Анатолій ДIМАРОВ: До війни ми не знали слова «оборона», нас учили наступати
«Війна прикотила неждано-негадано та й вимела майже всіх чоловіків із села. Ні, всіх чоловіків підібрали пізніше, коли повернулися наші, — забрали й старого, й малого, погнали на фронт безоружних: «Нємца, таку вашу мать, ожідалі — виглядивалі? Кров’ю своєй віну теперь іскупайте!» Іскупалі. Полягли майже всі «смертью героя», бо німець ще не розучився стріляти. Підняли в атаку (серед білого дня, без артпідготовки) не лозунговими «За Родіну! За Сталіна!» — як собак погнали свистками у спини. (Сам ходив у атаку, одірваний од землі лютим свистком, а то й густим матюком, і хто падав, на смерть підтятий, то останнє, що чув, — триповерховий матюк)».
Ці рядки Анатолій Андрійович напише через років 50 після закінчення війни, яку спершу назвуть Великою Вітчизняною, та нині все частіше називають Другою світовою. Він завжди писатиме про війну так, як її бачив, і якось мені навіть потрапить до рук стаття, у якій йтиметься про те, що й досі є дві правди про ту війну: офіційна й правда Довженка, Астаф’єва, Дімарова та солдатських матерів. Так сталося, що з Анатолієм Андрійовичем ми по життю... не скажу, що друзі, бо для цього треба було б більше спілкуватися, але близькі люди. Я для нього певною мірою уособлюю Волинь, на якій у післявоєнні роки не просто минула його юність.
— Волинь, Наталонько, для мене друга батьківщина, де у мене проснулася душа, душа національно свідомої людини, — щоразу підкреслює.
Тим часом він і один з небагатьох, на жаль, безпосередніх учасників тієї війни, закінчення якої, за традицією, відзначаємо Днем Перемоги.
— Мало лишилося тих, хто справді воював. Дуже багато, скажу вам, тих, хто наче й на війні був, і в той же час не чув, як кулі свистіли... Все по штабах, у тилах! Вони зараз мають такі розцяцьковані від нагород груди... Це найреакційніша публіка серед ветеранів. Скажу відверто, що рядові солдати-фронтовики і не знаю, що мали зробити, щоб отримати орден. Рядовий на фронті — це один або два бої. Або уб’ють, або поранять. І ті, хто хвастається, що пройшов у окопах до Берліна... Чорта з два! І двох кілометрів не пройшов би. Хіба що у тилу був або штабіст. Або у заградотряді...
— А де ви були, як війна почалася?
— На війну я потрапив у першу ж її секунду, ще й Молотов не виступав. Мене ж у армію призвали у сороковому році й направили у полкову школу. До війни ми не знали слова «оборона», нас навчали наступати. Нашу дивізію всю підняли по тривозі й пригнали ближче до кордону, у районі Могилів-Подільського. І готували нас до... раптового нападу на Німеччину. По-перше — черевики з обмотками, які ми проклинали, замінили на чоботи, видали нову форму, а ми ж раді!.. Замість старих трьохлінійок на руки видали гвинтівки СВТ, напівавтоматичні. І... російсько-німецькі розмовники. Гітлер, думаю, випередив Сталіна всього на півмісяця чи місяць. З нашого боку були вже стягнуті й танки до кордону, завезені гармати. Але снарядів ні до тих, ні до інших завезти не встигли. Аеродроми були розбиті за 10 кілометрів від кордону. І навіть стояли вже польові шпиталі, які мали бути не ближче, ніж за 200 кілометрів... І весь час натаскували політруки, що ось підемо й «малой кровью и могучим ударом» розіб’ємо ворога.
— Ви зрозуміли, що вже почалася війна?
— Ми про це ніяк не здогадувалися. Нас вранці, як звичайно, підняли й погнали купатися у Дністер. Я добре плавав, тож пливу посеред Дністра, дивлюся — армада літаків летить! З боку Німеччини. Летять, я ніколи не думав, що то можуть бути не наші, думав, якісь маневри. І раптом ті літаки зі страшним виттям починають завалюватися на бік, а від них відриваються бомби. Отак для нас почалася війна. Я пригріб до берега — і в ліс, де лежали наші речі. Поспіхом одягнулися, паніка була страшна. Причому спершу командири нам казали, що це таки німецькі маневри, а літаки ворожі «мимохіть» не туди залетіли й нас «мимохіть» побомбили.
— Чи було тоді відчуття, що фашист нас завоює?
— Ви знаєте, тоді була просто паніка. Але що завоює... У молодих такого відчуття не було. Занадто запеклими сталіністами, а можна сказати, й запеклими патріотами тієї держави нас тоді виховували. А старші за віком, які життя бачили й пороху нюхнули, боялися, що таки нас завоюють... Полонених же скільки в перші дні війни було! Моє щастя, що я, поранений і контужений уже в перші дні війни, вибрався з оточення й у полон не потрапив. Мене , пораненого, пристрелили б. Я скажу вам, що війна — це страшна річ для українського народу ще й тому, що це було друге винищення чоловічого його населення. Голодовка 32—33 років винищила в основному селян, не просто куркулів, а селянську еліту, найпрацьовитішу частину селянства. А під час наступу німців була вказівка Сталіна, Берії й Жукова нищити чоловіче населення українців від 16 до 60 років. І що робили?! Беззбройних на ворога кидали. Коли радянські війська назад із відступу повернулися, то ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли. І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглинок! То другий геноцид проти українців був.
