Корона «Дня» — за активне меценатство

***

...зустрічай мене друже

зустрічай мене друже далекий далекий далекий

зустрічай мене в сяйві меча

у крицевому світлі в суворій

нечутній молитві

на вустах що відбиток лишили на сяйві меча

зустрічай на світанні

проведи мене в храм

проведи мене в храм

попідземний таємний

таємну свічу запали

запали і закутай у запах

вояцького воску

проведи мене в храм

о далекий далекий далекий

зустрічай мене в снах у словах в узголів’ї могили

в морі

Ігор Римарук, «Давня пісня»

17 грудня у Львові відбулося відразу дві події: освячення надгробка Ігореві Римаруку (1958 — 2008) на полі №78 Личаківського цвинтаря і вечір пам’яті відомого українського поета, лауреата Шевченківської премії (2002, за збірку «Діва Обида»).

Варто зазначити, що упродовж 12 років друзі Римарука називали відсутність пам’ятника на його могилі «посмертним сирітством», зверталися в різні інстанції з проханням належно вшанувати його пам’ять — скеровували листи в НСПУ, в Асоціацію українських письменників, де Ігор Миколайович був президентом, в літературні журнали, де він працював, в Міністерство культури України, де був радником з питань книговидання, у Львівську міську раду... Звернення лишилися без відповіді (див. публікації «Вважаю це своїм обов’язком» у «Дні» №239 від 16 грудня та «Він був поетом, височиною...» у № 240 — 241 від 17 лютого 2020). 

ВЖЕ ТРЕТЯ УПРОДОВЖ РОКУ, ЩО МИНАЄ, КУЛЬТУРОЛОГІЧНА ПОДІЯ В BANKHOTEL

Питання вирішив, причому дуже швидко (вересень — грудень), власник львівського готелю BANKHOTEL В’ячеслав Юткін — і з архітектором домовився (Віктор Кудін), і проконтролював усі робочі процеси, і вечір пам’яті організував, і, звісно, профінансував цей доброчинний проєкт.

Це вже третя упродовж року, що минає, культурологічна подія в BANKHOTEL. Перша відбулася на початку лютого — тоді було відкрито готельний номер імені австрійського ексгерцога, полковника легіону Українських січових стрільців, який прославився своїми військовими й дипломатичними здібностями, поезією та любов’ю до України і загинув за Україну, Вільгельма Франца фон Габсбурга-Лотаринзького, відомого як Василь Вишиваний (деталі в матеріалі «Дуже обнадійливі знаки» у «Дні» № 24 від 10 лютого 2020).

Друга — у вересні, коли відкрили номер імені американського історика, дослідника Голодомору в Україні 1932 -1933 років, журналіста, редактора англомовного видання газети «День», який співпрацював з нашою газетою упродовж восьми років, Джеймса Мейса (деталі у публікації «Іменний номер, конверт і марка» у «Дні» від 24 вересня 2020).

На обох подіях була присутня головний редактор «Дня» Лариса Олексіївна Івшина.

А тепер, власне, розмова з В’ячеславом ЮТКІНИМ, у якій ітиметься про коротку і довгу пам’ять, високу поезію, бажання робити добро і Львів, який заслуговує на повагу та якомога більше добрих справ.

— Відбулося те, що давно мало відбутися, — 12 років тому, коли Ігор Римарук за трагічних обставин пішов із життя, — говорить про встановлення пам’ятника поетові В’ячеслав Юткін. — І добре, що це відбулося. Тому що незаслужено не приділили йому уваги, не надали гідних почестей — як одному із найталановитіших поетів України. Я дуже радий тому, що хоч із запізненням, але дізнався про цю історію і зміг разом із колективом BANKHOTEL зробити те, на що ніхто не спромігся — ні письменницькі спілки, які багато про це говорили, ні творчі об’єднання, ні друзі, ні близькі, які купалися у променях його слави. У родини, напевно, не було такої можливості. Але ж решта цього не зробили!

«НАЩО ЧЕКАТИ ДОПОМОГИ ЗВІДТИ, ЗВІДКИ ВОНА НІКОЛИ НЕ ПРИЙДЕ?»

— А з другого боку, В’ячеславе Михайловичу, я розумію шляхетність вашого вчинку, розумію ностальгійні спогади (бо ви з Ігорем були одногрупниками в Університеті Шевченка), розумію, що схиляєте голову перед його талантом... Але ж чи не образливо вам? Чому, попри велику кількість звернень, так ніхто й не відгукнувся, не зробив цього?

