Земля, отруєна кров’ю

Півтора сторіччя тому Авраам Лінкольн пообіцяв кожному американцеві чверть квадратної милі вільної землі на Заході. Ця обіцянка втілилася у знаменитому Гомстед-акті — революційному документі, що не лише сприяв розвитку фермерства, а й вирішив долю корінного населення Північноамериканського континенту. По закінченню Громадянської війни на територію Великих рівнин — родючий степ за річкою Міссісіпі — розлилася хвиля переселенців, котрі бажали отримати земельний наділ. Єдина перешкода для колоністів полягала лише в тому, що «вільні території» віддавна були заселені індіанськими племенами.

На той час більшість мешканців Великих рівнин входила до племінного союзу народів сіу. Історики вважають, що до приходу європейців пращури сіу жили у передгір’ях Аппалачів і біля озера Мічиган. Наступ європейських колоністів, які методично захоплювали землю під плантації тютюну й бавовни, змушував корінних мешканців континенту поступово відступати на захід. Напередодні війни за незалежність США від багатьох індіанських племен східного узбережжя залишалися тільки назви на географічних мапах. Такий розвиток ситуації прибічники колонізації пояснювали неспроможністю «дикунів» інтегруватися в цивілізоване суспільство. Задля об’єктивності варто сказати, що батьки-засновники США намагалися знайти справедливе рішення індіанської проблеми. Так, Джордж Вашингтон пропонував залучати корінне населення до сучасних методів землеробства і ткацтва.

Наприкінці XVIII — на початку XIX сторіччя «п’ять цивілізованих племен» південного сходу США досягли в цьому значних успіхів. Найбільш «просунутими» виявилися черокі, котрі перейшли до осілого способу життя, почали жити в сучасних будинках, з успіхом займалися скотарством, землеробством і ремеслами. 1825 року вождь черокі — Секвоя — затвердив на раді племені оригінальну складову абетку, а три роки по тому почав видавати рідною мовою газету «Черокі Фенікс». Окрім того, індіанці «п’яти цивілізованих племен» створили першу в США мережу безкоштовних шкіл зі своїми вчителями. Багаті черокі володіли плантаціями, вели аристократичний спосіб життя і так «цивілізувалися», що завели сотні чорношкірих рабів. Пізніше це плем’я розробило свою конституцію та зведення законів, почало обирати уряд на чолі з верховним вождем.

Успіхи індіанців на теренах цивілізації занепокоїли «блідолицих» сусідів. На початку 1830-х років влада південних штатів за підтримки федерального уряду США вирішила ліквідувати індіанські анклави, а самих індіанців виселити на «порожні землі» на захід від річки Міссісіпі. Землю черокі скупили по 50 центів за акр, а продавали за тисячі доларів. Під час примусової депортації 1838-1839 років, яка отримала назву «стежка сліз», загинули тисячі «червоношкірих» — переважно люди похилого віку, жінки та діти. Однак до президентства А. Лінкольна проникнення колоністів на Великі рівнини обмежувалося договорами уряду США з місцевими індіанськими племенами. Натомість вони не повинні були заважати сполученню з тихоокеанським узбережжям, де ще у 1840 роки почалася «золота лихоманка». Крім того, експансія на Великі рівнини до певного часу стримувалася протиріччями між південними й північними штатами. Об’єднання країни в результаті Громадянської війни і Гомстед-акт дали новий імпульс до захоплення земель. Іще до закінчення воєнних дій, за указом президента А. Лінкольна, було розгорнуто будівництво трансконтинентальної залізниці, яка мала об’єднати схід і захід країни. Її прокладення індіанське населення Великих рівнин зустріло насторожено, позаяк чудово розуміло всі наслідки. Масовий наплив колоністів з-за Міссісіпі означав кінець традиційного способу життя на території, де індіанці почувалися вільними людьми. Якщо 1843-го Орегонським трактом, який вів через рівнини на захід, пройшло всього 900 осіб, то півтора десятиріччя потому ним пересувалося понад 50 тисяч переселенців щороку.

