Американська прем’єра «Молитви за гетьмана Мазепу» в Гарварді
«Досягнення світового класу», «затягнутий, моралізаторський, незакінчений...» — ці дві діаметрально протилежні глядацькі оцінки концентровано виражають реакцію американської публіки на новий фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», який на початку серпня було показано в Гарвардському університеті, США.
Його організовано в рамках культурної програми Літньої школи українознавства Гарвардського університету (ЛШУГУ). Студенти та громада Бостона й околиць отримали виняткову нагоду ознайомитися із кінострічкою, яку преса представляє як перший повнометражний крупнобюджетний (12 млн. гривень) художній фільм, знятий за роки Незалежності України.
Гарвардська аудиторія складалася із студентів, професури, взагалі інтелектуалів, які цікавляться кіноекзотикою, представників громади американських українців, дехто навіть приїхав із сусідніх штатів, щоб побачити фільм, який завдяки мережi Інтернет встиг зажити собі сенсаційно-скандальної репутації. Широко розрекламована на університетському кампусі прем’єра привабила студентів та кіноманів iз Канади, Польщі, Литви, Білорусі, Італії, Єгипту. Хоч іллєнкова «Молитва…» виходить у широкий прокат в Україні лише у вересні, пристрасті навколо неї вже сягнули Нового світу. Серед аудиторії відчувалося збудження, властиве радше для фестивальної публіки, яка здобула рідкісний привілей першою побачити довгоочікувану картину. Це ж не жарти, нарешті українці здобулися на свій блокбастер, співставний, принаймні за амбітністю задуму, із «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана чи «Сибірським цирульником» Нікіти Міхалкова!
Більша частина глядацької зали в Гарварді йшла на показ із сподіваннями побачити епічно-патріотичну кіноілюстрацію відповідного періоду історії України із усіма обов’язковими атрибутами жанру: пишними костюмами, чудовими краєвидами, батальними сценами, полум’яним коханням й іншими інгредієнтами, що повернули б українцям хоч на кілька годин відчуття національної гідності. З нагоди американської прем’єри до Гарварду із Лас-Вегаса було запрошено автора музики до «Молитви…»: композитора Вірка Балея. У короткому вступному слові, неначе намагаючись попередити гостру критичну реакцію, він порадив глядачам залишити перед входом критерії, за якими вони звикли оцінювати кінопродукцію. Мовляв, сьогодні йдеться про фільм незвичайний, складний, шокуючий, покликаний не розважати, а провокувати співпереживання, болючі рефлексії над екзистенційними дилемами українського буття. «Молитва…», — застеріг Балей, — це не історичне полотно і не ілюстрація періоду із минулого України».
Дійсно, шукати в фільмі історичних фактів — річ маловдячна. В ньому немає таких звичайних композиційних складників, як сюжетна лінія із експозицією, зав’язкою, розвитком конфлікту, кульмінацією та розв’язкою, як лінійний розвиток персонажів, як наративна послідовність у часі і просторі. Фільм активно користується естетикою сюрреалізму. Це виявляється і у самому форматі сну (зі мною погодяться ті, хто знає фільми Луїса Бунюеля) й у відсутності межi між маренням і дійсністю, між раціональним і божевільним, трагічним і комічним, високим і приземленим, поетичним і огидним. Сюрреалізм проступає й у картинах, настінних розписах, декораціях (художник Сергій Якутович), деталях обстановки, які нагадують малярство Сальвадора Далі, у незнайомій для українського кіно, — хоча й дуже своєрідній, — зосередженості на тілесному — сцени сексу, нагота, тортури, різанина.
Іллєнко свідомо будує кадр, декорації, антураж, костюми персонажів у такий спосіб, щоб позбавити глядача найменшої можливості повірити у історичність моменту. Кидається в очі показова штучність атрибутики — деякі персонажі носять римські тоги, Мазепа й Петро у сцені не зовсім платонічного єднання міняються чоботами-панчохами, які бiльш личать трансвеститам у Нью-Йорку, ніж гетьманові і цареві. Подібно, що Іллєнко поставив собі завдання підважити, деконструювати, знищити звичні міти, культи, які стали обов’язковими для українців у підході до видатних діячів історії. Можливо, тому з таким обуренням і почуттям зрідженості сприйняли «Молитву…» українські традиціоналісти і ті, хто вимагає від кіно цілком у дусі радянських часів бути знаряддям виховання «нової людини».
