Зустріч прийдешнього Хама

Iсторичні та літературно-філософські репутації — річ дивна, важкопередбачувана й уперта, дуже інертна (часто всупереч давно вже встановленим достовірним фактам, які не вписуються до зручної схеми). Доля Дмитра Сергійовича Мережковського (1865—1941), знаменитого (а потім — проклятого і забутого) російського філософа, публіциста, історичного романіста, релігійного реформатора — переконливе свідчення цьому. Письменник-містик, «людина, яка метушиться між двома безоднями — «верхньою», Богом, і «нижньою», Дияволом», «запійний гравець у символи» — таку, не дуже й утішну, характеристику давала Мережковському сучасна критика (хоча Дмитро Сергійович був у 1900—1915 роках персоною по європейськи знаменитою,однак його, відверто кажучи, не любили й не розуміли, підкреслюючи до того ж його «сектантський деспотизм» і «нетерпимість»).

Виникає закономірне запитання: чи потрібні сьогодні ідеї Мережковського країнам, як зараз прийнято говорити, «пострадянського простору»? Спробуємо показати, що уважного прочитання його праці все ж таки гідні (зокрема, й українськими інтелектуалами). І не лише тому, що нарівні з абстрактними, умоглядними «конструкціями», дійсно густо замішаними на релігійній містиці (Мережковський сам щиро зiзнавався, що шукає Бога не так розумом, як за допомогою інтуїції та підсвідомих почуттів), у цього письменника часто можна знайти несподівані пророцтва майбутньої історії Російської імперії, які збулися до найдрібніших деталей, і Європи. І не лише тому, що предки Мережковського носили прізвище Мережко й були причетні до української історії (прадід письменника був військовим старшиною в Глухові на Сумщині, а дід 1798 року приїхав до Петербурга, поступив служити в Ізмайловський полк і саме тоді змінив своє прізвище!). Ще істотнішим є той факт, що загадка, проблема, яка цікавила Мережковського і його дружину, друга та співавтора багатьох книг Зінаїду Гіппіус (він формулював її по-різному: «зв’язок між внутрішнім, духовним міщанством і міжнародним звірством», «поглиблення кризи культури і занепад традиційного гуманізму», «чи можлива Свобода без Бога?») аж ніяк не перейшла в розряд академічних і в наші дні, залишаючись у багатьох аспектах злободенною і зараз. І думка, яка все життя турбувала Мережковського («Страшний цар — Звір, але, можливо, ще жахливіший Звір-народ!» — саме тому він рішуче відкинув «радянсько-більшовицьку молільню», цю форму нової диявольської релігії без Бога, і 1919 року емігрував з дружиною до Франції, як чудово розумів, назавжди) — не може не хвилювати й нас.

Цей «містик» і символіст умів писати, коли вважав це за потрібне, просто, яскраво й сильно. Не вірячи в яке б то не було визволення суспільства чи його частини (чи то звільнення соціальне, політичне і духовне) на безбожній, атеїстичній основі, Мережковський передбачив швидке запанування в Росії (а, можливо, і в Європі) Грядущого Хама — істоти, що більше за все на світі ненавидить справжню культуру, сп’янілого від нахабства, крові та вседозволеності. Ось його слова (зі статті «Грядущий Хам», 1906 рік), звернені до молоді: «Не бійтеся ніяких принад, ніяких спокус, ніякої свободи, не лише зовнішньої, суспільної, але й внутрішньої, особистої, бо без другої неможлива й перша. Одного бійтеся — рабства та гіршого за всіх рабств — міщанства і гіршого з усіх міщанств — хамства, бо раб, який запанував, і є хам, а хам, що запанував, і є чорт — уже не старий, фантастичний, а новий, реальний біс, дійсно страшний, жахливіший, аніж його малюють — грядущий Князь світу цього, Грядущий Хам». Коли було опубліковано ці рядки, багато хто читав їх із глузливою іронією: Мережковському, мовляв, завжди було притаманне містичне уявлення про перспективи людської історії. Але «раб, який запанував» (замість обіцяної свободи та суспільства світлого майбутнього), виявив себе в історичній практиці тоталітарного ХХ сторіччя дуже наочно, зримо й конкретно — чи нам, українцям, цього не знати...

