Знекровлення духу-5

Продовження. Початок читайте «День» № 122-123, №127-128

2. ПІД ЧОБОТОМ МОСКВИ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

l Забрано. Продано.

Вкрадено. Не повернуто

У стилі найгірших традицій Російської імперії протягом 20-х — 30-х рр.  ХХ ст. продовжувалося цілеспрямоване концентрування історичних та культурних цінностей у так званих «всесоюзних» установах. Ініційоване директивними органами з Москви і закріплене відповідними наказами українських міністерств, які просто дублювали спущені «згори» вказівки, передання колосальних пластів визначних пам’яток музеям, архівам, бібліотекам Москви та Ленінграда  коштувало Україні величезної кількості унікальних раритетів.

Драматичним прикладом втрат культурних цінностей України у цей період може бути доля Чорноморського центрального військово-морського архіву, який було вивезено до Ленінграда. Цей архів формувався протягом понад  ста років — по 1918 р. — і нагромадив велику кількість важливих документів не лише суто з питань розвитку Чорноморського флоту, а й з історії міст і сіл півдня України. Архів перебував у Миколаєві. Починаючи з 1924 р., за рішеннями спочатку російських, а потім всесоюзних органів з Миколаєва до Ленінграда почали відправляти документи першої і другої половини ХVІІІ ст., ХІХ і початку ХХ ст. Процес  практично завершився вже на початку 1930-х років, коли 1 червня 1934 р. до Ленінграда було відправлено 11 залізничних вагонів із матеріалами фондів Чорноморського центрального військового морського архіву.  Залишки документів (фактично у розсипу) 5 червня були передані до Миколаївського обласного державного архіву. Перед цим мало місце масове знищення ліквідаційною комісією  стародруків і документів із фондів Чорноморського центрального військового морського архіву.

У  документах також згадується про передачу в Москву альбому графині Собанської з автографом О. С. Пушкіна. На виконання  постанови РНК СРСР «Про організацію Державного музею О. С. Пушкіна» від 4 березня 1938 р. у Державний український музей (тепер Національний художній музей України) звернувся в. о. завідувача музеєм О. С. Пушкіна Н. Карташов із проханням передати для музею Пушкіна автограф поета в альбомі графині Собанської (запис вірша «Що в імені тобі моєму?»), про який він довідався з публікації кінця 1920-х років у одному з наукових збірників. У листі, датованому 13 травня 1938 р., рекомендується передати альбом «у Москву через фельдєгерський зв’язок НКВС». Альбом довелося віддати.

Одним із характерних факторів втрат українських культурних цінностей та джерелом поповнення колекцій  музеїв, архівів та бібліотек на території Росії стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані у тимчасове користування від українських установ, не поверталися власникам і залишалися у фондах російських установ. Як засвідчують документи, нерідко, щоб отримати потрібні предмети чи твори мистецтва, замість переговорів щодо цього та добровільної згоди сторін мало місце зловживання всесоюзним або столичним статусом, використання адміністративних важелів та відвертий тиск на українські інституції.

Драматичним прикладом таких дій російських музеїв та російської влади стала доля визначних експонатів із фондів сучасного Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, які не були повернуті з виставок у Москві та Ленінграді протягом 1930-х — 1940-х років.

Так, у 1934 р. у СРСР широко відзначали 100-ліття від дня народження автора визначної пам’ятки східної писемності — поеми «Шах-наме» Фірдоусі. З цієї нагоди у Москві в Державному музеї східних культур (в тогочасних документах він часто фігурує як Музей східних культур) відбулася масштабна виставка, на яку під егідою Наркомату освіти РСФРР були витребувані експонати тодішнього Державного художнього музею у Києві (був утворений у 1934 р. внаслідок об’єднання Музею мистецтв ВУАН і Київської картинної галереї). Загалом із фондів музею до Москви передали 27 предметів, серед яких старовинні чаші, бронзові та керамічні кувшини (в тому числі сасанідський), підсвічники, декілька мініатюр, зразки тканин, кахлі з візерунками, тарілочка. У акті чітко зафіксовано, що ці пам’ятки передаються «для временного экспонирования», а «Музей восточных культур гарантирует полную целостность и сохранность», «а также своевременное возвращение их Государственному художественному музею в Киеве».

Проте виставка відбулася, а експонати до Києва не повернулися. Затримку з поверненням цінностей завідувач музейним відділом НКО РСФРР Ф. Кон пояснив розглядом «на високому урядовому рівні» питання щодо проведення міжнародного конгресу з мистецтва Сходу. 28 травня 1935 р. нарком освіти РСФРР А. Бубнов звернувся до наркома освіти УСРР В. Затонського з проханням про направлення експонатів з українських музеїв на виставку у зв’язку із проведенням ІІІ Міжнародного конгресу з іранського мистецтва та археології, що мав відбутися у Ленінграді восени 1935 р. Сам Бубнов був головою Оргкомітету конгресу, а виставку мали організовувати на базі відділу Сходу Державного Ермітажу. В листі наголошувалося на «терміновому відправленні, згідно доданого списку, експонатів із збірок Ваших музеїв». Тож додатково до експонатів, що були направлені до Москви раніше і мали бути перевезені до Ленінграда, український музей надав Ермітажу ще додаткові раритети за списком, визначеним самим Ермітажем. Таким чином, у розпорядженні Ермітажу опинилися 38 цінних експонатів, переданих музеєм із Києва на різні виставки до Москви та Ленінграда протягом 1934-1935 рр.

