Причому все устаткування закуповували за валюту.

Перші промисли, оснащені вітчизняним устаткуванням, працювали вкрай ненадійно, часто вибухали. В Оренбурзі вибухнула установка комплексної підготовки газу (УКПГ); газопровід, що був прокладений на Заїнську ГРЕС, у Татарстані, неодноразово вибухав.

Руйнування обладнання, трубопроводів відбувалося через сильну корозію. Сірководень агресивне середовище. Урядом було ухвалене рішення закуповувати обладнання у Франції для всього Оренбурзького комплексу. У той час промисловість країни не мала досвіду, та й не було необхідності у виготовленні такого обладнання для кислих й агресивних середовищ. Подібні великі газові родовища з високим вмістом сірководню в той час розроблялися лише у Франції та Канаді.

О.М.Косигін особисто вирішував питання з валютою, із закупівлями. У створення газотранспортної системи були залучені величезні матеріально-технічні й фінансові ресурси. Запрацювали газові родовища на півдні країни: у Ставропольському та Краснодарському краях, в Україні («Шебелинське»), в Узбекистані («Газлі»). Водночас були розвідані великі газові родовища в Туркменії.

Увага молодій галузі приділялася величезна. Але погано те, що в країні не вироблялися багато видів основного газового й нафтового обладнання — просто не було досвіду в його виготовленні. Галузі не вистачало труб великих діаметрів, газоперекачувальних агрегатів, надійних кранів, розрахованих на великий тиск, запірної арматури, товстостінних труб. Усе необхідне, повторю, доводилося закуповувати за кордоном, з великими зусиллями.

Тепер я можу сказати — в уряді велася завзята боротьба за розподіл фінансових та інших ресурсів. Кожен тягнув ковдру на себе; оборонка, аграрний і машинобудівний сектор, космос, інші галузі. До того ж нам не дуже й хотіли продавати необхідне обладнання. До того ж, ввели ембарго на торгівлю з Радянським Союзом за цілим переліком товарів.

Американці постаралися. І сталося це саме тоді, коли почалося бурхливе будівництво й розвиток газотранспортної системи. Усе це змусило нас освоювати випуск необхідного обладнання на вітчизняних заводах. Потрібно було створити й виробництво з виготовлення високопрохідного транспорту, газоперекачувальних агрегатів підвищеної потужності. У стислі строки побудовано у Челябінську металургійний завод і закладено в Україні потужний завод із виготовлення труб великого діаметра 1420 мм для газопроводів і меншого діаметра для нафтовиків.

Одразу хочу сказати добрі слова на адресу наших науковців. Усі проекти — усі буквально — реалізовані в газовій промисловості, розроблялися й впроваджувалися вітчизняними інститутами. Ми ніколи нікого не запрошували, оскільки в цьому не було необхідності. Так, ми купували «залізо», як кажуть газовики, до того, як навчилися робити його самі, але всі проекти розроблені нашими НДІ: московським «ВНИИгаз», Ленінградським «Гипроспецгаз», Київськими «ВНДПІтрансгаз» і «Союзгазпроект», Саратовським «ВНИПИгазодобыча» і Донецьким «ПівденНДІгіпрогаз». Це головні інститути, які брали участь у розробці проектів для всіх об’єктів газотранспортної системи СРСР, розташованих і на півдні країни, і на Крайній Півночі, для районів вічної мерзлоти, і для шельфу. Звісно, брали участь й академічні інститути, інститути інших галузей, галузеві кафедри великих навчальних закладів.

Працюючи багато років в Україні, я неодноразово зустрічався з Борисом Євгеновичем Патоном і в нього в Академії і в Інституті зварювання, обговорювали різні питання, він часто бував у нас в Посольстві на різних заходах, й іноді ми по-доброму згадували наші минулі зустрічі.

Ще раз хочу відзначити, що Патон дуже багато зробив і сьогодні робить, керуючи Національною академією наук України. Він і сьогодні є академіком Російської академії наук, і сьогодні залишився великим другом нашої країни.

Величезна заслуга Бориса Євгеновича в розвитку вітчизняної металургії, особливо порошкової, створенні зварювальної технології, застосовуваної в різних галузях народного господарства країни: у машинобудуванні, космосі, але особливо — у нафтовій і газовій промисловості для зварювання труб великого діаметра.

Інститутами під керівництвом Патона був розроблений, виготовлений і впроваджений зварювальний агрегат для зварювання труб методом вибуху. Це унікальний агрегат, без якого ми б ніколи не змогли побудувати газопроводи в такі короткі строки — по 3000 км на рік.

Борис Євгенович Патон — великий, різнобічний учений. За особливі заслуги перед Батьківщиною удостоєний вищих нагород. Він двічі Герой Соціалістичної Праці, йому присвоєна висока нагорода — Герой України. І все це — заслужено. Він був вхожий в усі кабінети всіх керівників країни.

