Ада РОГОВЦЕВА: «Театр ім. Л. Українки — моя доля, моя любов і мій хрест»

Другий місяць майже щодня в ЗМІ говорять про ситуацію, що склалася в Національному академічному театрі ім. Лесі Українки. «День» намагався подати об’ємну картину того, що відбувається. Так, нагадаємо, в самому театрі в цій ситуації схильні вбачати політичні випади проти Михайла Резниковича, якого продовжують вважати керівником, і не погоджуються з позицією Міністерства культури та туризму, яке зняло Михайла Юрійовича з посади художнього керівника та гендиректора. Слід сказати, що повідомлення про це, що прозвучало з вуст міністра Оксани Білозір під час її виступу на парламентських слуханнях без виразного мотивування та без пояснення причин, лише підкинуло «дров до багаття». Крапка в цій суперечці ще не поставлена. Рішенням Подільського суду столиці 27 квітня М. Резниковича відновили на посаді. Але Мінкульт цього ж дня оскаржило в Апеляційному суді Києва це рішення. Остаточно це питання розглядатимуть юристи в червні.

Є й третя сторона в цьому конфлікті — актори (колишні та нинішні «лесинківці»), які вважають, що треба не лише змінити керівника Російської драми, а й змінити атмосферу в театрі. Втілює цей рух легендарна актриса, колишня прима Театру ім. Лесі Українки Ада Роговцева. Оскільки Ада Миколаївна була на гастролях і тільки нещодавно повернулася до Києва, то ми, зустрівшись з актрисою, даємо читачам можливість дізнатися з перших вуст думку про суть проблеми та бачення шляхів виходу з конфлікту.

ЦЕ БУЛО НЕДАВНО

Одинадцять років тому Театр ім. Л. Українки також трясло. Були статті в пресі і довгий судовий розгляд. Здавалося, що справедливість перемогла. Але через декілька днів виявилося, що переможці відразу ж програли... Посаду художнього керівника Російської драми Мінкульт ліквідував, а прекрасний режисер Едуард Митницький фактично опинився на вулиці. На допомогу вчителеві прийшов його учень Олексій Лісовець (який в ту пору очолював Київський театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра), що запропонував стати Едуарду Марковичу керівником цього колективу. А Театр ім. Л. Українки незабаром очолив Михайло Рєзникович. Тим, хто був не згоден зі стилем керівництва Михайла Юрійовича, довелося піти з театру. «Розлучення по-російському» відбувалося болісно. Однак на мітинги та маніфестації «лесинківці» тоді не виходили, бо були інші часи.

Довгі роки Ада Миколаївна Роговцева не говорила про причини, які спонукали її покинути рідний театр, лише стримано казала, що вони з Рєзниковичем «не зійшлися характерами». Жодним поганим словом не обмовилася, як страждала, позбавившись сцени, яку вважала рідним домом. Обітницю мовчання акторка порушила лише зараз, заявивши, що готова повернутися, «щоб припинити казармовий режим, який створив Рєзникович протягом останніх десяти років» і, що вона хоче припинити спекуляції, які рояться нині навколо Російської драми.

