Є у Києві вулиця Патріса Лумумби...

 Ми вимагали... права на гідність без лицемірства, на незалежність без обмежень.

Патріс ЛУМУМБА

Мабуть, мало хто згадає, йдучи вулицею Патріса Лумумби у Києві, про конголезького патріота, голову уряду суверенної африканської держави, якого по-звірячому було вбито більше півсторіччя тому, у січні 1961-го чорними сепаратистами, яких надихали на злочин певні впливові політики з Брюсселя та Вашингтона. Саме у Конго вони скинули маски та виявили своє істинне ставлення до країн «третього світу». Патріс Лумумба став для мільйонів людей мучеником на вівтарі свободи, символом боротьби за національну незалежність та реальний, а не віртуальний державний суверенітет. Місія цієї видатної людини була жорстоко обірвана вже на початку його політичного шляху: лише 35 років судилося йому прожити. Проте надзвичайна харизма його особистості, колосальний вплив на маси й політичні події назавжди лишилися у пам’яті людства. Навіть мертвий він наводив жах на своїх вбивць: тіло його спалили, а попіл розвіяли по вітру. Ще й досі тінь його переслідує тих, хто причетний до цього злочину. У липні цього року минув 90-річний ювілей від дня народження Патріса Емері Лумумби.

У САМОМУ СЕРЦІ АФРИКИ

Чи знаєте ви Конго, цю чорну перлину у самому серці чорного континенту? Потужна й велична ріка Конго, у нижній її течії — серія феєричних водоспадів Лівінгстона. На сході Конго — Національний парк Вірунга, де в мальовничих місцях мешкають екзотичні тварини: леви, слони й гіпопотами, крокодили й пітони.

Ця країна — рай для туристів. Її надра — майже геологічна сенсація! Мідь та кобальт, алмази й нафта... Ще й уран, яким насичені були атомні бомби, що зруйнували Хіросіму та Нагасакі — теж конголезького походження.

Це дуже багата країна, але з жахливо бідним населенням.

Конго відкрили португальці ще наприкінці ХV століття, проте лише бельгійцям вдалося по-справжньому доторкнутися до казкових скарбів цієї країни. Аборигенів змушували працювати у пекельних умовах на каучуконосних плантаціях, вбивали та калічили за найменшу провину. За 30 років — з 1884-го по 1915-й — кількість населення скоротилася майже наполовину — на 15 мільйонів.

І усе — задля розквіту гумової промисловості Заходу за доби автомобілізації!

Ось у такій країні народився Патріс Емері Лумумба. Він з’явився на світ 2 липня 1925 року у селі Оналуа провінції Касаї у родині бідного селянина з племені батетела. 10-річного хлопчика віддали до католицької місіонерської школи. На той час Конго було однією з найбільш християнізованих колоній Тропічної Африки, де 50% населення сповідували католицизм. Протягом наступних років на нього чекали курси санітарів, школа поштових службовців, а потім — заочне відділення Антверпенського юридичного інституту. Та головне покликання Лумумби — суспільна діяльність. У Стенлівілі (нині — Кісангані), адміністративному центрі Східної провінції, він редагує газету, очолює Товариство поштових робітників та Асоціацію персоналу Східної провінції.

Патріс Лумумба стає одним з так званих evaluer — тих, кого прилучено до цивілізації. Серед корінного населення країни, де не було й трьох десятків осіб із вищою освітою, він вважався рафінованим інтелігентом. Саме таких африканців бельгійці намагалися приручити, тобто схилити до співпраці.

Якби Патріс мав намір зробити кар’єру, то своїм зоряним часом вважав би рік 1955-й, коли був представлений особисто бельгійському королю Бодуену під час його подорожі Конго. Думки Лумумби щодо питань легалізації суспільно-політичних організацій бельгійського Конго справили неабияке враження на монарха: він запросив його до Брюсселя. Проте його праця «Конго: країна майбутнього під загрозою?», де поряд із аналізом соціально-економічного та політичного стану колонії містилася критика расової сегрегації, яку привіз Патріс із собою, вплинула на подальше життя Лумумби. Він опинився раптово за ґратами: його звинувачували у розтраті державних коштів...