У наших відносинах були різні випадки. У середині 80-х років ми особливо багато будували газопроводів із труб великого діаметра, які вітчизняні заводи ще не виробляли. Природно, необхідну кількість труб закуповували за кордоном. Це — труби фірми «Маннесманн» у Німеччині, а також у Японії, Італії та ін.

Звісно, закуповували на величезні суми валюти. І тоді Б.Є.Патон запропонував виготовити такі труби з вітчизняного простого металу, але, щоб вони витримували високі тиски, робити їх тришаровими.

Він переконав у цьому Н.К.Байбакова, Б.Є.Щербину. Ми спочатку запропонували виготовити дослідну партію й випробувати в діючих умовах на трасі.

Випробування проводили на Півночі, у районі Надима. Було виготовлено й покладено 20 км такої труби.

Випробування показало, що ці труби, природно, утричі важчі, перевозити їх й укладати в траншею виявилося дуже складно, але, найголовніше, виготовити трубу в три шари ідеально неможливо, зварити тришаровий стик ще складніше й фахівці, інститути дали негативний висновок.

Б.Є.Патон неодноразово приїжджав у Мінгазпром, переконував мене, що це надійна труба, її можуть виготовляти вітчизняні заводи, вона буде дешевше й дасть величезну економію валюти для народного господарства. Все це було б так, і наміри благі, от тільки труба не відповідала технічним умовам, була абсолютно «неремонтоздатна» і ненадійна в експлуатації.

Після довгих нарад на всіх рівнях влади Голова Ради Міністрів СРСР М.І.Рижков виніс це питання на обговорення й ухвалення рішення на Президію Радміну СРСР.

Обговорення було «бурхливим», і невипадково суто технічне питання було винесено на обговорення саме Президії Радміну. Аргументи обох сторін серйозні.

Мінгазпром відповідає за надійне забезпечення народного господарства, соціального сектору країни паливом, сировиною для хімічного й нафтохімічного виробництва, для виробництва добрив сільському господарству, виконання дорогих контрактів із поставок природного газу до європейських держав, і погодитися на будівництво газопроводів довжиною сотні тисяч кілометрів із труб, що не відповідають технічним умовам, ми, звіcно, не могли.

Нам, за великим рахунком, яка різниця, труба одно- чи багатошарова, та нехай вона буде хоч із дерева, але вона мусить відповідати насамперед технічним умовам і вимогам надійності в експлуатації.

Тоді голова Уряду, підбиваючи підсумки обговорення, заявив, що Українська академія наук й особливо Інститут зварювання дуже багато зробили для розвитку нафтової й газової галузей, впровадження нових технологій. Але це питання — про будівництво труб великого діаметра — потребує подальшого опрацювання...

Пам’ятаю, якось на одному із засідань Радміну Микола Іванович Рижков, вислухавши доповідь про капіталовкладення Мінгазпрому, вигукнув спересердя:

— Що ж це ми робимо!? Які гроші в землю закопуємо!?

— Можна й не закопувати, — відповідаю. — Але тоді й газу в нас стільки не буде, а отже, і валюти, і газифікації регіонів.

Газова галузь — фінансовомістка. Багато хто зараз, коли говорять про ціни на газ, цього не розуміє. Або удає, що не розуміє!

Якби так просто все було — свердловину пробурив і — будь ласка! Газ потрібно розвідати, видобути, вибудувати інфраструктуру, заводи побудувати, транспортні магістралі й потім — усе розвивати й підтримувати в робочому стані! На це — мільярди й мільярди потрібні! Та при цьому створити, тобто побудувати трасові селища, міста з усім набором соціальних послуг, для нормального проживання працюючих в екстремальних природних умовах.

Ще раз повторю: ніякого застою в газовій галузі не було, так само як й у нафтовій. Ми створили в 70-ті — 80-ті роки унікальну систему видобутку, переробки й транспортування енергоресурсів, якій немає рівних у світі!

З нашим, а точніше, моїм приходом у керівництво Міністерства газової промисловості СРСР почалася зміна «поколінь», як зараз прийнято говорити, у галузі. У 1985 році я став наймолодшим міністром у Радянському уряді.

Зміна відбувалася м’яко, без надриву, тому що керували галуззю найдосвідченіші фахівці, професіонали найвищого класу...

Найвищі темпи видобутку газу й бурхливий розвиток газової промисловості були досягнуті саме в 80-ті роки, коли у країні видобуток газу на рік становив більше 600,0 млрд. м3. Такої кількості газу у світі ніхто не видобував!