«Я хочу нагадати читачам «Дня», як до влади прийшов Михайло Юрійович, — не приховує свого болю Ада Миколаївна. 1993 року Рєзникович приїхав до Києва з Новосибірська. Його запросив поставити виставу «Молоді роки короля Людовіка ХIV» тогочасний художній керівник Театру ім. Л. Українки Е. М. Митницький. У театрі панувала робоча обстановка. Едуард Маркович готував до виходу свою нову роботу «П’ять пудів любові», яку він ставив за мотивами «Чайки» А. Чехова. Але перед прем’єрою в одній із київських газет вийшла розгромна рецензія. Потім було ще декілька публікацій, написаних немовби під копірку — «обережно — вульгарність»! У них стільки було вилито бруду, що ми з Митницьким вирішили захистити не лише свої імена, але й наше дітище (виставу) через суд. Це був дуже складний процес. На ньому несподівано з’ясувалося, що під псевдонімом Шаролапов заховався Дмитро Табачник (на той час глава прес-служби прем’єр-міністра, майбутній чоловік акторки Тетяни Назарової, яку Митницький усунув від ролі Маші). Під час слухань суддя намагалася зрозуміти резони кожної зі сторін. Відчувалося, що їй нелегко працювати, є на неї пресинг, проте правда взяла гору і ми перемогли. Але доля над нами посміялася… Це був 1994 рік. На президентських виборах перемагає Леонід Кучма, а главою його адміністрації стає Дмитро Табачник. Ухвала суду навіть не набрала чинності, а нам порадили «забути інцидент». 7 вересня в.о. міністра культури Микола Яковина підписує наказ про ліквідацію посади художнього керівника Російської драми. Митницький іде з нашого театру. Саме його звільнення послужило для мене поштовхом. Те, як почав «керувати» Рєзникович, більшості трупи не подобалося, але говорили ми про це на зборах колективу без запрошення представників ЗМІ. На вулиці з плакатами також не виходили. А коли про конфлікт у Театрі ім. Л. Українки все ж заговорили в пресі і на ТБ, то подавалася ця інформація як «внутрішнє творче тертя в колективі». Зрозумійте мене правильно. Я не забуваю, що Михайло Юрійович ставив прекрасні вистави, в яких грала і я, але ми з ним абсолютно різні за духом, поглядами і творчістю люди. Я, як акторка, не розумію його терміну «абстрактна органіка». Більше того, я цього боюся на сцені і в житті. З приходом Рєзниковича до керівництва Театром ім. Л. Українки з наших стін щез сміх, а працівники перестали усміхатися, стали говорити пошепки, з осторогою. Це мені було надзвичайно боляче бачити. Адже в Російській драмі працювали великі актори: Михайло Романов, Віктор Халатов, Євгенія Опалова, Юрій Лавров та інші корифеї. Саме вони піднесли планку нашого театру, створивши прекрасний колектив, в якому з покоління в покоління шанувалися традиції майстрів. Для нас, «лесинrівців», театр був домом і храмом. Ми пишалися тим, що працюємо тут…

Я пригадую шок, який відчула, прийшовши одного разу на репетицію. На службовому вході було встановлено «вертушку», як на заводській прохідній. Але ж я прийшла додому, а не на завод чи фабрику. І тоді я взяла драбинку, переступила «вертушку», і так робила щоразу. Скажете, дрібниця? Ні, Михайло Юрійович психологічно тонко все прорахував і вирішив нам, акторам, поставити «м’ясорубку-вертушку», щоб уже з першої миті, заходячи в будинок, ми відчували його тиск… Він заявив, що «прим у мене не буде», і послідовно став виживати неугодних йому акторів з театру. Мене чомусь вважав головним своїм ворогом. Може, тому, що я говорила все, що думаю, прямо в обличчя, не ховаючись за спини колег. Працювати було неймовірно важко.

Коли я йшла з театру, прощаючись, погладила кожну дощечку, кожен цвяшок сцени. Я розуміла, що частина мене, мого серця все одно залишається в Театрі ім. Л. Українки. Я йшла без запасного варіанта, навіть не знаючи, чим займатимуся надалі»…

Дійсно, Аді Миколаївні було нелегко. У ті часи український кінематограф фактично припинив своє існування: фільми не знімалися. Митницький запросив працювати Роговцеву до свого колективу, але в Театрі на Лівому березі акторка почувала себе незатишно, хоч спеціально для неї Дмитро Богомазов поставив виставу «Ошукана». Від туги і безгрошів’я Аду Миколаївну рятували антрепризи. Правду говорять, що одна біда не приходить. Без роботи залишився і її чоловік — легендарний кіноактор Кость Степанков. Після цього у нього почалися проблеми зі здоров’ям... Про той період актриса не любить згадувати. Адже їм із родиною довелося жити за містом, щоб звести кінці з кінцями. Знаменита пара, народні українські артисти виявилися фактично викинутими з професії. Але навіть тоді вони не зламалися, витримали удари долі… У Ади Миколаївни був досить довгий період творчої співпраці з театром Романа Віктюка, потім Роговцеву стали запрошувати в антрепризи, з якими вона виступала в різних країнах. Акторка стала багато зніматися в російських серіалах. Вона не пропала, а ось ми, глядачі, збідніли, бо рідко бачили її в Києві на театральній сцені. Бо Ада Миколаївна — легендарна прима театру й екрана. Вона будь-яку навіть поганеньку п’єсу або сценарій може витягнути, зробивши виставу чи фільм справжньою глядацькою «цукеркою».

