Композиторці Вікторії Польовій

Автор трьох симфоній, балету «Гагаку» за новелою А. Рюноске «Муки пекла», безлічі оркестрових, хорових, вокальних і камерних творів, Вікторія Польова сьогодні є одним із найцікавіших і найяскравіших українських композиторів. Вихована у сім’ї з серйозними музичними традиціями (дід Петро Могила (псевдо - Петро Польовий) — артист Державного українського народного хору ім. Г. Вірьовки), батько — композитор Валерій Польовий), вона знайшла свою дорогу, ствердилась як самостійний і сильний митець. Роботам Польової притаманний напружений драматизм, це музика духовного зусилля; катарсис тут набуває первинної енергії високого потрясіння.До її творів звертаються кращі оркестрові й камерні склади як в Україні, так і за кордоном.

Цього року Вікторію висунули на здобуття Шевченківської премії – тож, нарешті, до неї приходить офіційне визнання на батьківщині.

— Я постійно варилася в музичному середовищі. Писати — і є жити. Я намагалася зрозуміти, що пам’ятаю про дитинство. У чотири роки, цілком виразно — музика в голові: притискаю вухо до подушки, і раптом, наче кнопкою, вмикається оркестр. Прибираю вухо — перестає. Я думала, що це радіо. Напевно, ось вихідна точка: воно там є, воно звучить. Кілька разів намагалася сказати батькам, але ніхто не вірив. Я ображалася.

— Я завжди жила подвійним життям. Була німою-дурненькою у світі дорослих, навчання у школі та й після неї було справжнім пеклом. Я мала бути слухняною, сидіти з усіма, слухати й кивати, однак усередині все це ненавиділа. І вже коли ввійшла до світу культурних взаємодій, то модус заперечення принесла з собою. Обрала в кумири такі постаті, поряд із якими багато доволі пристойних культурних явищ нічого з себе не уявляли: Скрябін, потім Вагнер, Малер, Сільвестров і Пярт. Далі — Веберн, Лігеті, Кейдж, і завжди — Моцарт.

— Один співбесідник в інтернеті якось сказав мені, що почувається «чайником» у всьому. Ось і я так. Чайник із розписними боками. А всередині відчуваю порожнечу. Періодично намагаюся її заповнити, але коли я повна, з’являється туга за порожнечею. А те, що показую світу, — це боки, які я розмальовую, аби просто підтримувати спілкування. Тому питання «що є те-то?» веде до відповідей на кшталт: «воно не є», або «воно є не», або «воно не». Звідси і назви моїх творів: «Нуль», «Воно», «Прогулянки в порожнечі», «Пісенька Ніхто» — як заперечення існування об’єктивних речей. Реальне те, що невловиме. Решта — розпис на боках.

— Часто музика пов’язана з людьми. Обличчя, якесь слово, погляд можуть зародити внутрішній рух, прорости через музику. У мене є кілька таких творів-портретів. Ім’я людини перекладається звуками, утворюється серія, а закон розташування цих звуколітер іде від мене. Як у Брака або в Пікассо — риси обличчя розкидані по картині.

— Немає улюблених звуків, тембрів, тональності. Я все люблю, я всеїдна. Мені подобається і погана музика теж. У мене є твір-хепенінг «концерт німих заїк» під назвою «Ехос». Це мізерабельна музика слабких, смішних, невпевнених у собі істот. І ремарки: «грати фальшиво». Співати поганими голосами. Йдеться про те, що процес народження благозвучних фонем дуже складний і йде від явного неблагозвуччя, особливо якщо ті, хто шукає ці слова, не володіють мовою. Скоріш за все, результат буде некомфортним, непривабливим, але з’явиться завдяки напруженому, інтенсивному пошуку. Мені потрібний звук як прагнення. Тому я дуже часто використовую крайні регістри, там, де співати і грати незручно: дуже високо або дуже низько. З одного боку, це дає дуже великий простір, а з другого — пафос злому власних меж, власного «не можу». Ось що важливо.

         — Музика - це територія, де тобі нічого не дають. Тільки віддаєш! І б’ють усі. Це територія покарання. Знаєте, що автор перекладається як «винний»? Ти винен у тому, що цей твір з’явився на світ. А в нашому світі винний підлягає засудженню; заявляючи себе автором, ти караєшся. Напевно, це те, про що я мрію, та територія, на якій я можу, не скоюючи офіційно злочинів, бути покараною (сміється). Моя особиста тюряга.

— Лише в’язень знає, що таке свобода. А так — бовтаєшся у просторі. Ось якщо тебе прикують, кишки почнуть виймати, як у героя Мела Гібсона в «Хороброму серці», — отоді ти завиєш: «Freedom!» — «Свобода!».