Англія нам допоможе?

Британська рада в Україні та відділ культури Посольства Великої Британії ініціювали проведення дискусії, присвяченої проблемам висвітлення питань культури в сучасних українських медіа.

Дискусія була покликана прозондувати ситуацію, що склалася у вітчизняній журналістиці: чи достатньо повно вона відображає культурні процеси та події, чи не надто захоплюється інформуванням та анонсуванням, не приділяючи серйозної уваги аналізу того, що відбулося, і загалом — чого бракує сучасній культурній журналістиці.

Вочевидь, багатьох запрошених також дуже зацікавили висловлені Британською радою наміри довідатись, чи потребує наша журналістика допомоги з боку культурних центрів європейських країн, що діють в Україні, та в чому конкретно ця допомога мусить виявлятися. Останній пункт британці конкретизували таким чином: надання інформації про культурні та освітні заходи й мистецьке життя зарубіжних країн, проведення семінарів за участі журналістів західних видань, сприяння у створенні спільних європейсько-українських медіа-проектів.

Зрештою, у конференц-залі Британської ради зібралися журналісти культурної спеціалізації з більш-менш відомих київських та загальнонаціональних друкованих медіа. Дискусія як така була мінімальна: колеги віддали перевагу сольним виступам. Лунали здебільшого, як це охарактеризував модератор зустрічі Юрій Макаров, ламентації. Журналісти скаржилися на катастрофічну ситуацію з культурою взагалі і з культурною журналістикою зокрема, виголошували гнівні філіппіки на адресу влади, олігархів (утім, не називаючи жодного імені), котрі анічогісінько не тямлять у мистецтві, не дають на нього гроші або дають не на те, що треба. Перепало й головним редакторам (знов-таки без імен): останні завинили у тому, що всіляко обмежують свободу авторського самовираження чи взагалі перетворюють відділи культури на сторінки світської хроніки. Одне зі справедливих зауважень стосувалося системи журналістської освіти: здається, на факультетах взагалі нехтують бодай елементарним викладанням гуманітарних предметів.

За великим рахунком, у цій частині не сказали нічого нового — хіба що позбавилися зайвої жовчі. Що ж до пропозицій, то певний відгук дістала ідея створення профспілки культурних оглядачів; однак лишилося незрозумілим, чим це гіпотетичне утворення відрізнятиметься від уже існуючих форм журналістської самоорганізації. Кожен спирався на персональний ступінь ентузіазму: хтось запрошував усіх до нещодавно започаткованої школи арт-критики, хтось рекламував власний мистецький сайт. Автор цих рядків як представник «Дня», пам’ятаючи слова організаторів про допомогу, запропонував оформити її у цілком конкретну форму мистецького порталу. Від решти подібних сайтів він мав би відрізнятися різноманітністю точок зору, інформаційною насиченістю і гарною аналітикою. Одним словом, варто зробити щось на кшталт «Української правди» у царині культури — впливове незалежне видання, котре висвітлювало б життя не тільки вітчизняної, але й світової мистецької спільноти і — в ідеалі — було б найавторитетнішою інстанцією у цій царині. Як саме могла б цьому сприяти Британська рада — разовим грантом, постійним фінансуванням, інформаційно-технічною підтримкою — то вже деталі. Але це, здається, найбільш дієвий варіант у дійсно скрутній ситуації, в якій перебуває мій цех.

Лишається тільки сподіватися, що дискусія не була проведена лише заради звітності перед центральними інстанціями у Лондоні, і висловлені на ній пропозиції матимуть подальший розвиток.