ПРЕМ’ЄР-МІНІСТР КОНГО ПАТРИС ЛУМУМБА, ЯКИЙ ЩОЙНО ЗАСТУПИВ НА ПОСАДУ, ВІТАЄ СВОЇХ ПРИХИЛЬНИКІВ. ЧЕРВЕНЬ 1960 р. / ФОТО З САЙТА TOP.RBC.RU

Ця сфальсифікована справа швидко мала нагадати Патрісу про його справжнє місце. У в’язниці він усвідомив реалії колоніального буття. Там і відбулася його чудова метаморфоза: наївний політик перетворився на непохитного борця, спроможного повести за собою маси. Репресії лише надали Лумумбі авторитету й рішучості працювати над створенням загальнонаціональної партії — Національний рух Конго (НРК), який очолив у жовтні 1958-го. Мабуть, завдяки харизмі її лідера ця партія здобула незабаром неабиякий авторитет як найбільш впливова політична сила у Конго. Популярність Лумумби лякала колонізаторів; авторитет його у масах невпинно зростав. Навіть повторний арешт не похитнув борця. На Брюссельську конференцію круглого столу, де вирішувалося майбутнє Конго, Лумумбу доправили майже з тюрми. Саме там визначили й дату проголошення незалежності Конго — 30 червня 1960 року.

ЗІПСОВАНЕ СВЯТО

Кульмінацією процесу деколонізації став 1960-й. В історію увійшов він як «рік Африки». На політичній карті світу тоді з’явилося 17 нових африканських держав.

Прийшло свято і у Конго.

Та цьому передували тяжкі баталії навколо круглого столу між лідерами основних партій та представниками бельгійської колоніальної адміністрації. Там у Брюсселі зійшлися майбутні учасники конголезької трагедії — поки ще як побратими у боротьбі з колоніалізмом — Касавубу і Мобуту, Лумумба та Чомбе.

Гострі дискусії на конференції точилися навколо майбутнього устрою нової держави. Кожен з лідерів на конференції у Брюсселі належав до різних етнічних регіонів країни, зокрема Моїз Чомбе, лідер партії «Конакат» з провінції Катанга, підтримував ідею федеративного устрою Конго. Сутичка між Чомбе та Лумумбою мала принциповий характер. Федеративний устрій країни в суто африканських умовах, на думку Патріса, з етнічно розділеними регіонами мав сприяти сепаратизму та найбільше влаштовував колишніх господарів, які сповідували колоніальний принцип «поділяй та володарюй». Отже, Лумумба прагнув відстояти ідею унітарного державного устрою, щоб об’єднати країну.

Перемогла його позиція; її було зафіксовано у резолюції конференції.

Однак за Бельгією лишилося право координувати військову допомогу, яку б мали надати Конго, а також виступати арбітром у конфліктах між центральними та провінційними органами влади. Тим самим під суверенітет та територіальну цілісність молодої держави було закладено бомбу, яка згодом і розірвалася, коли Патріс Лумумба очолив коаліційний уряд. Водночас на засіданні обох палат парламенту президентом Конго обрали Жозефа Касавубу, представника регіональної партії «Абако». Мабуть, Лумумба щиро вірив у те, що на базі коаліційного уряду може досягти консенсусу з найупертішими своїми опонентами.