ВИПАДОК У ПЕТРОВО-ДАЛЬНЬОМУ

Ми вирішили в одній із бесід торкнутися й цієї делікатної теми. Тема така. Коли серйозно захворів Борис Миколайович Єльцин, і було потрібне хірургічне втручання, це висвітлювали всі ЗМІ. А ось те, що таку ж операцію на серці зробили Черномирдіну, але вісьма роками раніше, і зробили радянські лікарі, в радянській клініці — ніхто не знав. Коли ми запитали Віктора Степановича про це, він задумався, посмутнів, а потім почав розповідь. Як завжди неквапливо, а потім — докладно, в особах: він це вміє.

— Вечорами став відчувати втому, безсоння. Вирішив: палити потрібно кинути — і кинув.

Тут мій ювілей наближався — 50 років, квітень 1988 року. Ну, думаю, почнеться: вшанування, промови. Узяв відпустку й — виїхав у Мінводи, аби втекти від усього. У санаторій «Красные Камни». А там уже Байбаков Микола Костянтинович відпочивав; він туди років двадцять їздив, подобалося.

— Він, звичайно, старший за вас?

— Набагато. Нещодавно помер, царство йому небесне. Із Миколою Костянтиновичем у нас стосунки склалися теплі, дружні; та й поважав, і поважаю я його сильно — виняткова людина й працівник, просто винятковий. Ясного, здорового розуму, широкої душі.

А він завжди активно відпочивав — піші прогулянки, швидким таким, ритмічним кроком. Там маршрут був — його так і називали «стежка Косигіна», Олексій Миколайович теж так відпочивав; ось ми нею, «стежкою Косигіна» о шостій ранку й — вперед. Втягнулися. А Микола Костянтинович мене підбивав:

— А ну, Вікторе, давай тепер он на ту гору!

Вилізаємо.

— Тепер — ось на ту!

А Миколі Костянтиновичу вже тоді було далеко за сімдесят! Бадьорий, швидкий. Скоро я й сам втягнувся — схуд, у норму прийшов, нічого не боліло. Непогана виявилася відпустка. Хоча й коротка.

Повернувся — знову справи безкінечні, справи. Але це якраз мені завжди було в радість. Робота, якщо подобається, якщо виходить конкретний результат — це ж щастя! Недаремно живеш.

У один із вихідних у серпні 1988-го син Віталій прилетів у відпустку з Уренгоя. Жили ми тоді на держдачі в Петрово-Дальньому. Вставати я звик рано. Прокинувся, всі сплять ще, сів я на велосипед, поїхав до річки, скупатися. Тиша, туман річкою, краса, дух захоплює... Викупався, проплив трохи, а потім — дай, думаю, на той бік майну... Поплив.

І десь на середині — стиснуло груди, скрутило так, що й не продихнути, в очах потемнішало... Ну, я якось, за течією, однією рукою погріб і — до берега. Посидів. У грудях як і раніше спазм; але нічого, перетерпів, відпустило.

Сів на велосипед, назад додому... А сам подумав: мало там що — буває... Віталій прокинувся, а я йому:

— Підемо, скупнемося! Вода чудова!

Не сказав йому нічого, а в самого всередині упертість якась засіла. Чи то перевірити для себе вирішив, чи то що. Приїхали на велосипедах до річки, на те ж місце, я й кажу:

— Давай на той бік!

Попливли. І — знову... Біль, стиснуло груди, вдихнути не можу.

Віталій на мене глянув, говорить перелякано:

— Тату, та ти білий увесь. Тобі погано?

А мені й справді — погано. Так, що відповісти нічого не можу.

Ну, й — знову до берега; Віталій мене страхував тепер, підтримував. Вийшли. Він запитує:

— Чи ти йти зможеш? Може, машину викликати?

— Та припини!

А всередині — злість, і смуток якийсь. Ніколи ж нічого особливо не боліло, все життя як двожильний гарував, а тут...

Ну, думки промайнули й минули. І біль начебто відпустив. Сіли на велосипеди, назад. А Віталій, помічаю, раз за разом, та й зиркає на мене. Переживає!

Вранці в понеділок поїхав на роботу — а не люблю незрозумілого! Дай, думаю, заїду на Мічурінський, там лікарня, до якої я був прикріплений. Заходжу до лікаря, Цуканової Клавдії Яківни, — тямуща така, — розповідаю. Вона послухала серце, зробила кардіограму, спохмурніла, телефонує Дмитру Нечаєву, він кардіолог був за фахом:

— Дмитре Дмитровичу, зайдіть, будь ласка, тут у мене пацієнт, потрібна ваша консультація.

Приходить, Клавдія Яківна щось йому сказала латиною, він кивнув, сів і мені:

— Розповідайте, що сталося?

Переказую знову. Він посерйознішав, киває сам собі, з Цукановою перезирнувся, підбив підсумок:

— Усе зрозуміло. Хрестоматійний випадок. Вам потрібно негайно лягати до нас у відділення кардіології.

