«Я категорично не вважаю себе волонтеркою»

Актриса, режисер, волонтер і просто жінка, яка запалює і мотивує інших своїми діями, досягненнями та мудрими порадами, — Катерина Костянтинівна відверто відповіла на всі запитання «школярів» і хоч народилася у знаменитій родині, але Степанкова не захворіла на зіркову хворобу. Вона продовжила акторську династію, але вже кілька років майже повністю переключилася на режисуру, і кожна її постановка викликає резонанс у глядачів і театрознавців. Ця тендітна жінка встигає займатися творчістю й волонтерством, виступаючи з колегами-однодумцями та близькими людьми перед бійцями АТО, жителями сходу, а ще вона берегиня сім’ї й патріотична особа, з якою дуже приємно спілкуватися.

«ПОЧУТТЯ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ»

— Пані Катерино, липень — місяць радості і печалі для вашої родини: це день народження Ади Миколаївни (16.07), і смутку — відійшли у Вічність брат Костянтин (1.07) і батько Кость Петрович (22.07)... Коли ви відчули, що ваша сім’я зіркова?

— Липень... ви назвали три смерті та одне народження, а той список довший. 1 липня відійшли у Вічність моя бабуся, і батькова сестра, і мамин старший брат. Молодший мамин брат і мамина мама також народилися в липні. Брата Кості дружина (Ольга Семешкіна — головний балетмейстер Національного театру імені І. Франка. — Авт.) народилася 5 липня, а мій чоловік (Олексій Скляренко — актор та хореограф. — Авт.) народився 27 липня. У нас дуже дивно все збігається в родині. Тому липень для нас неймовірний на різні дати. Поминаємо і вітаємо своїх рідних ми завжди з родиною в селі Жереб’ятин Бориспільського району Київської області. Саме тоді, коли пішов батько, ми всі зібралися (бо він сам казав, що хоче, аби поховали його в селі). Тоді вся велика родина, наче стіною, стала коло мами, не полишаючи її саму. І там, у селі, за місяць десь після смерті батька мама сказала: «Я писатиму книжку про Петровича». Вона вже вийшла друком ще 2006 року і має назву «Мій Костя»» — історія їхнього кохання. З приводу зіркових батьків... то з усіх почуттів, які у мене виникли найперше, — це почуття відповідальності. З цим дуже важко жити. Так, я народилася в родині дуже відомих людей, на відміну від мого брата. Бо до тринадцяти років Костя був звичайною дитиною, а потім — став нащадком знаменитостей... Ставлення людей до нього змінилося. Це зумовило формування у нього досить скептичного погляду на людство. Колись в Ізраїлі ми жартували з одним ведучим. Він запитав: «Як це, відчувати себе дитиною зіркових батьків?» «А в мене інших не було», — відповіла я. Коли я закурила, то робила це у власній хаті так, щоб ніхто цього не помічав. Не могла допустити, щоб батьківської репутації торкнулись якісь поговори. Навіть свої вади я не «виносила з хати». Люди вважали, що коли я щось роблю, то добре — це тому, що у мене — такі батьки, все, що я роблю погано — це ж я можу дозволити, адже у мене такі батьки... Я звикла до цього, бо так було від народження. Костя ж бунтував проти цього. Він терпіти не міг упереджених людей, які «відтоптуються» на дітях або, навпаки, занадто поблажливо ставляться до дітей. Костя робив те, що на той час було заборонено: слухав канадські платівки з українськими піснями, читав Шевченкові вірші з не цензурованого «Кобзаря»...

— Що вдалося перейняти від батьків для розвитку своєї кар’єри і створення власної сім’ї? Чи був якийсь досвід, якого ви не бажали б повторювати?

— У нас з Костею був свій світ, і коли нас запитували, на кого ми схожі, то відповідали: одне на одного. Ми з братом справді були дуже схожими, бо він більше схожий на маму, а я — на тата, але ми точно були як окрема структура... Костя відпрацьовував на мені свої філософські бачення, ставив запитання, сам формулював відповіді... Йому 15 — мені п’ять, йому 16 — мені шість... Це, мабуть, принесло користь нам обом, тому що він тоді активно формувався як особистість. А я підтягувалася за ним. Нам було настільки цікаво разом, що «зоряність» батьків була десь дуже далеко від нас... Знаєте, настає час, коли ти з подивом, іноді в глобальних проявах, іноді у дрібницях впізнаєш у себе риси тата чи мами. Мені було років 30-ть, коли це помітила. Я ледь не вжахнулася. Але з віком починаєш тішитися з цього. Можливо, це пов’язано з тим, що батьки старіють...

