125-й сезон серіалу «Iсторія кіно» завершується невесело...

Ну справді, а чого печалитись? 28 грудня виповнилося 125 років від дня народження кіно, дня, який готувало не одно покоління винахідників. Їм так хотілось, щоби люди, тварини, ріки і хмари нарешті почали рухатись на екрані, попри те що не надто уявляли собі, що з того вийде? Щось на зразок циркового трюка, але ж навряд чи щось більше.

ВІД «КІНОШКИ» ДО КІНОШКИ

Після того легендарного кіносеансу в Парижі, в Гранд-кафе, ілюзіоніст Жорж Мельєс (і майбутній геній кінорежисури) одразу запропонував братам Люм’єрам продати йому апарат. Він першим побачив перспективи творення ілюзійних картинок, які вражали б глядачів. Одначе брати відмовили: вони самі експлуатуватимуть винайдене машинне диво. На рік-півтора вистачить запасу глядацького інтересу, далі вони не заглядали.

Хто взагалі міг уявити собі, куди все це кіно еволюціонує? Що воно стане мистецтвом, яке матиме свою мову, свою систему виражальних засобів. Що воно стане впливовим чинником, який визначатиме історичні події — пропагандистські та маніпулятивні таланти кіно розпізнають уже під час Першої світової війни і відтоді ці таланти незмінно на службі можновладців, і не тільки в тоталітарних державах, а й там, де нібито ствердились засади демократії.

Спершу кіно було «кіношкою», розвагою для «плебса», тих, чиї мистецькі потреби були надто вже невибагливими. Власне, кіно й помешкання свого не мало, поселяючись на тимчасово орендованих площах під час ярмаркових чи то просто базарних дійств. Людина приходила на той ярмарок, скуповувалась, розважалась (скажімо, змагаючись у бігу в мішках; було й таке)... А потім продовжувала розваги, зазираючи в той самий кіношний зал.

Зал, де йому пропонували сеанс із двадцяти-тридцяти «фільмів», які були, строго кажучи, зйомкою одного-двох об’єктів чи невеличких подієвих фрагментів життя. Вважалось, що тривалого екранного дійства глядач не витримає... Такий глядач, який чимось нагадує нинішнього читача текстів у Фейсбуці: більше трьох-чотирьох рядків не вчитає, перескочить кудись далі. 

Доволі швидко кіно орендує, а далі й пристосує для своїх потреб куди поважніше, куди престижніше житло, яким був і є театр. Так виникає Кіно-театр, так виникає простір кінотеатрального залу, який діє снодійно, гіпнотично, навіюючи мільйонам золоті сни. Незрідка це саме ті сни, яких потребує влада, налаштовуючи маси на необхідні їй діяння. Одначе ж ті сни бували і рятівними, терапевтичними, — як це трапилось у 1930-х, коли голлівудські фільми зуміли витягнути американців з психологічної прірви, породженої скаженою економічною та соціальною кризою.

З появою телебачення роль та авторитет кінотеатрального перегляду суттєвим чином еволюціонували. Комп’ютер, інтернет нині й зовсім спричинились до радикального переосмислення пріоритетів. Тепер для більшості глядачів кінозалом є простір перед телевізійним екраном (для середнього і старшого поколінь) або перед екраном комп’ютерним (для молодших поколінь). Є й те, що ті покоління поєднує — домашній кінотеатр.

А формат класичного кінотеатру еволюціонував у зворотному напрямку — до вихідної точки. Тепер приходячи в торговельний центр ви — так само як глядач 120 років тому — скуповуєтесь, граєте в якісь ігри, а далі купуєте квитки на кіносеанс. Що, та сама кіношка? Ніц, що ви — дивіться, які розкішні крісла, який звук і зображення... Так, але посутньо, за культурною функцією, це вона, та сама кіношка. Складова частина базару... Ми ж так спрагло бажали ринкової економіки. Виходить, мрії наші здійснилися — тільки чомусь із суто базарними наголосами...

З УСІХ МИСТЕЦТВ НАЙВАЖЛИВІШИМ Є УКРАЇНСЬКЕ КІНО

Базар він і є базар — на нього без грошей не ходи. Чи без товару, продаж якого має принести прибуток. У 1990 роки Українська держава, в особі її доблесних і бездоганно прогресивно налаштованих чиновників, вирішили: кінематографісти мусять діяти, як у Гамериці, їм допомога держави ні до чого, вона для них навіть принизлива. Відтак зліквідували державний орган управління кінематографом (називався тоді Держкінофондом України) і звели до смішного мінімуму обсяги підтримки державою кіно і кінематографістів.