— Думаю, що це — ота байдужість у суспільстві, а особливо в останній час, ставлення до великих людей... Оця інертність і не дає реалізувати добрі справи, які мали би бути реалізовані. Адже у нас лауреатів Шевченківської премії не так багато! Складно говорити про це, але не можна не говорити! Я не знав про це. Спочатку дізнався у «Дні». Потім, наприкінці вересня, знайшов допис нашого одногрупника про ситуацію. Зателефонував удові й сказав: «Нащо чекати допомоги звідти, звідки вона ніколи не прийде? Треба питання вирішувати». Прийшов до архітектора, і він за добу створив макет пам’ятника, який тепер-от усіх вразив. Ми швидко все зробили. Хоча мало хто в це вірив. 

— Принагідно запитаю про таке, В’ячеславе Михайловичу: стосовно іменних номерів Габсбурга і Мейса у BANKHOTEL, то це — на виду. Відкриття номера Вільгельма Габсбурга широко висвітлили газета «День» і місцеві ЗМІ. Про поширення інформації про номер Мейса подбав «День», подавши кілька публікацій. Щодо цвинтаря... Це — не публічне місце. Навряд чи, на відміну від BANKHOTEL, який розташований у середмісті Львова, хтось захоче піти на Личаків саме для того, щоби віддати шану Ігорю Миколайовичу.

— Ви все правильно говорите. Все так. На вечорі пам’яті Ігоря Римарука говорили про те, що варто видати книжку всіх його віршів. Можливо, в такий спосіб ще раз привернути увагу. Мені здається, що Національна спілка письменників (вул. Банкова, 2) мала би подбати про захід його пам’яті. Але, на жаль, до нас у BANKHOTEL не прийшли навіть керівники львівського осередку Спілки письменників. Це дуже дивно! То про що взагалі говорити?! Ми своїми силами зробили все, що змогли. А далі... У нас немає такого інструментарію, щоби на це вплинути. Ще раз наголошую: Римарук — один із найвизначніших українських поетів. Мине час, і це зрозуміють усі. Щодо пам’ятника... Люди, які проходитимуть алеєю, де поховані визначні діячі культури, в тому числі Римарук, схилять голову для того, щоби прочитати вірш зі збірки «Діва Обида», який вибитий на пам’ятнику.

— Зліва, внизу.

— Так, ми зробили це для того, щоби можна було вклонитися поету. Якби я знав, що ще можна зробити, я би точно зробив! У нас на вечорі лунали його вірші. Ми чули його голос. Приїхали здебільшого однокурсники — з Луцька, Тернополя, Києва. Також були на вечорі кілька родичів. І навіть перша дружина чомусь не приїхала. Образливо мені було... Не приїхали й видавці. Посилалися люди на карантин. Можливо, частково так воно і є. Навіть найближчий друг Римарука — Василь Герасим’юк — теж не приїхав. Ми запрошували і журналістів, і письменників. Нікого! Виходить, що це мало кому цікаво. Так трапляється, напевно. По смерті. Не знаю, скільки років має минути, щоби визнали його творчість. І належно оцінили. Про себе особисто скажу таке: до його поезії треба дорости. Я коли у вересні перечитував його вірші, то заглядав і в міфологічний, і в тлумачний словники. Я знав його з 16 років, коли він став студентом. І ми тоді вже бачили, який він талановитий. На мою думку, в сьогоднішній плеяді українських поетів немає такого рівня, як Римарук. І насправді ми дуже мало про нього знаємо. До речі, молоді актори, які читали його вірші, говорили, що по-новому відкривають для себе його ім’я.

— Не пригадаєте, скільки запрошень загалом було розіслано на цю подію?

— Приблизно сто п’ятдесят. Запрошували представників міської влади. Ніхто не прийшов. Можливо, є якісь політичні мотиви у цьому. Зрештою, не важливо мені, скільки людей було. Мені головне, що прийшли ті, хто хотів згадати Римарука і вшанувати. Головне для мене, що і в майбутньому той, хто захоче це зробити, піде на Личаків і вклониться Римаруку. Тепер є місце, гідне його імені.

«ЦЕ МИ ЗРОБИЛИ ДЛЯ МАЙБУТНІХ ПОКОЛІНЬ»

— Не можу не спитати... Попри шляхетність справи, яку ви зробили, грошей не шкода?