«МУСИТЬ БУТИ МОРАТОРІЙ, ХОЧА Б НА КІЛЬКА РОКІВ, НА ЗАПРОШЕННЯ БУДЬ-ЯКИХ ІНОЗЕМНИХ ТВОРЧИХ СИЛ»

— Сьогодні багато артистів стали persona non grata в Україні, підтримавши анексію Криму. Ваше ставлення до «чорних списків»?

— У мене до цього питання ставлення жорстке — не лише до тих, хто поїхав у Крим чи ні, а й абсолютно до всіх російських акторів, які працюють у нас. До речі, зараз в Україні знімається до п’ятисот артистів, які грають головні ролі, а українці — на другому плані. Уявіть, кілька сотень російських журналістів, які замість вас працювали б в українських ЗМІ, їли б ваш хліб — вам це приємно? Я вважаю, що мусить бути мораторій, хоча б на кілька років, на запрошення будь-яких іноземних творчих сил, крім персонально запрошених фахівців, які потрібні для розвитку українського кінематографа і театру. Це те що потрібно зробити на державному рівні. У нас є прекрасні артисти у Львові, Тернополі, Рівному, Харкові, Дніпрі, але про них мало знають. Якщо кияни хоч щось мають з тих «об’їдків», які перепадають на зйомках серіалів, то решта українських артистів не має нічого. А так не повинно бути! Зірок треба робити й із числа своїх. Чудовим чинником культурного кордону може стати саме мова!

ПРО ДОПОМОГУ У СКРУТНІ ЧАСИ

— Ви разом з Адою Миколаївною одними з перших підтримували майданівців під час Революції Гідності, не залишилися осторонь, коли почалася війна сході — активно займаєтесь волонтерством, виступаєте перед бійцями АТО і для місцевих жителів, які пройшли окупацію або живуть у прифронтовій зоні. Ваші враження від тих зустрічей? На вашу думку, чи скоро перестане литися кров на нашій землі й гинути люди?

— Я знаю добре цей регіон, оскільки з усіма виставами Театру Романа Віктюка і з антрепризними, в яких я грала, ми гастролювали в Донецьку, Луганську. Крім того, в 1990-х ми часто їздили містами східного регіону з творчими вечорами.

У серпні 2014-го наша перша поїздка на схід відбувалася дуже тихо. Ми їхали не до військових, а до цивільних, бо вважали, що говорити потрібно було саме з ними. У клубах і театрах, де ми виступали, збиралося багато людей і було лячно, бо могли статися будь-які провокації або й теракт. Тому ми виїжджали без галасу. Проте наші «тихі гастролі» мали негайний резонанс. Представники місцевих держадміністрації спочатку не повірили, а потім самі розголосили про це. Іноді хтось допомагав виїхати. Частіше виїжджаємо своїм коштом, тягнучи на собі апаратуру. Добре, коли адміністрація міста запрошує з виставою, бо це непросто з технічного погляду і дуже дорого. Наприклад, минулого року ми поїхали не на один день, а на два і заїжджали ще до маріупольських волонтерів. Ми відпрацювали додатково два благодійних концерти. І це незабутньо, коли Свєта Орліченко та Ада Миколаївна грають дві сцени з моєї вистави «Схоже на щастя» на подвір’ї, просто на сходинках ґанку бази восьмого батальйону для вояків Української добровольчої армії... Сонце світить в очі, вони не нафарбовані, піт тече, його, як сльози, витираєш, бо стоїть спекотний серпень, День Незалежності... Актриси грають, а хлопці регочуть... Комбат мені й каже: «Я ж ніколи в театрі не був. А коли ви наступного разу в Маріуполі гратимете?» І оце головне — дати бійцям відчуття, що вони нам важливі, що ми саме для них граємо, приїхали киянки і на їхньому ґанку представляють театр. Це таке щастя! Можливо, ми це робимо не так для них, як для себе...

— Катерино Костянтинівно, скажіть, якою була ваша реакція на порушення РФ кримінальної справи проти Ади Роговцевої через її волонтерську діяльність та проукраїнську позицію?

— Я образилась! А чому не на мене?! Ми ж усі ту виставу грали — і я, і Ахтем Сеїтаблаєв, і Толя Ященко... Але це жарти. Насправді жодних документів ніхто не бачив. Маму запрошували, та власне й зараз ще запрошують російські кіношники зі словами: «Та ми про любов кіно знімаємо, нам взагалі байдуже до політики, приїжджайте!» Ада Миколаївна каже: «Люди добрі, навіть якби захотіла — я ж не перетну кордону...» Вони спочатку не вірили, що таке може бути. А потім одна з цих продюсерок сама нам передзвонила: «Адо Миколаївно, не надумайте їхати. Матимете серйозні проблеми...» Для мене ще з 2002 року, відтоді, як у Москві почали підриватися будинки, ніякої дивини немає. Все до того йшло.

