Балачки в строю без дрес-коду
Кожен знає, з чого починається невдалий день — із невдачі. У моєму випадкові — зірвалися напередодні дві теми, а мозок не захотів у ту ж мить видати замість них, скажімо, три нові.
Вийду один (одна) я на дорогу — особливий настрій для репортера, у якого сьогодні немає мети мчати на оперативні завдання, гнати нескінченні рядки до газети. У вільному польоті, намагаючись сфокусуватися, іноді стаєш уїдливо уважним, глушачи здивування від невдоволення собою.
Хтось за спиною попрохав ручку. З розмови зрозуміла — записував чийсь аналіз крові. Не обертаючись — передала. Далі події почали розвиватися стрімкіше і для самокопання просто не залишилося часу.
— Група крові? А резус? Уловлюй — це явно алергічка. Точно, точно, — знаю, що говорю. Будь обережним, — чітким командним голосом наказував незнайомець своєму телефонному співрозмовникові. — Якщо сумніваєшся в причині, бійся фіброміоми — може дати обвальну кровотечу. Ні, я телефоном діагнозів не ставлю! Це все одно, що ставити клізму заочно! Кожні дві години доповідай обстановку і знай: трапиться щось, будеш уже завтра співати в метро: «Я не місцевий!».
Виразно відзначила, як я в цей момент машинально втягла голову в плечі — страшненький якийсь сюжет виходив. Природно, хід подальших думок підказувало звичне: мабуть. Чиясь кума з надхмарного ешелону потрапила в біду — бачиш, як прогинається, як поспішає і тримає на пульсі процес. Либонь, простому смертному...
І тут чую приголомшуюче:
— Ну й що, що ув’язнена, майоре! — майже кричав голос, — вона передусім людина.
Звичайно, в цей момент обернулася — потрібно було пересвідчитися, що все це правда, інакше сама собі не повірю — адже звичніші постійні, далеко не завжди об’єктивні стогони: всі в нас, мовляв, погані — і вчителі, і лікарі, і військові...
40-45-річний симпатичний чоловік, ще не скинувши заклопотаність з обличчя, простягнув мою ручку, очевидно, закінчивши розбір польотів.
— Признаюся, — почала розмову першою, — навіть злякалася, підслуховуючи вашу розмову. Але слова «клізма заочно» вже встигла заховати в свій блокнот — на чорний день. До того ж, це єдине, що сьогодні написала. Неврожай...
— Дарую, — посміхнувся співрозмовник. І як це буває — розмова потекла. Довідалася, що переді мною генерал з чимось (після вагомого слова «генерал» повне звання вже не запам’яталося) медичної служби, хірург-гінеколог. Є лікар, а є доктор, — і це не одне і те ж. Хіба що білий халат однаковий. Довідалася і про сумну історію непутящої незнайомки, чиє життя висіло на волосинці, яка була юною за роками і старою щодо випробувань, що випали на її долю. Ледь подумавши, що справжні генерали самі парком не розгулюють, почула, що його водія не буде ще хвилин зо 20, а йому так захотілося просто подихати. І тут застав цей дзвінок здалеку.
Генерал Сергій виявився добрим читачем, у морі преси орієнтувався вільно.
— Гидую виданнями, які так чи інакше крутяться навколо геніталій — мені цього інтер’єру і на роботі вистачає. На жаль, нині складніше бути однолюбом — дуже багато газет і часописів, хочеться ж закохатися в свою газету. Вибираю видання, розраховані на розумних, інтелігентних людей.
Довідавшись, куди пишу, тут же видав рецензію. Часто, але не завжди, був він ментально згодний з курсом газети, а більшість матеріалів — надзвичайно цікаві, насичені.
Запросив до департаменту, щоб поговорити з колективом лікарів, який стоїть перед майже нерозв’язним завданням: лікувати ув’язнених, практично маючи мінімальне фінансування. Ясно усвідомлюючи, що у в’язниці такі ж люди, як і ми, він вимагає такого ж підходу від підлеглих. Ми всі, м’яко кажучи, продуваємося, що вже говорити про хворих в ув’язненні. Признаюся — відмовилася, розуміючи, що тема тупикова, справжній глухар — адже рік у рік про це пишуть, а грошей як не було, так, схоже, не скоро й будуть. Очевидно, вважають, що саме життя у в’язниці вилікує. На щастя, не всі!
Убогі та ув’язнені завжди дотримуються дрес-коду, а раптом подумала, і дрес-запаху. Оце вже точно гарантоване нашою державою. Ось, начебто, знову говорять, що пояси потрібно всім затягувати...
— Мене особисто такий прогноз особливо не хвилює: гінекологи вмирають останніми. Народ же може не витримати і відповісти нетравленням шлунка, — почула та погодилася.
Не кожного дня спотикаєшся об генерала на парковій доріжці, вийшло навіть вдало, що ми не в службовому кабінеті з диктофоном і мундиром. Може, тому відвертіше та спокійніше ми обговорювали знайомі сюжети з відомими героями, і на багато що дивлячись однаково, погодилися: горобець, що народився в стайні, ще не породистий кінь. Щоправда, якщо горобець із грошима...
Так випадково провела своєрідне соцопитування. І вже розбігшись у своїх справах, схаменулася: «Як же забула спитати, що він думає про НАТО — це ж нині «пісня про головне». Проте, він же також не знає моєї думки, скажімо, про НЛО...
Всього-нічого — слова «клізма заочно», а як день змінили...