Свято проголошення незалежності відбулося 30 червня 1960 року у Леопольдвілі (нині — Кіншаса). Спочатку з промовою виступав король Бодуен, в якій зазначав, що народ Конго має справдити ту високу довіру, яку виявила Його Величність своїм актом про незалежність. У тон королю відповідав і президент Касавубу. Та «брюссельське мереживо» монарха урвало терпець Лумумби, який несподівано встряв у церемонію. Його промова йшла всупереч протоколу й тональності виступів попередніх ораторів. Ніби африканський чаклун, зачарував він аудиторію своїми аргументами та карбованими фразами. Проте радикальна програма прем’єра, зокрема створення міцного державного сектора в економіці, африканізація державного апарату та армії і жорсткий контроль за гірничодобувною промисловістю, де ще панували іноземні корпорації, змусила розхвилюватися керівників колишньої метрополії. Наостанок Лумумба запевнив присутніх, що ніколи Конго не буде сировинним придатком Заходу, і поставив міцну крапку: «Відтепер ми вам не мавпи!» (Nous ne sommes plus vos singes!)

Ця історична фраза остаточно приголомшила бідолашного короля. Так, для Бельгії реалізація планів Лумумби мала б обернутися втратою казкових скарбів цієї країни. Певно, зіпсоване свято й вирішило долю першого прем’єр-міністра конголезького уряду.

Перевірка на політичну стійкість Лумумби розпочалася майже одразу після урочистої церемонії. Пірога конголезького життя опинилася у смузі політичних штормів: розпочалися сполохи насильства, масові розправи над європейцями, міжплемінні сутички. Дехто зазначав, що винна у тому африканізація армії, де сержант Мобуту одразу став полковником та начальником генштабу (а згодом і президентом — на 32 роки!). Мабуть, дух свободи, застарілі етнічні й расові проблеми, де люди різних кольорів шкіри мали взаємні претензії одне до одного, сприяли цьому. Достеменно відомо, що Бельгія скористалася цим негайно для інтервенції у Конго.

У ніч з 7 на 8 липня бельгійські військові підрозділи, які ще лишалися у Конго, разом із білими найманцями атакували конголезьких вояків, а згодом — 11 липня — Чомбе проголосив Катангу незалежною державою. У ситуації, що склалася, Лумумбі й Касавубу нічого не лишалося, як звернутися до ООН за військовою допомогою.

САФАРІ НА ПРЕМ’ЄРА

За Лумумбою, тим часом, досить уважно спостерігали з-за океану та дійшли висновку, що він для них «гірший за Кастро», як висловився Аллен Даллес. Мабуть, шеф ЦРУ мав рацію.

Саме тоді й розпочалося сафарі на конголезького прем’єра. Найбільш детально механізм усунення Лумумби від влади та його фізичного знищення було розсекречено 1975 року офіційною сенатською комісією США з розслідування діяльності ЦРУ у Конго.

У хімлабораторіях ЦРУ готували для нього отруту (президент Ейзенхауер навіть побажав Лумумбі звалитися у річку, повну крокодилів). Не дрімала й бельгійська розвідка: вона готувала так звану «Операцію Баракуда» — з метою викрадення прем’єр-міністра (виконавцями мали стати бельгійські командос на чолі з полковником Марльє). Негайно покінчити з Лумумбою вимагав бельгійський міністр у справах Африки граф д’Аспремон.

І ЦРУ вдалося привести в дію свій диявольський задум — усунути від влади Лумумбу та розігнати конголезький парламент руками його колишніх побратимів. Усе вирішили звичайнісінькі гроші: від США Мобуту отримав мільйони доларів на своїх вояків. Не обділений був і президент Касавубу. Про Чомбе й казати не варто: ним опікувалися у Бельгії. Не дарма й поховали його у Брюсселі...

Вересневий антиурядовий путч 1960-го мав суто проколонізаторський характер. У діях путчистів відчувалася зловісна синхронність із діями адміністрації ООН на чолі з Дагом Хаммаршельдом. «Блакитні каски» блокували радіостанцію, не допускаючи туди Лумумбу, який мав звернутися з промовою до нації (для більшості неписьменних конголезців радіо було єдиним засобом інформації). А потім, разом із мобутівцями, тримали Лумумбу під домашнім арештом.