— Як лягати! У мене робота, міністерство! Ви ж розумієте, що зараз... Ви мені які-небудь пілюлі випишіть — і нехай.

— Ви що, хочете померти!?

— Все так серйозно?

— Більш ніж!

Признаюся, я розгубився:

— Та я ніколи навіть до лікарів не ходив! Зрозуміло, зуби лікував, чи простуда, та й те.

— Ви працювали на знос. Багато років. Нервування, перельоти, зміни часових поясів, — чи не так!? У вас був напад гострої сердечної недостатності! Зносили ви серце, Вікторе Степановичу! Ви можете померти за хвилину! За день! Протягом місяця! Жодних гарантій я вам дати не можу! І ніхто з серйозних лікарів — не дасть!

Помовчав, додав:

— Ми зазвичай пацієнтам ось так ось все не кажемо, але вам, я бачу, не лише можна, але й потрібно це сказати!

— І що з цим робити?

— Точний діагноз і заходи, які потрібно зробити, ми скажемо після обстеження. Згодні?

— Добре, — кажу.

Зателефонував до міністерства, сказав, що днів на п’ять ліг на обстеження. Та й за великим рахунком за своє міністерство я був спокійний. Заступники та начальники департаментів, главків — тямущі. Та й гріш ціна керівникові, без якого робота його підприємства, — неважливо, завод, фірма, міністерство — стане.

Призначили обстеження. Провели коронарографію, записали все на касету, її у відеомагнітофон — на моніторі мені самому й показали. Ну — мені відразу все зрозуміло стало: я ж із трубами в Газпромі працюю, система інколи забивалася, щось могло потрапити до газопроводу й він скидає продуктивність і різко підвищується тиск, і відразу ж доводилося зупиняти роботу та приймати кардинальні заходи.

І тут усе відразу ясно: звуження основної артерії. Серце забезпечується погано, будь-який спазм і — ось будь-ласка...

На консультацію приїхав Ренат Сулейманович Акчурін, тепер він усім відомий, тоді — мало кому. Один із перших у СРСР почав робити операції аортокоронарного шунтування. Разом із іншими стажувався в Штатах у доктора Дебейки, який ці операції й розробив.

А я про Акчуріна вже знав! Так вийшло, був до цього у відрядженні в Техасі, вивчав американський досвід газо, нафтовидобування й переробки. Перекладачем до мене було приставлено нашого хлопця, з Краснодару, він тоді в США жив; так от, розговорився я з ним — він розповів, що до мене вів, теж перекладачем, радянську делегацію лікарів, яка стажувалася в Дебейки в клініці.

— Дебейки наших лікарів, — розповідав він, — дуже хвалив, особливо татарина одного, Акчуріна — руки золоті, голова золота, розумний, талант — від Бога. І — рука легка, як у хірургів говорять!

...Сидимо ми з Нечаєвим і Акчуріним; вони говорять:

— Потрібно робити операцію на серці.

— А якщо не робити?

— Пенсія негайна, не перенапружуватися, режим... Але гарантій — жодних. У будь-який момент може «вистрілити».

Але й стовідсоткової гарантії, що операція буде успішною — теж немає. Хлопці чесно сказали: стовідсоткову гарантію дає лише Господь Бог, а вони — не боги.

Ось так. Потрапив собака в колесо — пищи, а біжи!

Задумався я. Але думав недовго. Спробував уявити себе пенсіонером із вудкою... Не можу й все! Та без роботи я за місяць точно «в ящик зіграю» — це без варіантів! Не можу, не моє! І ще...

Поговорив із цими хлопцями і — якось повірив їм! Повірив, як професіоналам, як фахівцям, як людям! Прислухався, як вони говорять, що говорять; ні, не лукавлять, не заспокоюють, не заколисують — все чесно. Весь досвід мій колишній говорив за те, що таким людям довіряти можна. Повірив я їм. Зможуть.

Вирішив! Але своїм нічого не казав — ні дружині, ні дітям. Думав, нічого й говорити їм взагалі не буду до самої операції. Але тут приїхали й академік Чазов, начальник четвертого Управління МОЗу, і головний хірург Малиновський; кажуть:

— Вікторе Степановичу, сказати доведеться. Нам однієї вашої згоди на операцію замало. Обов’язково потрібна згода родичів.

Ось так.

Почали готувати до операції. А я згадував свої багатогодинні походи горами — може, не потрібно було ось так ось, різко? Або — навпаки, потрібно? Все проявилося, а то жив би, і не відав, що краєм ходжу, живу «під чесне слово». Всілякі були думки.

А тут іще, буквально за день до операції заходить до мене в палату один наш працівник — начальник главку; він у тому ж відділенні, в кардіології, лежав, із тією ж проблемою. Дізнався, що і я тут, прийшов поспілкуватися.

