Апокаліпсис післязавтра
У прокат вийшов «До зірок» — доволі незвичайний зразок наукової фантастики
Увага, спойлери!
Жанр — це оболонка, упаковка. Інколи упаковка визначає зміст. Інколи, навпаки, з волі автора жанрова зовнішність є продуманим обманом, що маскує цілковито інакший зміст.
Так з новим фільмом «До зірок» (Ad Astra). За формою це — Sci-fi, наукова фантастика. Невизначено далеке, але впізнаване майбутнє, колонії на Місяці й Марсі, потужні електромагнітні спалахи, що нищать цивілізацію, небезпечна експедиція на край Сонячної системи. Є навіть таке традиційне ускладнення, як знелюднений корабель, у якому чаїться невідома загроза. В головній ролі самотнього мужнього астронавта майора Роя МакБрайда — переконливий Бред ПІТТ. Одне слово, наявні всі атрибути.
Зняв Ad Astra американський режисер, продюсер і сценарист Джеймс ГРЕЙ. Народився 14 квітня 1969 року, в 1994 отримав «Срібного лева» Венеційського фестивалю за повнометражний дебют «Маленька Одеса». Серед інших відомих робіт — кримінальний трилер «Ярди», драма «Коханці», пригодницька фантастика «Загублене місто Z». Одне слово, Грей володіє матерією жанру достатньо добре, щоб зіграти в ту гру з глядачем, про яку сказано вище.
Візуальне виконання блискуче (оператор — Хойте Ван ХОЙТЕМА). Чорнота космосу, позаземні ландшафти, футуристичні інтер’єри кораблів — усе це середовище переконливе настільки, наскільки взагалі можливо на площині екрану, втягує в себе, заворожує, але, повторюся, не є самодостатнім, не диктує історію. Історія про інше.
Ad astra — це частина приписуваного давньоримському філософу Луцію Аннею СЕНЕЦІ вислову Per aspera ad astra, що в перекладі з латини означає «Крізь терни до зірок» чи «Крізь тяготи до зірок». Тягот на шляху майора МакБрайда більш ніж достатньо. Хоча він завжди спокійний, його пульс не перевищує 80 ударів на хвилину навіть у катастрофічних ситуаціях — а таких у фабулі вистачає — його зсередини роз’їдає той вид сутнісного неспокою, що відчужує свого носія від усього світу. Рой це відрефлексовує в нескінченному внутрішньому монолозі, мучить себе провинами явними й удаваними. Така інтимна інтонація в поєднанні з далекою подорожжю до збожеволілого антигероя викликає асоціації з «Апокаліпсисом сьогодні» Френсіса Форда КОПОЛИ, а через фантастичний антураж виникають ще й паралелі з «Космічною Одисеєю» Кубріка.
Наріжна відмінність, однак, у тому, що в кінцевій точці на протагоніста чекає зустріч не з позаземною цивілізацією (хоча Грей ефективно використовує цей мотив для утримання глядацької уваги) і не з носієм інфернальної істини, як у «Апокаліпсісі», а з власним батьком. І вся оповідь, по суті — про батька й сина. Про те, як родинний зв’язок може перетворитися на прокляття. Про те, наскільки ми буваємо схожі на своїх батьків у найкращому і в найгіршому.
Благополучний на вид фінал рятує від банальності саме цей конфлікт, який по-справжньому вибухає лише в останні хвилини.
Інколи легше долетіти до краю світу, аніж відпустити своє минуле.
Хоча й відпустити — не означає простити.