Будівництво трансконтинентальної залізниці відкривало на захід широкі ворота. Племінний союз сіу, який очолював вождь племені лакота Сітінг Бул (Сидячий Бик), був стурбований тим, що відбувалося, а окремі загони індіанців почали здійснювати набіги на будівельників залізниці, які вторгалися до мисливських угідь. Попри те, що у Вашингтоні говорили про бажаність компромісу, самі білі переселенці й особливо військові були налаштовані рішуче. Командувач армією США Вільям Т. Шерман заявив про те, що «індіанців неможливо навернути до цивілізації», та наполягав на застосуванні сили. Інший герой Громадянської війни, командир 7-ї кавалерії Джордж А. Кастер називав індіанців «червоними ніѓерами» і повідомляв дружині в листах, що «вбиває час, убиваючи індіанців». Він вважав, що армія легко розгонить дикунів. Утім, усупереч самовпевненості янкі, войовничі сіу виявилися гідними противниками. Уникаючи відкритих зіткнень, вони розгорнули у преріях партизанську війну, завдаючи болісних ударів у найнесподіваніших місцях. Армія, яка отримала перемогу у Громадянській війні, виявилася неповороткою та неефективною в боротьбі з індіанськими загонами. Втрати зростали, а приборкати індіанців не вдавалося. Нарешті 1868 року влада США попросила перемир’я. На перемовинах у форту Леремі, незважаючи на протести Сітінг Була, захмелілі вожді племен підписали угоду про створення резервації, до якої ввійшли священні для сіу Чорні гори. Проте воєнних зіткнень це не зупинило. І тоді керівництво американської армії вирішило змінити тактику. 1869 року будівництво трансконтинентальної залізниці було завершено — це означало, що з’явилася можливість швидко перекидати війська та спорядження. Крім того, військові вирішили підірвати продовольчу базу індіанців і запропонували провести... масовий відстріл бізонів. Сучасні дослідники сходяться на тому, що на Великих рівнинах у той час паслося не менше 50 млн. цих тварин. Полювання на бізонів для індіанців прерій було основним джерелом харчування. З бізонових шкур вони робили одяг, житло та човни, а з кісток — домашнє начиння і знаряддя праці. Використовували навіть гній — як паливо. Не випадково індійці сіу, котрі жили на Великих рівнинах, шанували бізона як священну тварину.

Масова різанина бізонів почалася наприкінці 1860-х років і набула найрізноманітніших форм. Невдовзі у східних штатах з’явилася приваблива реклама: «Ласкаво просимо до Країни Бізонів! Приїжджай на поїзді й убивай буйволів!». За шкуру бізона давали пристойну плату — половину зарплатні фабричного робітника. Натовпи безробітних вирушили на захід для участі в небаченому сафарі. Ба більше, на відстріл бізонів влада США почала запрошувати мисливців із Європи. Стріляли тварин під охороною американської армії, щоб на мисливців не напали індіанці. Учасники цієї вакханалії пізніше згадували, що стволи рушниць розжарювалися так, що їх доводилося остуджувати водою, а за її відсутності — власною сечею. Деякі професіонали своєї справи вбивали по 300 голів на день. Однак абсолютним рекордсменом став легендарний Буфало Біл (Бізоновий Біл) — Вільям Ф. Коді, котрий за кілька місяців забив 4280 бізонів. У результаті величезні стада тварин, через які зупинялися потяги, почали зникати. Прерії від обрію до обрію були завалені гнилими тушами, а мисливці задля забави складали з бізонових черепів велетенські піраміди. Сітінг Бул і його одноплемінники були приголомшені. «Земля отруєна кров’ю, — гірко сказав вождь, оглядаючи жахливу картину побоїща. — І це ми дикуни?». Водночас генерал Філіп Ѓ. Шерідан, який здобув широку популярність як автор популярного вислову «хороший індіанець — мертвий індіанець», хвалив мисливців за те, що вони знищують продовольчі запаси мешканців прерій. «Мисливці за бізонами, — говорив генерал, — за останні два роки зробили значно більше для вирішення проблеми індіанців, аніж уся наша регулярна армія за 30 років. Вони знищують матеріальну базу індіанців. Пришліть їм пороху та свинцю, якщо завгодно, і дозвольте їм убивати, білувати шкури та продавати їх, доки вони не винищать усіх бізонів!». Звучить майже неймовірно, але цей самий вояка, виступаючи у Конгресі США, пропонував заснувати спеціальну медаль для мисливців, підкреслюючи важливість їхнього варварського промислу. Не дивно, що наприкінці XIX сторіччя на території прерій замість 50 млн. особин налічувалося всього 500 бізонів. Стійбища індіанців охопив голод, чисельність їхніх племен пішла на спад, а бойовий дух було підірвано. Терор голодом виявився ефективною зброєю. Винищення бізонів і будівництво залізниць лише на певний час припинилося 1873 року, коли Америку охопила жорстка економічна криза. Для того, щоб оживити фінансову систему США, президент Уліс С. Ѓрант видав розпорядження шукати золото. На жаль для індіанців сіу, родовище цього металу було виявлено у Чорних горах, на території їхньої резервації. Конфлікти з золотошукачами знову призвели до війни, під час якої воїни Сітінг Була вщент розбили злісного ворога індіанців Дж.А. Кастера. Сам відважний кавалерист був убитий у бою. Ця перемога викликала великий резонанс, але виявилася останньою для індіанців. Деякий час Сітінг Бул разом із соратниками ховався в Канаді, а після повернення доля звела його з Буфало Білом.