— Вікторе Степановичу, ти чого?

— Серце. Пропонують операцію.

Розговорилися. Він:

— Та мені те ж саме пропонують! Умовляють!

— І — що? Погоджуйся.

— Та що я — ідіот? Вони ж на цьому не розуміються нічого! Їм аби різати! Ні-і, я краще на мікстурах. Операції. Я тут понад місяць лежу, бачу: щодня пацієнтів через одного до трупарні відносять!

Коротше, «підбадьорив» він мене — аж нікуди!

— А як домашні поставилися?

— Валя, Валентина Федорівна, дуже важко переживала. Я, звичайно, в загальних рисах їй розповів, але вона відразу все зрозуміла, потім ще з кардіологами говорила. Дуже їй вдячний. І надія на неї велика була — якщо що, діти на ній; хоч і великі вже, а для нас вони завжди маленькі...

Лежав уночі — життя своє згадував... І те, що зробив, і те, що не зумів, не встиг, не зміг...

Ліг на операцію. Потім — період реабілітації, коли виходжувати потрібно було і не все ще було зрозуміло... Все це важко зараз згадувати...

Але ще раз скажу — була в мене віра, довіра до цих хлопців: Дмитра Нечаєва, Рената Акчуріна; досі вдячний їм безмірно, як і старшій медсестрі Ірині Селезньовій — вона тоді як янгол-охоронець для мене була, виходжувала. Навіть зараз, коли зустрічаю її — серце стискається від спогадів...

І родина, діти, Валя — вони вірили дуже, підтримували. Коли комусь потрібний, коли без тебе одного... потрібно спинатися. І — перемогти!

— Коли в Бориса Миколайовича виникла подібна проблема, він із вами радився?

— Так, я з ним довго розмовляв. Переконував. Адже він спочатку і чути ні про яку операцію не хотів, ні в яку! Лікарям не особливо довіряв, ображався на них. Ми з ним розмовляли тоді годинами. Годинами! Я йому все, як було, в житті розповідав — як це, що потім. І чесно сказав — коли б не лікарі... Борис Миколайович слухав уважно. Одна річ — рекомендації, інше — жива людина, яка сама через це пройшла. Ось так було.

— А чи довго вас виходжували?

— Тоді я молодим був, п’ятдесят років, місяці за два вже знову був на роботі. Увійшов у звичну колію і — вперед. Жодних розкачок. Ніяких «упівсили». Ніколи впівсили не вмів і не вмію досі. Працюєш — працюй; не вмієш, не тягнеш, не виходить — відійди.

ОСТАННІ ДНІ СОЮЗУ

— Вікторе Степановичу, як же Ви пішли з міністрів?

— «Вітри перебудови» бушували вже щосили. Адже що виходило? Я — міністр, влада в мене величезна, а сам — як лялька на ниточці: ні начальника департаменту змінити не можу, ні начальника головкому, — все тільки з дозволу або узгодження в Радміні СРСР. І не за себе прикро, за справу, за людей прикро!

Я що, не бачив, куди все йде? Що галузь оголошена «екстенсивною»? Зароблена валюта вся забирається, а й видобувну, і транспортну системи постійно підтримувати треба, реконструювати, кошти потрібні й кошти величезні... Серед міністерств ми були одні із найбільших за капіталовкладеннями. У країні більше нас ніхто не освоював коштів — ані оборонка, ані тим більше «громадянка». Ми були найпотужнішими щодо капіталовкладень. І стали розуміти, що ситуація в країні складається тупикова.

У 1988—1989 роках ми стали ніби прокручуватися на місці, стали втрачати темпи. І мені вже тоді було абсолютно зрозуміло: треба міняти систему відносин у країні. Держплан і Держпостач нічого вже дати не могли. Справи не йшли. Робота їх була не така ефективна, як раніше, але знову ж це не лише їх провина.

Розуміти стали й те, що і зі споживачами за кордоном ми прямо працювати не вміємо. Мені багато що стало бачитися по-іншому, бо я уважно вивчав, як працюють промислові галузі за кордоном. Як там працюють акціонерні компанії, як звичайні фірми працюють? Яка в них система управління? Як діє приватна фірма, державна, змішана? І мені, звісно, багато в чому стало ясніше, — що таке ринок і ринкові відносини в масштабі, припустімо, галузі.

Ми почали шукати вихід — що робити далі? Треба було рятувати галузь. Думали з колегами... і — прийняли рішення. Увійшли в Уряд із пропозицією, щоб нам надали можливість піти з державної міністерської структури й перейти прямо — у господарську. Тобто — таку ось потужну міністерську структуру перевести на систему роботи за «Законом про підприємство». А в СРСР саме прийняли «Закон про підприємство». Тепер робітники та службовці стали вибирати директорів. Бувало, що й ділових вибирали, але часто тих, хто наобіцяє повний мішок — балакучих сильно!