Підсумок того надто прикрий і надто відомий. Так, як у Америці, не вийшло: вітчизняне кіновиробництво зійшло на пси, до суто символічних одного-двох-трьох повнометражних стрічок. Національне кіно «люб’язно» замінило братнє російське кіно, а кіно голлівудське стало «нашим всім». Практично повна зупинка кіноіндустрії, яка почала потроху відроджуватись тільки в телевізійному секторі — вже в «нульове» десятиліття. А з 2010 — 2011 років поновили (за президентства Віктора Януковича, як це не парадоксально) і державну підтримку кінематографа.

КІНОСТРІЧКА «ПОГАНІ ДОРОГИ» НАТАЛІ ВОРОЖБИТ ПОБУВАЛА НА ВЕНЕЦІЙСЬКОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ І БУЛА ВИСОКО  ОЦІНЕНА ЖУРІ, А НИНІ НОМІНАНТ  НА ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ

І доволі швидко все почало відновлюватись. Головне — постало нове кінематографічне покоління. А з ними фільми, автори яких почали процес самоосмислення того, що з нами відбувається. І відбувалося. Процес, без якого Україна не може відбутися, без якого приречена бути на маргінесах світової історії. 

2014-го державну підтримку кінематографа знову поставили на павзу. На щастя, вона тривала недовго. Розуміння того, що без такої підтримки національний кінематограф не виживе, взяло гору. До речі, не лише в нас — у абсолютній більшості країн світу, з країнами Західної Європи включно. Працює старий неписаний закон: не хочеш годувати свою армію — будеш годувати чужу. Армія ця, до речі, є доволі розгалуженою, в ній наявні різні роди «військ» — фільми для кінотеатрального показу і система кінопрокату є лише одним із сегментів. 

Один із найнеочікуваніших результатів доволі бурхливого розвитку кіно в Україні відомий усьому світу — актора Володимира Зеленського, який виконав роль президента в телесеріалі «Слуга народу», сам народ обрав Президентом. Із ним разом до влади прийшли люди, які доти працювали в кіно, головним чином у сфері телевізійного виробництва. Отже, ветхозавітний закон, про який не втомлюється нагадувати режисер Олег Фіалко («З усіх мистецтв для нас найважливішим є українське кіно»), виявився дієвим.

2020 рік, щоправда, цей закон як підтвердив, так і заперечив. На початку року — заледве не тріумф: у прокат виходять фільми, які викликають підтримку як експертного середовища, так і доволі широкого загалу (те, що досі майже не зустрічалось). Передусім ідеться про дебютну картину Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», з Ірмою Вітовською-Ванцою в головній ролі. Вишукано за стилем, інтригуюче за фабулою, блискуче за виконанням!

ГОЛОСНА РАДІСТЬ, ТИХА ЖУРБА

Ніколи не забуду вечора в київському кінотеатрі «Жовтень», де я побачив давно (а може, й ніколи) картинку: в фойє не продихнути, повно-повнісінько глядачів, молодих. Одночасно в репертуарі кілька вітчизняних стрічок — той самий фільм Лукіча, «Віддана» Христини Сиволап (стильна екранізація роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович), «Черкаси» Тимура Ященка (військова драма на сучасному матеріалі)...

Подумалось тоді: ох, щось надто все добре складається, не бути б якійсь біді. І вона сталася, та біда — надто добре відомо, що було далі. Спершу знову-таки кінематограф упав «під санкції» — мовляв, яке там уже кіно, лікарні треба будувати (саме так, до речі, заявила тоді новоспечена очільниця Держкіно Марина Кудерчук). Знов-таки здоровий глузд переміг, кінематограф продовжують підтримувати. Хоча все одно проблем неміряно...

А все ж пишатись є чим. Скажімо, коли ще було таке, щоби на Шевченківську премію висунуто три фільми найвищого мистецького гатунку: «Атлантида» Валентина Васяновича, «Погані дороги» Наталі Ворожбит (обидві кінострічки побували на Венеційському кінофестивалі і були оцінені високо), «Толока» Михайла Іллєнка (класик зберігає чудову творчу форму!). А ще ж до того ціле гроно уповні професійних, а часом і здорово зроблених стрічок («Додому» Нарімана Алієва, скажімо, з прекрасною акторською роботою Ахтема Сеітаблаєва).

Переміни наявні і в телесеріальному виробництві, попри очевидне зниження числа фільмів, продукованих українською мовою. Безумовною подією року став 12-серійний «Спіймати Кайдаша» Олександра Тіменка, за сценарієм Наталі Ворожбит (на мій погляд, саме вона є головним кіногероєм року!). За мотивами класичної повісті Івана Нечуя-Левицького, дію якої перенесено в ХХІ століття — від революції 2005-го до революції 2014-го. В чомусь безпощадно одвертий портрет українства (а поблажливість національної самооцінки є очевидним злом), і разом з тим — віра в те, що народ поволі, дуже поволі, а все ж воскресає до нових форм життя.