Наприкінці 1860-х «Бізоновий Біл» познайомився з популярним письменником і журналістом Едвардом Джадсоном, який під псевдонімом Нед Бантлайн багатотисячними накладами видавав небилиці завойовників Дикого Заходу. Гучна слава винищувача бізонів та індіанців круто змінила життя Буфало Біла. Лише за один рік його книжкові гонорари cтановили 6000 доларів — величезні на ті часи гроші, а зачароване населення Небраски обрало влучного стрільця членом законодавчих зборів штату. Проте ще більше слави «Бізоновому Білу» принесла театральна вистава, сценарій якої написав той самий Нед Бантлайн. Прем’єра відбулася 16 грудня 1872 року на сцені одного з театрів Чикаго. Під час видовища сценою стрибали загримовані під індіанців актори, а Буфало Біл та інший герой — «Дикий Біл» Гікок укладали їх пострілами з револьверів, виголошуючи пишномовні монологи. Видовище й новизна шоу підкорили американську публіку, й Буфало Біл став артистом, роз’їжджаючи містами й селами США. Влітку 1876 року, коли країною поширилася звістка про поразку Дж. Кастера, Буфало Біл на якийсь час полишив театр і знову вирушив полювати на індіанців. У поєдинку він убив індіанського вождя на ім’я Жовта Рука і зняв із нього скальп. «Подвиг» був описаний в американській пресі, що зробило мисливця ще популярнішою особою. Після повернення з війни Бізоновий Біл організував супершоу «Дикий Захід», із яким їздив до самої смерті. Під час цього видовища на відкритій арені гарцювали стада бізонів, що переслідувалися червоношкірими мисливцями, під грім барабанів і войовничі крики вони виконували страшний «танок скальпів», поштовий диліжанс відчайдушно рятувався від бандитів, ковбої приборкували диких мустангів, а кращі стрільці стріляли з усіх видів зброї з зав’язаними очима. Шоу «Дикий Захід» із гучним успіхом гастролювало в США та країнах Європи: Великій Британії, Франції, Італії, Німеччині й Росії. Для більшого ефекту Бізоновий Біл запросив для участі в шоу «вбивцю Кастера» — Сітінг Була. На той час старий вождь, який повернувся з Канади, відсидів у в’язниці та мешкав у резервації. На виставах він просто був присутній, сидячи у пишному головному уборі з пір’я, а кожна пір’їна означала вбитого ворога. За це Сітінг Бул отримував по 50 доларів на тиждень. Так трагедія корінних мешканців Великих рівнин перетворилася на театралізований фарс і комерційний захід.

Геноцид корінних мешканців США сьогодні визнається низкою американських учених. Деякі з них — наприклад, історик Девід Станард — називають загибель мільйонів індіанців «американським Голокостом». При цьому вони наводять численні факти відвертих розправ — масового отруєння вином, спалювання селищ разом із мешканцями, умисного зараження чумою та віспою. Згадують вони й різні документи. Так, 1825 року Верховний суд США сформулював «доктрину відкриття», згідно з якою право на землю належить тим, хто її «відкрив». На підставі цієї доктрини 1830-го було ухвалено закон про переселення індіанців на «порожні» території. Пізніше корінних мешканців постановили виселяти до резервацій. Не приховують викривачі геноциду й того, що білі скуповували індіанські скальпи, у тому числі скальпи жінок і дітей. Такі рішення приймали законодавчі збори кількох штатів, зокрема Нової Англії. У Північній Каліфорнії 1855 року за голову червоношкірого давали по п’ять доларів. У окрузі Техама за ту саму «роботу» платили менше — всього 25 центів. Регулярна армія США неодноразово проводила «зачистки» територій і насильно зганяла індіанців до спеціальних резервацій, де голод і антисанітарія вбивали сотні тисяч червоношкірих. Найчастіше визнається й умисне винищування бізонів із метою створення штучного голоду. Та більшість американських дослідників під час пояснення «депопуляції» корінного населення континенту вважають за краще утримуватися від терміну «геноцид». При цьому вони посилаються на те, що здебільшого індіанці гинули через відсутність імунітету до хвороб, які мимоволі занесли на Американський континент європейські колоністи. Крім того, противники «теорії геноциду» наполягають на тому, що справжньою метою білих було не винищення корінного населення, а просто захоплення землі. Якщо індіанці підкорялися, пояснюють вони, то нерідко отримували викуп, і ніхто їх не вбивав. Одним словом, злого наміру, а тим більше геноциду, буцімто й не було.