Ми вирішили використати цей «Закон про підприємство» стосовно нашої галузі. Перетворити Міністерство на Концерн.

Колеги-міністри пальцем біля скроні крутили:

— Тобі навіщо це треба? Ти ж неприємностей на свою голову не оберешься!

І ще раз повторю: ми, газовики, енергетики, як ніхто розуміли: не врятуємо галузь — упустимо країну.

Міністерство на гарному рахунку, прибуток приносило, працювало безперебійно. Я був членом ЦК КПРС. Сам ходив по кабінетах, переконував. Спочатку — повне відторгнення. Ніхто не бажав зрозуміти, а скоріше — на себе відповідальність взяти...

— Пригадується приказка тих часів: «Сам придумаєш, сам же робитимеш, тебе ж і покарають за те, що погано зробив!»

— Люди все. Цілі покоління виросли: одні — залякані, без вказівки ані кроку, інші — обережні. Усякі. Зараз молодь інша, немає в неї того вантажу за спиною, дивишся, — усе швидше піде. А тоді... Краще сидіти тихо, либонь пронесе. А як на мене — ти тоді керівник, коли вмієш приймати рішення. І відповідати за них. Краще помилитися й виправити, ніж нічого не робити. Сидіти, чекати, коли саме собою утвориться? Діяти потрібно. Уперед іти...

Нас відпустили у «вільне плавання». І ми організували на базі Міністерства газової промисловості Концерн «Газпром». Утворили Правління концерну; концерн був стовідсотково державним; мене на зборах обрали Головою правління. Можна було працювати далі, без оглядки.

Ми стали структурою не міністерською. Всю структуру ми стали міняти: спростили, переробили. Стали шукати, на чому могли б заощадити. Ми вже жили, відштовхуючись від своєї господарської діяльності. Апарат концерну уже залежав від результатів роботи всієї галузі. Ми стали жити за іншими законами. Це багато про що свідчить. У мене розв’язані руки, не треба було запитувати, які відділи й головкоми скорочувати або переформовувати. Усе робив сам.

Зараз усі знають, що ми мали слушність. Хоча мене залякували, не давали діяти. Ми жили самі. Це нас врятувало. Врятувало галузь насамперед... У мене в «Газпромі» випадкових людей не було. І всіх я знав особисто.

— І для Вас газ...

— Це — моє життя. Все моє життя свідоме було пов’язане, звісно, з газом. І тим пишаюся. Тим, що я — учасник освоєння найбільших родовищ.

Пишаюся, що брав участь у будівництві й освоєнні газохімічного комплексу в Оренбурзі, у розробці найбільших у світі родовищ, як Уренгойське, Ямбурзьке. І не просто брав участь, а — приймав рішення, і підпис стоїть: «Черномирдін». Радий, що це все сьогодні надійно працює...

— Світова преса не балує «Газпром» добрими відгуками... Конкуренція?

— І тоді, і тепер — завжди таке було. Подвійні стандарти для Росії у Європі використовують не перше століття. А вже по успішному концерну пройтися, потоптатися — це вони можуть. Чого тільки не писали, чого тільки не говорили...

— Отже, «Газпром» запрацював...

— У «Газпромі» у нас все нормально було, а в країні в цілому — інакше. Рішення не виконувалися, забовтувалися, нескінченні наради із проблем то кустарів, то кооператорів... Союзних міністрів — людей, які вогонь і воду пройшли до своїх посад — не збирали жодного разу! Жодного разу! Хоча б порадитися. Нічого.

— Перебудова провалилася...

— Усе провалилося, на моє переконання, через нездатність тодішнього керівництва СРСР на ділі реалізувати заявлені реформи, доводити рішення до практичного втілення; пройшовши в комсомолі й партії школу політичного лавірування, багато хто з них не здобули господарського досвіду. А економіка — не говорильня: річ жорстка й навіть жорстока, кожне рішення (або — відсутність такого) позначається на повсякденному житті людей, їхніх статках і добробуті. Отже, керівництво країни одне поламало, а інше не вибудувало. І опинилися ми всі там, де опинилися.

Набагато пізніше, десь наприкінці 90-х, з Горбачовим разом у літаку летіли з Парижа, з якоїсь міжнародної конференції. Він запропонував:

— А що, Вікторе, вип’ємо, за розмову?

Відповідаю:

— А Ви що, п’єте?

Він посміхається.

— Ні, я не буду, — кажу напівжартома. — Ви нас так тоді всіх налякали, що дотепер побоююся.