«ХОЧУ ПОВЕРНУТИ РАДІСТЬ ДО НАШОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ДОМУ»

— Адо Миколаївно, ви успішна акторка, навіщо вам «ярмо» керівника колективу? Адже не таємниця, що нинішня трупа Російської драми войовничо налаштована і вас у колишньому театральному домі з розпростертими обіймами не зустрінуть.

— Я хочу, щоб знову в моєму рідному театрі панувала нормальна творча атмосфера. Щоб кожного дня актори приходили з радістю на роботу. А не просто розписувалися в «книзі обліку» для галочки. Глядач іде на імена. Я хочу, щоб у Російській драмі працювали справжні майстри і щоб до театру повернулися Євген Паперний, Георгій Дрозд, Дмитро Лаленков та інші колишні «лесинківці», яким довелося піти.

У мене небагато часу залишилося в житті і в творчості. Рєзникович украв у мене десятиріччя. Але те, що залишилося, хочу використати для відродження Театру ім. Л. Українки. Щоб провести зміни — потрібно повернутися до Російської драми. А потім хочу знайти ту людину, яка змогла б очолити один із кращих і улюблених моїх театрів України. Театр ім. Л. Українки — моя доля, моя любов і мій хрест. Якщо я це не зроблю, то мої великі «мерці» — вчителі, колишні колеги — не пробачать. Я не кажу, що Російська драма сьогодні погана. Але там нині мало душі і гарячих сліз, які поливають сцену. А це ж усе було.

Я розумію, що артисти сьогодні є заложниками обставин. Адже не таємниця, що Російська драма довгі роки була найбільш плеканим владою колективом (найвищі зарплати, звання, ордени, медалі та інші пільги). Пільги і почесті — дуже добре. Я хочу, щоб і далі ними обсипали «лесинівців». Але Рєзникович переконав колектив, що коли він піде, вони втратять всі блага. Я дивлюся репортажі з виступами колишніх колег і мені шкода, що талановиті люди такі короткозорі. Розігрується політична карта, хоча не всі вірять у те, про що самі ж говорять з трибуни. Гадаю, що люди просто бояться висловити власну думку, яка не сподобається керівництву. Мені здається, що цей страх «коли б чого не трапилося» скоро вивітриться з театру. Як тільки «лесинківці» перестануть озиратися на директорську ложу, побоюючись, що за шторою сидить і все слухає Рєзникович, то вони розправлять плечі.

— Ви повертаєтеся до театру займатися адміністративною роботою чи виступатимете ще як акторка?

— Звичайно, я мрію знову грати на сцені, але для мене сьогодні важливіші не власні акторські амбіції, а щоб у театрі відродилася прекрасна творча атмосфера, щоб мої колеги грали з натхненням, талановито, відчували простір, політ.

«У НАС Є ТАЛАНТИ»

— Ви пробувати себе як постановник не збираєтеся?

— Ні, я вистави не ставитиму. Для цього ми запросимо талановитих режисерів. Можу назвати лише декілька імен режисерів молодого покоління. Наприклад Одинокого, Лісовця, Богомазова, Бакірова, Жолдака та інших. У нас є таланти, але їм не давали можливості повноцінно працювати. Можна залучати й іноземних постановників. Головне, щоб було бажання творити.

— Але Михайло Рєзникович наказ Мінкульту про своє звільнення збирається оскаржити в судовому порядку.

— Це його право. Сьогодні я кажу про майбутнє Російської драми, а я його бачу без Михайла Юрійовича. До театру повинні прийти нові люди, амбіційні, з чітким планом дій, і саме вони мають керувати Російською драмою.

— Якщо ви почнете працювати в Театрі ім. Л. Українки, то чи залишиться у вас час на зйомки в кіно?

— Думаю, що все зумію поєднати. Я за те, щоб актори більше знімалися в кіно, на телебаченні. Адже екран робить їх популярними, а це йде на користь і театрові, в якому вони працюють. Адже глядач іде на імена. Чому з аншлагами проходять у нас російські антрепризи? Тому що в них грають відомі актори, популярність яким принесла участь у серіалах. Публіка хоче частіше бачити своїх улюбленців. Це аксіома. Тому я не розуміла Рєзниковича, який забороняв акторам Російської драми зніматися. Так не повинно бути…

Зараз у Баку знімається новий фільм «Кавказ». Я в ньому граю роль української жінки, матері, чия доля переплелася з Кавказом. Моя героїня довгі роки жила далеко від Батьківщини, але залишилася патріотом своєї землі.