— Чесно? Ні! У мене на руках чотири листи про спонсорські проєкти. Не хочеться тим займатися. А от на людину, яка створила таку поезію, — не шкода, хоча це — досить велика сума. Подумав: ми ж витрачаємо набагато більше на речі, які не залишають сліду в історії. А це ми зробили для майбутніх поколінь. Дуже багато гарних пам’ятників на Личакові видатним особистостям, до яких приходять люди, аби згадати. Точно так відроджується інтерес до їхнього творчого спадку. А багато хто взагалі відкриває для себе в такий спосіб, через надгробки, нові імена. Архітектор спочатку не хотів писати на пам’ятнику, що Римарук — лауреат Шевченківської премії. А потім ми подивилися довкола — на всіх надгробках зазначено або «народний артист», або «лауреат Шевченківської премії»... І вже у день відкриття пам’ятника, за кілька годин до освячення, знайшли майстра, котрий вигравірував текст про Шевченківське лауреатство. Я дуже радий, що ми встигли це зробити. Принагідно зазначу, що взагалі зараз мало хто цікавиться поезією. Хоча насправді поезія завжди була таланом обраних. А зараз... Добре, якщо таких є п’ять — десять відсотків. Напевно, не більше.

— Для вас, В’ячеславе Михайловичу, і для BANKHOTEL цей рік означений тріадою добрих справ: Габсбург, Мейс, Римарук. Можливо, маєте вже плани на наступний рік?

— Обов’язково щось робитимемо. Наразі не знаю, що. Але маю сьогодні від події велике моральне задоволення, бо відновлена справедливість. Приємно, що я сам для себе відкрив ці вірші кілька років тому. Як казав один із наших однокурсників, «я доріс до поезії Римарука», і зараз це цілком інше відчуття порівняно з тими, студентськими, роками. Обдарована, дуже обдарована особистість! Попри те, що подію не назвеш святковою, на душі дуже добре.

Щодо інших подій... Я був дуже зворушений зустріччю із вдовою Мейса. Це важко передати словами. І маю зазначити, що ці два іменні номери у нас так ніколи не здавалися, як тепер. Сьогодні, приміром, номер Мейса знову зайнятий, хоча він — найдорожчий. Те саме — з номером Габсбурга. Приємно! Я дуже радію, коли бачу, що й книжки, які є в цих номерах, беруть наші гості до рук. Їх читають, ними цікавляться. І це вселяє надію, що зроблене нами — недаремне, правильне. І ті люди, котрі були на вечорі пам’яті Римарука, просили на ознайомлення книжки про Габсбурга: «Дай почитати — дізнаємося, хто це». Тобто це працює. Справді працює. Може, не дуже вдале слово «працює»... Але ми досягаємо мети, яку ставили перед собою. Це добре, коли, досягнувши певного віку, маєш кошти і вкладаєш їх у справу, в яку хочеш вкласти. І не потрібно навіть широкої позитивної реакції людей. Бо ти це зробив тому, що хотів зробити. Важливо не просто проповідувати якісь цінності, а втілювати їх. Тоді наше суспільство докорінно зміниться. А те, що справи зроблені в такий складний рік... Це та частка позитиву, яка розганяє сірість, в якій ми всі опинилися. Мені дуже важливо було зробити пам’ятник Римаруку зараз — щоби закінчити на позитиві рік. І я радий, що це знову у Львові — моєму улюбленому Львові, місті, яке заслуговує на повагу і на якомога більше добрих справ.

Довідка «Дня»

• Ігор Римарук народився 4 липня 1958 року в селі М’якоти Ізяславського району Хмельницької області. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.

• Писати вірші почав ще під час навчання в школі.

• Працював у редакції газети «Вісті з України», у видавництві «Молодь». У 1991—1994 рр. — завідувач редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро». З 1994-го — заступник головного редактора, головний редактор журналу «Сучасність».

• Президент Асоціації українських письменників (з 2004 р.).

• Збірки: «Висока вода», «Упродовж снігопаду», «Нічні голоси»,  «Goldener Regen» («Золотий дощ»), «Діва Обида», «Бермудський трикутник», «Сльоза Богородиці», «Божественний вітер: останні вірші».

• Упорядник антології нової української поезії «Вісімдесятники».

• Його вірші перекладали кількома мовами, друкували в англо,— іспано,— польсько,— російсько,— румунсько,— шведсько,— німецькомовних антологіях української поезії.

• Наприкінці вересня 2008-го у Львові поета збила машина. Помер 3 жовтня 2008 р.

• Похований на Личаківському цвинтарі у Львові