Потім по чарці-другій випили, звісно. Михайло Сергійович анекдот розповів:

— Стоїть черга до магазину винного, що на Тверській, хвіст — майже до Кремля; один мужик годину стоїть, дві, три... «Все, каже, — не можу більше: мужики, ви мені чергу потримаєте, піду Горбачова вб’ю — і повернуся». Приходить за годину. Мужики йому: «Ну що, вбив?» А він: «Як же! Там черга охочих — більше, ніж тут!»

Розповів, засмутився. І розмови в нас якось не вийшло.

Так хіба у вині справа? У горілці?

Він не облаштовував Росію, не займався облаштуванням Росії. За його правління як Президента СРСР стався розвал величезної, сильної держави. Ось за це Горбачов й отримує оцінку. За це йому й дають оцінку...

Якби Михайло Сергійович Горбачов і його соратники займалися державою як слід, Радянський Союз би не розвалився. Нізащо.

— А «Газпром»?

— Можу відповідально заявити: коли у 1990-91 роках СРСР стало лихоманити по-великому, коли в республіках уряди відверто саботували рішення й вимоги «союзного центру», наш концерн не втратив ані керованості, ані працездатності! Ми надійно контролювали свої підприємства й транспортні артерії на всій території Союзу.

— А з Борисом Миколайовичем Єльциним Ви тоді познайомилися? Чи ще раніше, у ЦК?

— З Єльциним познайомився 1983 року. Борис Миколайович був тоді першим секретарем Свердловського обкому КПРС. А я — заступником міністра газової промисловості СРСР й, одночасно, керував «Тюменьгазпромом»; мої підприємства були не лише в Тюмені, а й у Свердловській, Томській областях, у Якутії.

Свердловська область тоді гриміла. Сильна область, промисловий центр Уралу: «Уралмаш», Нижньотагільський металургійний комбінат, Уралвагонзавод, Качканарський гірничо-збагачувальний комбінат, Першоуральський трубний завод.... Свердловська область була третьою у СРСР за обсягом промислового виробництва.

Мене коли призначили — приїхав до Свердловська, представився.

— І як відносини? Склалися?

— Так, ділові, товариські... Ми добре узнали один одного. Зустрічалися, обговорювали, проводили спільні наради щодо введення потужностей. Звісно, Москва задавала тон у всіх справах, але дуже вагомі були такі центри як Ленінград, Свердловськ. Трикутник Москва — Ленінград — Свердловськ існував завжди.

Через деякий час, коли мене міністром призначили, Єльцина перевели до Москви.

Свердловські «перші» завжди лави керівництва ЦК поповнювали, причому одразу на високі посади — Секретарів ЦК: це й О.П.Кириленко, і Я.П.Рябов. Єльцину запропонували посаду нижче: завідувачем Відділом будівництва ЦК КПРС. Але людиною він був завжди цілеспрямованою, швидко просунувся — став Секретарем ЦК, потім — першим Секретарем ММК (Московського міськкому партії), кандидатом у члени Політбюро...

Про протистояння Єльцина й Горбачова, написано стільки, що теж немає потреби нагадувати. Одне зазначимо: наприкінці 80-х — на початку 90-х Єльцин був не просто популярний — народний герой.

— Єльцин дійсно був людиною, яка привертала до себе?

— Я так скажу: він умів подобатися людям. Як умів — що б про нього зараз не говорили — працювати, не жалкуючи ні інших, ні себе. І брати на себе відповідальність.

Люди йому довіряли. Навіть більше — свято вірили в нього.

— А взагалі, як Ви до «скасування країни»?..

— Звісно, шкодую. Скажу більше: розпад СРСР — це трагедія для народу, для всіх нас. Така країна, така економіка! Якби без ломок таких, та по-живому, провести реорганізацію — це де б ми зараз були! Можна було все інакше, і людям не проходити через усі ці страждання... Потрібна була воля політична — її не виявилося.

Дійсно, у Радянському Союзі було багато хорошого, того, що ми втратили. Це, зокрема, і оздоровчі піонерські табори для дітей, і система профспілкових курортів, і система студентських будзагонів, і навіть комсомол — ВЛКСМ: ця організація, попри всю «заорганізованість», виховувала управлінські кадри.

Ми вже не говоримо про те, що країна в цілому — була безпечна. Паспорт людина виймала зі столу часом тільки для реєстрації шлюбу — а зараз росіянин може уявити собі поїздку до Москви без документів? А ми — так їздили!

Природно, до кінця 80-х — початку 90-х все вже стало не так добре й насамперед, тому, що система управління була розхитана, зруйнована «зверху» — і тут нічого коментувати.

Перебудова закінчилася крахом; глобальний, але малозрозумілий курс, де всього було «напів»: напівпоступок у зовнішній політиці, напівлавірування, напівприватизації, напівдемократії, напівправди...

Потім — серпень 1991-го.