Серед переданих експонатів були литий бронзовий котел на трьох ніжках та бронзовий таз, чотири одиниці кераміки —  три чаші й кувшин із горловиною у вигляді голови півня (саме його додано до попереднього списку), один зразок тканини, дві мініатюри — авторства Афзаля Хусейні (Афзаль ал-Хусейні, друга пол. ХVІІ ст. — С.К.) та фрагмент фаянсового блюда, розписаного мініатюрами. Окрім того, для комплектації  експонатів на виставку до Державного Ермітажу українському музею довелося отримати спеціальні дозволи на вилучення сховища Держбанку двох срібних сасанідських чаш, які як особливо цінні предмети за наказом Наркомату освіти УСРР були передані туди на збереження. З них особливе місце посідала срібна з позолотою жертовна чаша Сасанідської доби VІ—VІІ ст. н. е. (за іншими даними ІV—V ст. н. е.). Свого часу вона була знайдена на Волині біля села Хонякова Острозького повіту у 1827 р. (інші дані — 1823 р.) у складі великого скарбу доби переселення народів. Чаша мала вісім жолобів і була щедро орнаментована зовні по золотому тлі рельєфним карбованим рослинним орнаментом та зображеннями міфічних тварин. Мала діаметр 13 см. і важила 750 грамів. Фахівці одностайно вважали її шедевром давнього іранського мистецтва.

5 вересня 1935 р. відбулося урочисте відкриття ІІІ Міжнародного конгресу з іранського мистецтва та археології. Запланована у його рамках  виставка в Ермітажі відбулася з великим успіхом. Але після її завершення передані на тимчасове експонування предмети не повернулися до Києва.

Починаючи з 1936 р., Державний  художній  музей у Києві, а згодом створений на його основі Київський музей західного і східного мистецтва наполегливо домагався повернення своїх експонатів. Але Ермітаж протягом кількох років узагалі ігнорував і лишав без відповіді усі звернення. Нарешті, після чергового надісланого на початку вересня 1938 р. листа-вимоги з Києва, Державний Ермітаж відкрив карти. Лист-відповідь директора Ермітажу Й. Орбелі до Київського музею західного та східного мистецтва і тепер вражає цинічною зверхністю та прямим тиском на українських колег: «В ответ на Ваше отношение от 6/ІХ.І938 г. за №206 Государственный Эрмитаж сообщает, что хранящиеся в Эрмитаже вещи Вашего музея, переданные в Эрмитаж на выставку, организованную к Иранскому конгресу, могут быть возвращены музею в любое время.

Задержка в возврате вещей вызвана тем, что Государственный Эрмитаж возбудил перед Музеем вопрос об оставленнии в Эрмитаже части из указанных памятников, ответа о чем до сих пор не получил.

Государственный Эрмитаж вновь возбуждает вопрос об оставлении в Эрмитаже следующих 4 вещей, наличие которых в большой степени способствует уяснению других памятников Эрмитажа или восполняют некоторые существенные пробелы собраний Эрмитажа:

1. Ложчатая серебряная Сасанидская чаша.

2. Багдадская миниатюра из рукописи Диоскорида.

3. Фаянсовый сосуд с птичьей головой.

4. Бронзовое блюдо Бадр-ад-Дина Лулу».

Це був очевидний шантаж. З точки зору музейної етики та ділових взаємовідносин сталася жахлива річ — замість вчасно і з вдячністю повернути надані на його прохання для виставки експонати, Державний Ермітаж почав вимагати «оставления» у нього частини цінних фондів! Передані на виставки до Москви та Ленінграда унікальні експонати з фондів Київського музею західного та східного мистецтва протягом 1930-х — поч. 1940-х років так і не вдалося повернути до Києва аж до початку подій Другої світової війни та нападу нацистської Німеччини на СРСР. Боротьба музею за повернення переданих до російських музеїв на тимчасові виставки визначних експонатів продовжилася вже на початку 1950-х років. Лише у червні 1951 року  передані на виставку предмети мистецтва, за винятком найціннішої сасанідської чаші, були привезені до київського музею завідувачем відділу Сходу О. Крижицьким. Унікальна чаша так і залишилася у фондах Державного Ермітажу. У його офіційних каталогах стверджується, що її було «подаровано» українським музеєм Ермітажу. Насправді — це було пограбування через шантаж!

Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я»