Аристократ із іншої доби
У 1955—1960-му роках Іван Кошелівець — редактор «Української літературної газети», а згодом — у 1961—1984 роках (з перервами) — редактор літературного часопису «Сучасність». Він був доктором філософії, професором Українського вільного університету.
Упродовж останніх семи років Іван Кошелівець регулярно приїжджав до Києва, де мав багато друзів. Восени 1997-го презентував тут нову книжку «Жанна д’Арк», про яку мріяв довгі роки, завершивши таким чином цикл літературних біографій: його грунтовні дослідження «Микола Скрипник» (Мюнхен, «Сучасність», 1972) та «Олександр Довженко» (1980) досі не мають в Україні серйозних конкурентів. А ще була упорядкована Іваном Кошелівцем «Панорама найновішої літератури в УРСР. Поезія. Проза. Критика». (Нью-Йорк, «Пролог») — власне, перша антологія творів шістдесятників.
Літературні спостереження Івана Кошелівця (одна з останніх його книжок, датована 1991-м роком, називалася «Літературний процес, або Дещо з віддалі») спонукали нас прислухатися до його негучного, але безкомпромісного й дуже послідовного у висловлюваннях голосу. Пригадується, влітку 1992-го, уперше за півстоліття ступивши на рідну землю й даючи (теж уперше!) інтерв’ю для української преси авторці цих рядків, Іван Максимович Кошелівець сказав: «Тоді я сприймав успіх тієї книжки (а йшлося про «Сучасну літературу в УРСР» (Нью-Йорк, «Пролог», 1964), яка з-поміж інших вчинила чи не найбільший переполох у тодішніх офіційних колах України. — Л. Т.) зі змішаним почуттям: приємно було відчувати той живий зв’язок з Україною, але, з другого боку, я почував себе винним у тому, що читання моїх статей і книжок у тодішніх судових процесах оцінювано як антирадянську пропаганду, що загрожувало ув’язненням у мордовських таборах. Крім того, з відстані я міг бути несправедливим супроти окремих письменників, і тепер щиро прошу вибачення в усіх, кому мимоволі завдав образи».
Мене завжди вражали шляхетність, простота, стриманість і розважливість його суджень та оцінок, його вміння не зраджуючи самого себе ані на йоту, не пристаючи на жодні компроміси, залишатися в своїй переконаності й несхитності завжди доброзичливим, толерантним навіть до запеклих опонентів, тішила його невдавана щирість, приязнь та якийсь особливо мудрий та світлий оптимізм.
...«Я бачу тільки безмежність з усіх боків, у якій я замкнений, як атом, як тінь, що триває одну мить без вороття. Єдине, що я знаю, це що мушу скоро вмерти, але я знову-таки не знаю, що таке смерть, для мене неуникненна...» — цими словами улюбленого Паскаля завершив Іван Максимович свої «Розмови в дорозі до себе», перевидані в Україні 1994-го з нагоди його 85-річчя. Його «мить» у безмежжі космосу тривала 91 рік. Якось непомітно відлічили йому ці поважні літа невблаганні комп’ютери, про які він писав з легкою іронією — як людина «іншої доби»...