За минулий час про «серпень 1991 року» багато написано: немає числа версіям тих подій. Але, думаємо, всю правду про «серпневий путч» люди дізнаються все ж таки набагато пізніше.

Наші «імовірні противники», потім вони ж — «імовірні друзі», а тепер «партнери» — святкували перемогу. Погано те, що й продовжують святкувати, вбачаючи в Росії поваленого ворога й керуючись своїми вузькокорисливими інтересами.

Але це — тема іншої розмови.

...Потім Біловезька Пуща й розпуск СРСР. Велика країна перестала існувати.

Юридично Радянський Союз зник зі світової політики, коли у грудні 1991 року президенти Росії й України Борис Єльцин і Леонід Кравчук і голова Верховної Ради Бєларусі Станіслав Шушкевич підписали Біловезькі угоди.

Державний концерн «Газпром» втратив третину трубопроводів, третину родовищ і чверть компресорних станцій. Але зберіг керованість, мобільність, надійні зв’язки з партнерами. Зберіг цілісність.

Такою була для нашого героя друга половина 80-х.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ

У народі кажуть так: «Дурням щастить — розумних Бог веде». Розмовляючи з Віктором Степановичем про роки тепер далекі, що стали давно історією, ми мимоволі немов самі поринали в ті події, і не сторонніми спостерігачами, а учасниками... А після, згадуючи розповіді Віктора Степановича, дійшли такої думки: але ж життя, провидіння, випадок чи доля дійсно вели цю людину через труднощі, через невипадкові обставини. Навіщо? Щоб до його стійкого російського характеру, у дитинстві вибудуваного козацьким укладом життя й збагаченого селянським і робітничим досвідом, додати знання, досвід, майстерність і керівника, і господарника...

І все це в ім’я того, щоб у важку для країни годину, коли розповзалася по невірних швах кордонів могутня держава — СРСР, саме він зробив творчу дію: перетворив одне з могутніх радянських міністерств на державний концерн, котрий, зусиллями державників, які прийшли слідом за Черномирдіним до вищої влади, зробився однією з основних державоутворюючих економічних структур Росії.

Настали нові часи. Нові керівники й менеджери вдосконалюють компанію, ставлять нові завдання, верстають нові плани; одне залишається незмінним: «Газпром» і тоді, і тепер — стояв і стоїть на варті державних, національних інтересів Росії.

Проблеми енергетики, енергетичної безпеки обговорюються сьогодні й аналітиками, і політиками — на найвищому рівні. Енергетика, як основа світового господарства, а за великим рахунком усього економічного світоустрою — зараз на слуху в кожного. І, повторимо, заслуга Віктора Степановича — саме в тому, що він, знаючи, скільки сил країна, народ вклали у створення унікальної газотранспортної системи, зумів не просто зберегти її — а створити зразок, імпульс для відродження Росії, перекинути міст від радянської держави до держави російської.

Але до цієї книги ми, звісно, не змогли вмістити все, про що розмовляли з Віктором Степановичем довгими роздумливими вечорами. Адже попереду, «за кадром» залишалася ще і його робота головою Уряду Росії в найважчі, надзвичайні роки, коли економіка країни часом висіла на волосині, а сама Росія — безвідповідальними амбіціями майже забутих нині політиків — рухалася до межі громадянського протистояння, громадянської війни. Росія зуміла вистояти, витримати, подолати й жорстоку вольницю «капіталізму періоду первісного накопичення» 90-х років (які із чиєїсь легковажної подачі називають зараз «лихими»), і колосальний тиск недружніх зовнішніх сил, які робили все, щоб перетворити державу з тисячолітньою історією — на територію... Досвід, сила, мудрість і витримка державника В. С. Черномирдіна вберегли нашу країну від багатьох лих. І це — тема наступної книги: «Голова Уряду Росії».

Окрема розповідь — про місію В. С.Черномирдіна в Югославії, головним завданням якої було зупинити війну й повернути вирішення питання по Югославії з ведення військового блоку НАТО до ведення Ради Безпеки ООН.

Робота послом в Україні — ще одна місія екс-прем’єра. За 8 років посольської діяльності Віктор Степанович Черномирдін став не лише однією із найвпливовіших постатей власне української політики, а й зробився для більшості громадян України своїм! Такого ставлення до себе простих людей іншої держави не здобув собі, мабуть, жоден посол у жодній країні!

Що в житті Віктора Степановича було найважливішим? — визначити це зараз складно через малий проміжок часу, що відокремлює все зроблене ним від днів нинішніх. «Велике бачиться на відстані», — сказав поет. І для нас ясно одне: і теми наступних книг і багато праць істориків часів далеких і майбутніх — усе це буде знову й знову відкривати читачам «відомі невідомі» сторінки нашого зовсім недавнього життя, що вже стає історією.