Акробатика підім’яла лірику

Вказівку «гастроледавців» було виконано запопадливо й вельми ретельно: головний балетмейстер театру Анатолій Шекера мобілізував трупу й після трьох місяців репетицій представив своє трактування знаменитого твору, про який Петро Ілліч Чайковський колись сказав як про перший балет, «в якому музика становить не тільки головний, але й єдиний інтерес».

Партитура Деліба дійсно має рідкісну композиційну цілісність, мелодичне багатство й витончене поєднання романтичних, лірико-драматичних і комедійних мотивів, які чудово зумів передати оркестр театру під керуванням талановитого диригента Олексія Баклана, що звучав на прем’єрі піднесено й прозоро. Співзвучна музиці й вельми винахідлива колористична гама костюмів, створених для спектаклю Марією Левітською. Правда, просторове рішення, запропоноване маститим сценографом, викликає деякі заперечення. Заставляючи сцену декораціями, особливо «ляльковими» будиночками в першому і третьому актах, вона звузила простір власне для танців. Особливо це стало очевидним, коли в мазурці закружляли на сцені 32 артисти кордебалету. У вчиненому ними гармидері зібгався пластичний малюнок танцю.

Утім, це аж ніяк не найпроблематичніший момент нового спектаклю. Беручися до його постановки, Анатолій Шекера декларував прагнення відмовитися від хрестоматійного «казкового» трактування «Коппелії», прорвавшись до філософічності новели Е.-Т. А. Гофмана «Піскова людина», покладеної в основу її лібрето. Спробу «модернізації», чесно кажучи, важко назвати успішною, бо в пошуках формальної новизни хореограф наче «забув» про саму музику, що вимагає широких пластичних кантилен.

Парадокси починаються вже з першого епізоду. Під звуки чарівного вальсу на сцену вибігають четверо юнаків, а за ними — героїня Сванільда. Те, що виконують солісти, нагадує радше не танець, а акробатичний етюд. Юнаки з бадьорою несамовитістю маніпулюють переляканою дівчиною, завершуючи номер композицією, що нагадує фізкультурну піраміду. Протягом спектаклю народжується ще чимало епізодів, де побутова пантоміма витісняє поезію, а набір незв’язних рухів замінює легкість і польотність класичного танцю. Так само далека від змісту музичних характеристик і пластика основних персонажів. Юна Аліна Кожухару досить акуратно й технічно веде партію Сванільди. Але характер сміливої і хитромудрої закоханої, котра ревнує свого жениха до таємничої незнайомки, яка щоранку з’являється у вікні будинку старого майстра ляльок Коппеліуса, обдарована солістка розкриває вельми приблизно. Франц, «котрий закохався» у механічну ляльку Коппелію (її майстерно грає Ірина Задаянна), у виконанні Геннадія Жало теж маловиразний. Навіть для блискучого актора Дмитра Клявіна (Коппеліус) балетмейстер не знайшов кращого рішення, ніж копіювати Злого генія з «Лебединого озера». Є, звісно, в новій версії «Коппелії» й ефектні номери. Але, на жаль, вони не компенсують холодної умоглядності задуму.