— Це той бій, якого ви ніколи, як колись писали, не забудете? У кінці зими 43-го в Донбасі, коли, як писали, «лютували небувалі морози, а небо було таке крижане, що навіть од сонця віяло холодом».
— Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по морозі лютому, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали велетенську водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу — ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці, за міцною огорожею. Й... вибивати їх звідти напівцеглинами. А вони хай думають, що то... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами. Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав і біг не в першому ряду, а у п’ятому. Ми добігли за метрів сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як сипонули з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав... Потім німці почали стріляти з мінометів, чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, б’ється об лід, не вибуха, а підскакує вгору метрів на 4—5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило?.. А потім вибух — і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках. Не випустив «зброї» (сміється)!
— Крім фронту, ви ще й встигли в тилу повоювати.
— У 20 років я вже був інвалідом війни. Два поранення, дві контузії приніс із війни. Але 20 років — це 20 років. І коли повернувся в село Студенок, це в Донбасі, де тоді жила наша родина, то... організував партизанський загін. Ну який загін? Одному вояку 17, а двом — по 16. Але німці якраз біля Дінця, де наш Студенок, розгромили армію, яку Сталін напризволяще покинув... Там військової техніки було! Трупів наших воїнів, щоправда, мало. Ми збирали зброю і в мішках зносили в ліс. І якраз перед 7 листопада, днем Жовтневої революції, у Студенок прийшов німецький каральний загін — десь чоловік 250. Вони зупинилися на нічліг перед тим, як їх мали направити в Холодний Яр громить партизанів. Я свиснув хлопцям, ми взяли гранати, кулемет, гвинтівки й засіли у шанцях, ще нашими солдатами викопаних. Двох я послав на інший бік села, кажу: киньте дві гранати і обстріляйте, щоб вони заворушилися. А їхнє начальство якраз пиячило у нашої знаменитої сільської самогонниці. І коли ті кинули гранати, а ми врізали з кулемета по тій хаті, то вони рачки (сміється. — Авт.) з неї вилазили! А в мене ж голос, як у дурного дядька. Я кричав: батальйон, слухай мою команду!.. Заходь справа, заходь зліва! Коли нас почали оточувати, то ми втекли в ліс, а поліцаї стріляли ще до самісінького ранку. Половина з них з переляку по луках розбіглася. Вранці їх зібрали й повернули в Червоний Лиман, вже на партизанів не пішли. Розказували, що вони написали звіт, наче на них напав загін радянських парашутистів, багатьох з них нагородили. А нас, питаєте? А наші, коли прийшли, спочатку ледь не... посадили! Звідки ми взялися, нас же райком не лишав. Потім начальник Червонолиманського емгебе агітував мене в їхнє училище. Це була тоді честь неабияка. Мене Бог врятував, що я не згодився, й нічого мені за те не було. Сказав, що мрію стати журналістом, і все. Він: «Подумай, мы тебе очень хорошую дорогу дали б».
— Мабуть, не один раз були моменти, коли могли загинути?
— Ну, ви уявляєте, я сиджу у бліндажі, дах пробиває отака товста бомба і крутиться у мене між ногами. І не вибухає! А як я з півцеглиною біг?.. Лишилося у живих з 500 душ, а решту німці викосили. А коли я хлопців у Студенку повів? Це ж треба бути ідіотом, щоб проти такої сили так виступати. Зараз би нізащо не наважився. А як граната між ногами вибухнула й осколки мені ноги ось тут нафарширували? Не раз кажу, що я в землі не гнитиму, а іржавітиму! Та й на Волині не раз хлопці-бандерівці могли на той світ спровадити, я ж приїхав туди переконаним сталіністом. Це вже як поїхав, то був запеклим націоналістом. Та було випадків, думаю, що мене Бог вберіг.
— А як ви святкуєте День Перемоги?
— Я його не святкую. Це для мене День жалоби. З мого покоління, 1922 року народження, залишилося в живих десь відсотків 4—5. А решта загинула. То чого я буду радіти і сьорбати ту юшку?
P. S. Правда про війну від Дімарова — у його творах. Перегорнувши вдома його книжки, знайшла не одну, як він каже, повістину чи новелу, написану з життя. «Син капітана», «Симон-різник», «Молитва по Марії», «Медалі», «Мама Люба», «Попіл Клауса», «Постріли Уляни Кащук» і багато інших. Та знайдіть їх нині в бібліотеці, не кажу — в магазині. Навіть оповідання «Півцеглини», опубліковане тільки у «Літературній Україні», роками чекає разом із новою збіркою свого видавця...