— Волонтерство і творчість співіснують за законом сполучених посудин, урівноважуючи одне одного, чи щось таки переважає?

— Я категорично не вважаю себе волонтеркою. Знаю волонтерів і дуже поважаю, адже завдяки їм стільки врятованих життів! Я вважаю себе громадянкою України, і те, що роблю, — це громадська діяльність, якою людина після певного віку, якщо має якісь можливості, хоч мінімальні (я не кажу — матеріальні, а соціальні), просто мусить займатися, щоби допомогти у скрутні часи своїй країні.

ПРО ТЕМУ ПОВЕРНЕННЯ З ВІЙНИ

— Одна з останніх ваших вистав на сцені «Сузір’я» — «Нетутешній», яка поставлена за п’єсою Карла Ветлінгера «Чи знаєте ви Чумацький Шлях?». Хоча її дія відбувається після Першої світової війни, але таке враження, що вона про наш час. Чи плануєте цю постановку показувати на сході?

— Зараз тривають пошуки зали біля Краматорська, щоб зіграти там. Знаєте, саму п’єсу я шукала майже рік — в Україні, Прибалтиці, Німеччині. Я обрала цей твір, бо він порушує болючу тему, коли додому повертаються хлопці з війни. За сюжетом, через 20 років після полону до рідної країни повертається чоловік. У центрі містечка йому стоїть пам’ятник, і він — почесний герой. Але живим він нікому не потрібен, і йому кажуть, щоб залишався мертвим. Так усім зручніше... Ця вистава для мене дуже дорога, сподіваюся, восени зробимо три-чотири покази на сході. Навіть якщо доведеться везти реквізит, світло і звук самотужки.

— Чи доречне звернення драматургів до життєвих подій людей, котрі залишилися по той бік лінії розмежування та в окупованому росіянами Криму? Яке ваше ставлення до таких п’єс, як, наприклад, «Крим» Сергія Васильєва?

— Я дуже обережно ставлюся до того, що пишеться нині, але це має писатися неодмінно. Театр — це завжди живе спілкування живих людей, тому він має бути більш і менш злободенним, особливо в часи потрясінь та світоглядних криз. Я зараз звернулася до прекрасного автора Дзвінки Торохтушко, чиї вірші уже два роки читаю в концертах, з проханням написати п’єсу. Окреслила історію, яку було б цікаво зробити, і чекаю з нетерпінням. Саме про те, що відбувається на сході України, але по той бік...

«ЗАЧЕПИТИ НА ГАЧОК...»

— Скажіть, будь ласка, які книжки, на вашу думку, є найактуальнішими в сьогоднішніх українських реаліях?

— Колись наш час назвуть Ренесансом української літератури, це абсолютно точно, позаяк чи не щодня приходить щось нове — як не книжка, то принаймні вірш. Я собі не прощаю того, що жила в одному місті з Ігорем Римаруком і не була з ним знайома... завороження маю перед письменниками, їм треба цілувати руки! Нашим сучасникам Іздрикові, Жаданові — геніям! Їхні твори треба читати! Ада Миколаївна завжди каже: чи не найважливіше в акторській роботі — це усвідомлення адресності, не лише того, що ти говориш, а до кого! «Адреса!» — це щось говорить студентам, молодим колегам: «Сьогодні ви працювали безадресно». Звичайно, є і формат. Дотримуватися формату важко. Це і є ремесло — і моє, і ваше. Але те, чим ти наповнюєш цей формат, ота підривна неформатна частина формату- це і є твоя особистість. Із чого складається особистість? Із того, наскільки ти не спрощуєш світ і людей для себе! Єдине, що може нас врятувати — щоб кожен знав, хто що може зробити. І якщо говорити про режисерів чи акторів — вони не мають просто закликати: «Читайте, діти», — а мають закохати, захопити своєю роботою, «зачепити на гачок»...

— Катерино Костянтинівно, згадуючи себе на початку своєї кар’єри, що б ви могли порадити нам, нинішнім літньошколярам?

— Усі хочуть писати, як Ван Гог, ніхто не хоче жити, як Ван Гог! Хочу вам побажати бути щасливими, шукати і знаходити справжнє. Будьте собою і творіть добро спочатку в родинному колі, далі — фахово, а коли здобудете авторитет — у широкому світі.

Літня школа журналістики відбувається за підтримки Центру інформації та документації НАТО в Україні