Тим часом ООН під тиском США визнала легітимність режиму Мобуту. Відтепер Лумумба мав єдиний шанс боротися далі. 27 листопада, вночі, під шаленою тропічною зливою від резиденції полоненого прем’єра таємно від’їхав автомобіль. Він прямував до Східної провінції, де у Стенлівілі зібралися прихильники Лумумби на чолі з віце-прем’єром Антуаном Гізенгою. Але до Стенлівіля він не доїхав. 2 грудня на півшляху Лумумбу заарештували, по-звірячому побили й помістили в тюрму військового табору у містечку Тисвіль. Ще раніше серед в’язнів опинилися друзі Лумумби — Жозеф Окіто, віце-президент Сенату, та Моріс М’Поло, міністр у справах молоді й спорту.

ЗЛОЧИН У КОЛОНІАЛЬНОМУ СТИЛІ

Герой не вмирає, він живе після смерті. Це чітко усвідомлюєш і сьогодні, через півсторіччя після вбивства Патріса Лумумби, Жозефа Окіто та Моріса М’Поло. Та перед загибеллю вони ще раз змусили похвилюватися своїх катів. 13 січня 1961-го мало не відбулося чудо: повсталі вояки у Тисвілі вимагали звільнили Патріса Лумумби та його друзів. Звістка про це остаточно вплинула на рішення білих панів з Брюсселя, зокрема графа д’Аспремона, щодо ліквідації Лумумби. Роль ката доручили Моїзу Чомбе, найлютішому ворогові Патріса ще за часів Брюссельської конференції круглого столу.

Увесь час польоту до Катанги Лумумбу та його друзів жандарми піддавали звірячим тортурам. Свідків — безліч, починаючи з пілотів літака «Дуглас», на якому транспортували бідолашних на страту, та шведів з контингенту «блакитних касок», які байдуже спостерігали за розправою. Ці залізні вікінги навіть рук не приклали, щоб захистити голову уряду країни, людину, яка запросила їх на допомогу...

Востаннє побачили вони небо 17 січня 1961 року, коли стояли під прицілом бельгійських командос на чолі з капітаном Гатом. І це глибоко символічно: адже вбивали конголезців саме ті, хто поневолив їхню батьківщину. Про це й доповіла згодом слідча комісія ООН з розслідування цього злочину на Генеральній Асамблеї у листопаді 1961-го.

Та судове слідство не відбулося...

Хвиля гніву й обурення прокотилася усім світом. У Парижі й Лондоні, Москві та Лісабоні, мітинги протесту відбувалися біля посольств Бельгії та США. У Каїрі обурені люди увірвалися на територію посольства Бельгії, зірвали портрети короля Бодуена та замінили їх портретами Лумумби.

Доля завжди справедлива. Першим з життя пішов генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд. У вересні 1961-го на шляху до Катанги його літак раптово зник з екранів радарів. Уламки літака знайшли неподалік аеропорту. А потім настала черга Касавубу, який помер 1969 року. Тоді ж, у вигнанні, в Алжирі застала смерть Чомбе — від серцевого нападу. Опинився у вигнанні й Мобуту, але встиг ще оголосити Лумумбу національним героєм. Це був його реквієм по колишньому побратиму, якого зрадив. Смерть від раку 1997 року застала Мобуту у Рабаті, столиці Марокко.

Лише Антуан Гізенга повернувся на Батьківшину та 2006 року, через 45 років після загибелі Лумумби, очолив уряд Конго.

...Мабуть, десь у вишині, понад чорним континентом, яскраво світить зірка Патріса Лумумби; вона й досі освітлює шлях тим, хто йде до свободи без лицемірства, хто бореться за незалежність без обмежень. Наче ангел-хранитель веде він їх до цієї мети!

Кожного разу, йдучи вулицею Патріса Лумумби, я згадую про негритянського інтелігента, який віддав своє життя за свободу Конго, за свободу Африки.