Фільм, безперечно, шокує, але у спосіб, на мою думку, несподіваний: він шокує не сценами еротики, чи, я сказав би, псевдоеротики — нагота, якої у фільмі багато, часто позбавлена еротизму, і якась асексуальна, навіює асоціації зi смертю, розпадом, гниттям. Не ріками крові, не горами трупів, не відтятими головами — кожного разу глядач через дві секунди розуміє, що та кров — це фарба, ті трупи — муляжі, а відтяті голови насправді щойно відкручені від манекенів і сяк- так загримовані; треба мати неабияку уяву і бажання, щоб, тим паче, віднайти в «Молитві…» порнографію. Те, що справді мало б шокувати — це як Іллєнко без вагання відкидає традиціоналістичні табу, успадковані українцями моделі самоідентифікації, як він ставить перед глядачем у найпровокативнішій формі дилеми української кондиції: «Бути руїні, чи бути Україні».
Мазепин сон у фільмі розгортається, як фарс, у якому всі без винятку персонажі, включно із самим гетьманом, здаються божевільними. Ролі часто виголошуються із умисною награністю, від чого у глядача лишається відчуття, що над ним сміються, і врештi-решт не завжди доброзичливо. Здається, для Іллєнка немає нічого святого, бо будь-яка святиня не убезпечена бід «примруженого ока» режисера, від його іронії ба навіть злого осміяння. Зрозуміло, що ті, хто звик очiкувати від кіно дидактики і настанов, відчувають себе обманутими, кинутими напризволяще у морі морального й ідейного релятивізму українського постмодернізму.
Не дивлячись на тривалість фільму (152 хв.) і недоброякісне відтворення звуку, величезна більшість гарвардських глядачів додивилася «Молитву…» до кінця. З перших же коментарів і питань, звернених до Вірка Балея після перегляду, було зрозуміло, що іллєнкова картина торкнулася живого нерва. Одні закидали фільмові відсутність історизму, дидактизму і розважальності, інші вважали його провокативним і цікавим.
Керуючись старою сентенцією «голос народу — голос Божий», я попросив деяких глядачів поділитися своїми враженнями.
Роман ШПОРЛЮК, професор кафедри історії України ім. М. Грушевського (Гарвард):
— «Молитва…» — це продукт творчої уяви, це рефлексії над певними постійними темами та закономірностями української історії, такої, якою ми її сприймаємо, — зокрема, над проблемою національної солідарності та відданості справі. Тут варто пригадати критичні слова Мазепи, коли він із сумом, хоч і без особливого здивування, перераховує полки, що не з’явилися на поле бою, чи перейшли на бік ворога. У ще драматичнішій формі та сама ідея лунає у монолозі Карла XII, коли він каже, що він — король шведів, а не найманців без національної тотожності.
Майкл ФЛАЄР, професор кафедри української філології ім. О. Потебні (Гарвард):
— Режисер пропонує медитації у формі низки сновидінь на важливі для української історії і тотожності теми. Це тема влади (хто в дійсності нею володіє, хто нею вільно користується, кого вона руйнує) та пов’язані з нею підтеми пакування і підкорення, хтивості і ревності, любові і ненависті. Зображаючи динаміку взаємин Мазепи з Петром, Іллєнко бачить їхні стосунки як взаємне відображення цих героїв, — вони обидва охоплені нарцисизмом, прагненням до влади і незалежності. Гомоеротичний лейтмотив стає у фільмі засобом коментування взаємного тяжіння між двома могутніми чоловіками, потреби фізичної домінації та приниження суперника, що для них є остаточним доказом власної життєвості як провідників. У цьому змаганні Україна, виведена в образі жінки, стає об’єктом хтивості. Вона одночасно і беззахисна жертва, і жадібна до влади хижачка.
