Багатоголоса подорож
Будинок-музей родини Булгакових на Андріївському узвозі продовжує стверджуватися як один із найважливіших культурних центрів столиці. Переконливим свідченням цього став черговий вечір-журфікс.
Слід нагадати, що «журфікс» означає буквально «фіксований день». Це традиція ще дореволюційної гостинності — влаштовувати в певні дні місяця вишукані артистичні вечори для друзів дому. У Булгакових, до речі, журфікси проводилися кожної другої суботи. У нинішньому Домі на Андріївському подібні вечори закріплені за 13 числом кожного місяця — за номером знаменитого будинку.
А втім, цього разу був особливий вечір. Його програму склали твори дуже самобутнього київської композиторки — Віки Польової, за загальним визнанням, найкращої на сьогодні серед жінок- компоністок.
Кожен її твір являв собою камерну п’єсу, але за глибиною емоцій і музичних ідей, інтелектуальністю ці роботи не поступалися й так званим великим формам. Інша цікава ознака — певна «літературоцентричність» того, що робить Польова. Багато її музичних текстів прив’язані до текстів високої літератури: «Голос» для двох віолончелей — це вірш святого Силуяна, перетворений на музику, «Тут» для сопрано, скрипки й фортепіано — складне драматичне сплетіння музики й слова, філософські насичених віршів Геннадія Айгі.
Інша риса вечора, на яку варто звернути увагу, це — театральність у найкращому значенні слова. Свого роду вершиною тут став «Ехос» — своєрідний театр масок для музичного ансамблю, сумний і бешкетливий водночас. У цьому сенсі були продумані навіть такі деталі, як вбрання самої авторки — у своєму вишуканому чорно-білому костюмі вона була схожа на художника моцартівської епохи, вічну дитину, яка живе, дихає й грається музикою. І особливо відрадно, що й виконавці — віолончелісти Вадим Ларчіков й Ольга Веселіна, піаністки Аня Проскурня та Інна Ставнічук, Світлана Глєба (сопрано), Мирослава Которович (скрипка), Роман Юсіпей (баян) — цю гру підтримали.
Ще більш незвичною була друга частина — прем’єра електронно-акустичної інсталяції «Сім кімнат Будинку Булгакових», яку самі музейні робітники ще називають «Звуки дому». Описати це важко... Можна сказати, що Польова впоралася з надзвичайно складним завданням. Адже в кожній із кімнат музею, вибудуваного теж досить театрально, як такий собі просторово-часовий лабіринт, відтворена певна атмосфера, що співвідноситься, між іншим, і з сюжетикою роману «Дні Турбіних». Але композитору вдалося знайти майже ідеальну звукову відповідність кожній кімнаті, кожній частині цього унікального простору. Складні акустичні полотна, що звучать із прихованих динаміків, у перші ж хвилини здаються невід’ємними від цих інтер’єрів. Відтепер, у певному сенсі, у Будинка Булгакових з’явився свій власний голос, чи, точніше, голоси...
Щодо наступного журфіксу, то він відбудеться вже восени.