До телесеріальних здобутків варто, на мій погляд, зарахувати і фільм Аркадія Непиталюка «І будуть люди» (за романом Анатолія Дімарова; так само добрий знак — робота на літературному матеріалі). Успіх у глядача, щоправда, був помітно меншим, аніж у «Кайдаша». Одну з причин точно визначила Роксана Харчук: тут чиста драма, а глядач віддає перевагу жанровим коктейлям. Бо саме життя все частіше прозирає у вигляді такої жанрової «бовтанки»...

Про телесеріали треба писати окремо, тримаючи в полі зору світовий контекст. Цьогорічні улюбленці — скажімо, знаменита «Корона» (керівником проєкту є Пітер Морган), четвертий сезон якої стартував у цьогорічному листопаді, чи «Хід королеви» (в оригіналі «Ферзевий гамбіт») Скотта Френка демонструють уміння поєднувати відтворення зовнішньої і внутрішньої, власне людської сторони буття. І як це захоплює — мільйони людей. 

У БІЙ ІДУТЬ ЛИШЕ ДОН КІХОТИ

Серед здобутків року, а з ним разом і подарунків кінематографу до його 125-річчя, новий фільм Девіда Фінчера «Манк». Історія кінострічки № 1, за підсумками багатьох експертних опитувань (йдеться про «Громадянина Кейна» Орсона Веллса) перетворюється на екранну історію американського суспільства 1930-х, потворного і морально збанкрутілого. Чимось воно нагадує інше суспільство — українське, тільки вже в ХХІ столітті. Хоча там, у1930-х, у бій ішли донкіхоти (саме до таких і належав герой фільму Фінчера) — вони, зрештою, й змінили Америку. Хто змінить Україну?

Героєм картини є сценарист «Громадянина Кейна» Герман Манкевич. Опісля автокатастрофи він опиняється в гіпсовому постільному полоні і саме за ці два місяці пише сценарій знаменитого фільму. Прототипом героя сценарію і кінострічки став медіамагнат Вільям Херст (він є в фільмі Фінчера, його грає Чарльз Денс), який намагався зламати роботу — не вдалося.

У ролі Манка-Манкевича знаменитий англійський актор Гері Олдмен, відомий за багатьма ролями (серед інших роль Вінстона Черчілля в «Темних часах», удостоєна «Оскара»). І тут удача — віртуозне поєднання певної концертності (блискучі монологи і діалоги) і соціально-психологічної характерності.

У фільмі чимало флеш-беків, відступів у історію Америки 1930-х, коли вона переживала не кращі часи. Чорно-біла естетика, оператор Ерік Мессершміт прагне візуально досконалої естетики — і досягає її. Парадоксальним чином це поєднується з критикою і Голлівуда, і Америки як такої. Цинізм, двоєдушшя пронизують увесь той часопростір — і питання, чи тільки ж тогочасний?

Українцям варто подивитися цей фільм! Ті, хто чистить себе під фотографією Америки (а чи Росії з дядечком Пу, за всіх несхожостей) — не помічаєте, що Україна таки досягла певних успіхів: ми стали де в чому схожими на тодішню Гамерику, Америку 1930-х.

На застіллі в замку Херста добряче сп’янілий Манк викладає задум сценарію — нового «Дон Кіхота». Сам він і нагадує знаменитого ідальго, з тією різницею, що він у ворогах бачить реальних ворогів, а не вітряки. Хоча правителі цього кіноінформвсесвіту все’дно бачать у ньому класичного блазня. Вони не читали класику і не знали, що саме подібні «блазні» і говорять жорстку, навіть жорстоку правду. Правду, яка одна лиш здатна витягнути країни з прірви. Де була б Америка нині, коли б не отакі Манки...

Що ж, історія кіно свідчить: воно може багато, дуже багато. За однієї умови: не тільки розважати, не тільки навіювати «золоті сни», а й говорити правду, часом дуже жорстоку. Неложними устами новітніх Дон Кіхотів. Вони завжди знаходяться, є вони і в Україні. Названі вище номінанти на Шевченківську премію, Наталя Ворожбит, Михайло Іллєнко, Валентин Васянович з їх числа.

Перші 125 років історії кіно позаду. Попереду ще чимало пригод — хочеться сподіватися, будуть вони по-справжньому захоплюючими.