Марія БАЧИНСЬКА, глядачка з Бостона:
— Я не зрозумiла, про що цей фільм. З одного боку, він нібито описує низку історичних подій, а з іншого він дуже моралізаторський. В ньому, цілком зрозуміло, проводяться виразні паралелі між минулим і сьогоденням. Мене Іллєнків фільм дуже роздратував. Його слід добре відредагувати. Він незакінчений і задовгий. Здається, що режисер не припускає, що потенційна аудиторія може мати хоч крихту інтелекту. Я почувалася так, неначе мене гатили по голові двадцять п’ять разів однією й тією ж ідеєю. Шкода, що фільм виходить під маркою великого досягнення українського кіно.
Вірко БАЛЕЙ, автор музики до фільму (Лас-Вегас, США):
— Однією із центральних тем фільму є взаємини між гетьманом Мазепою і Петром I. Кожен із них намагається використати іншого для досягнення власних цілей. Фільм також висвітлює в їхніх взаєминах надзвичайно важливий емоційний вимір. На мою думку, цих два діяча захоплювалися один одним. І такий погляд, найiмовiрнiше, відповідає історичній правді. Про це часто забувають, особливо в Україні. Я вважаю, Петро любив Мазепу, дійсно по-справжньому його любив. Тому зрада гетьмана, поза всіма її політичними наслідками, була також глибокою особистою образою. Частина ідеї фільму саме в тому, що речі, які відбуваються в політиці і про які ми схильні думати як про величні історичні моменти, в історії своїй є особистими конфліктами між можновладцями.
Любомир ГАЙДА, український науковий інститут (Гарвард):
— На мою думку, український глядач не готовий до такого фільму. І це моє головне застереження щодо «Молитви…». Фрейдистський, сюрреалістичний, психологічний підхід Іллєнка до зображення Мазепи не позбавлений правомірности, хоч я не зовсім впевнений, що це найкращий для української, ба навіть неукраїнської, аудиторії фільм про Мазепу. Для неукраїнської аудиторії, яка не володіє певними знаннями історичного контексту, кінострічка буде просто незрозумілою. Щодо українського глядача, то фільм, можливо, викличе увагу й оплески в середовищі інтелігенції, культурних еліт, але для загальної публіки він буде незрозумілим чи навіть відражаючим. Найкраще було б, щоб такого типу фільм був третім чи четвертим про Мазепу, зробленим після того, як глядач вже мав змогу подивитися більш реалістичні репрезентації гетьмана та його доби. Я думаю, що український глядач чекає фільму на кшталт польського «Вогнем і мечем» Єжи Гофмана, чи американського «Відважного серця» Мела Гiбсона.
Федеріго АРДЖЕНТ’ЄРІ, професор політології, університет Джона Кебота, Рим (Італія):
— Фільм не є антиросійським. Він спрямований проти гегемоністичних, імперіалістичних зазіхань Росії на Україну, Цілком очевидно, його можна віднести до сьогоднішньої ситуації, коли Москва, здається, примирилася із ідеєю втрати балтійських держав, але натомість намагається здобути більший контроль над Україною.
Анна МЮЛЕР, студентка ЛШУГУ, Гданськ (Польща):
— Якщо в американській і в цілому західній культурі постмодернізм є річчю звиклою і добре відомою, то в Центральній та Східній Европі, включно із Україною й Польщею, цей напрямок ще достатньо свіжий й авангардний. Часом для того, щоб по-справжньому оцінити певні речі, потрібно їх десакралізувати.
Демонстрація в Гарварді кінострічки «Молитва за гетьмана Мазепу» стала можливою завдяки сприянню композитора і автора музики до фільму Вірка Балея та продюсера Ігора Дідковського (Київ). Вона стала фактичною, хоча й неофіційною прем’єрою фільму у США ще до його виходу на широкий екран в Україні.