Мережковського недаремно вважали одним із яскраво виражених «європейців» у російській культурі. Багато років провівши в Парижі (ще до революційних потрясінь 1917 року), він залишив нам чимало цікавих і проникливих зауважень, які узагальнювали французьку дійсність початку ХХ сторіччя («Дітей солідних буржуа вчать співати гімн бунтівників — «Марсельєзу». Революція зробилася республікою, насильство — свободою, бунт — слухняністю, кров, пролита на площі, — кров’ю, яка ллється в жилах дітей. Так було й буде завжди»). Але Мережковський завжди був страшенно далекий від наївно-добросердого оптимізму. «Історія свідчить про одне — писав він: — кому та в ім’я чого можна вбити — погляд на це іноді змінюється, але що вбити завжди можна — ось це залишається незмінним». Точно так само була огидною для знаменитого філософа й великодержавна імперська пиха. «Деякі співгромадяни наші — ущипливо вказував Мережковський — свято вірують, що російська інтелігенція найкраща в світі. Можливо, воно так і є, але я вважаю, що вже краще жити за приказкою: «кого люблю, того і б’ю». Воно більш боляче, зате здоровіше».

Саме тому, якраз перу Мережковського належать десятки, сотні найгостріших висловлювань про природу традиційної російської державної влади і російського «безглуздого й безпощадного» бунту — висловлювання, дуже актуального саме тепер, у часи різкого сплеску в Росії «санкціонованого» згори державного патріотизму. Наприклад: «Ми — Ваньки-встаньки: як би не завалила нас революція, реакція випрямить!». Або: «Від кривої палиці прямої тіні не буває. І тому соціал-більшовизм наших днів породив фашистську реакцію, яка, своєю чергою, повинна його ж визнати своїм учителем» (написано 1934 року!). А ось слова, написані ще 1907 року: «Я люблю свободу більше, ніж батьківщину: адже в рабів немає батьківщини; і якщо бути росіянином — значить бути рабом, то я не хочу бути росіянином; і якщо в такій любові до свободи аж до можливого зречення від батьківщини полягає «банальний радикалізм» — я хочу бути банальним. Нині соромлюся й жахаюся я не так банального, яке може виявитися великим, як великого, яке може виявитися банальним». І висновок Мережковський формулює жорстко й чітко: «Будемо горіти в печі вогненній, але Великій Росії в образі звіриному не поклонимося».

Можна ще багато говорити про точність і глибину історико-філософських формулювань Мережковського («Ми, на нещастя, забуваємо, що віра і свідомість віри — це не одне й те ж саме»; «Нашим нігілістам дуже притаманне заперечення релігії, яке переходить у релігію заперечення»; «Тягнулася, тягнулася тяганина марксистська, а потім потяглася босяцька!» — висловлювання не 1917, а 1906 року...). Хотілося б звернути увагу на інше. Дмитро Сергійович, якого так часто звинувачували в «релігійному мракобіссі», розмовляв 1902 року зi всесильним радником Миколи II, обер-прокурором Синоду Побєдоносцевим. І обер-прокурор сказав Мережковському найзнаменнішу фразу: «Та чи знаєте ви, що таке Росія? Це крижана пустеля, а нею ходить лиха людина». Проте почув у відповідь: «А чи не ви і чи не ваші однодумці влаштовують цю крижану пустелю з Росії?» Вельми смілива репліка...

Дмитро Мережковський часто помилявся, часом вельми круто міняв свої погляди — але шукав (у цьому значенні в нашій українській культурі непоганою аналогією може бути Пантелеймон Куліш). В одному цей мислитель, що називав себе «бранцем культури», був переконаний завжди: «Сила інтелігенції — не в intellectus, не в думці, а в серці й совісті».