Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Бендер заговорив українською мовою

Враження про виставу «Золоте теля» Одеського театру імені В.Василька
27 жовтня, 11:42

Двічі по дві з половиною години на динамічних прем’єрних виставах «Золоте теля» Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька промайнули як мить! Живий оркестр наярює шлягери на кшталт «Цвєтущій в акаціях город», затягуючи глядача в докомп`ютерні часи й налаштовуючи на стилістику епохи, коли віддавав кінці більш-менш світлий НЕП, а естафету в нього підступно вихоплював безпробудний соціа-лістичний побутовизм. Очолює цю музичну групу ватажок у чорному фраку (Вадим Бесараб). Він осідлав свій «Стейнвей» і мчить на ньому галопом від самого початку вистави і аж до останніх акордів. Час від часу відволікається від чорно-білих клавіш, щоби «обслужити відвідувачів». Лискучий рояль, потрапивши в світ соціалізму перетворився на… запльований шинквас із де-шевим пивом, не митими келихами та сушеною воблою на закусь…

Не можна оминути увагою візуальну складову вистави. Адже цей диво-вижний світ разом із режисером створила художниця Юлія Заулична. Шика-рне потрапляння в образи через стильові знахідки. Безмежна довіра глядача до створеного на сцені часу викарбовується завдяки деталям – більшим і дрібнішим. Лампа на столі в авторів (здивування і захват: де в наш час мож-на знайти таку лампу), штиблети на Бендері, білі костюмчики на масовці й запаморочливі костюми героїв, смугасті купальники, сандалі, косинки, човен, транспаранти, фікуси, маски. Браво!

Ті, хто потрапив у цей світ, вимушені долати шлях, на якому дверей, мов грибів у лісі. Оця совєцька дійсність саме з обдертими дверима й асоцію-ється. Двері ці хисткі, рипучі й почасти зайві. Проте людина мусить усі їх пройти, як дев’ять кіл Дантового пекла. Крім дверей, що приземляють пер-сонажів, ба більше, принижують їх, маємо довжелезну драбину, яка запро-шує кудись у незвідане, в небо, на свободу. А якщо є шлях у небо, то має бу-ти й шлях донизу. І ця складова продумана. Маємо пекельний підвал, що ве-де прямісінько в… дев’яності. Панцирне ліжко, як символ совєцького заро-дження нового життя (саме тут і куються оці безликі гвинтики); осикова до-мовина, найбезпечніший сейф для зберігання мільйонів; весло, як засіб вижи-вання, бо ж як у цій країні та без дівчини з веслом? Сніг та столове срібло з небес, дим і велетенський череп, як засіб пересування. Вражають масові зла-годжені сцени, коли натовп існує, як одна персона, єдиний організм.

Ільфівсько-Петровське «Золоте теля», переосмислене й поставлене Мак-симом Голенком, де режисер пропонує розгадати багатоходовий ребус, про-пустити через себе, сублімувати побачене. Тому кожен знайде собі щось своє, від чого швидше застукає серце, з’явиться кавалок у горлі чи захочеться не-стримно сміятись. Український Остап Бендер зробив свою справу, провів «чистку». За що йому безмежно дякуємо. Не зупинятимусь на гуморі і доте-пах, якими рясніє постановка – це данина авторам роману Іллі Ільфу та Єв-гену Петрову, які створили нетлінку. А також Олексію Доричевському, який адаптував текст роману під сцену, здобривши його тонкими натяками та алюзіями з сьогодення...

***

Для тих, хто мало що знає про авторів Бендеріади, вистава «Золоте те-ля» - джерело, з якого можна черпати пошукові фрази для Google. Режисер вводить Іллю Ільфа та Євгена Петрова у виставу і примушує їх по ходу дійс-тва придумувати-писати-переписувати перипетії, в які втрапляють герої. Тобто показує глядачеві, що його Остап Бендер має право вибору. На поча-тку вистави Ільф_ - Петров кидають монетку, щоб визначити долю героя…

Монетка зависає над усім цим світом, і разом з нею зависає глядач. За-висає над екіпажем Газелі Апокаліпсиса (колишньої Антилопи Гну), над «Воронячою слобідкою» і над конторою «Геркулес».

Екіпаж «Газелі» вирушає в путь. За стернового – інфернальна сутність. Засіб пересування – череп. Навіть якщо не заглиблюватись у розмірковуван-ня: «А чому, власне, череп і що за інфернальна сутність?», суто візуально сценографія справляє незабутнє враження. Це як не могти відчепитись від споглядання витвору сучасного мистецтва. Ти ніби нічогісінько не розумієш, але перестати захоплюватись цим не в силах.

Квартира №3, яку недарма назвали «Воронячою слобідкою» – яскрава фарба радянського комунального побуту з його широкими можливостями до підглядання, винюхування, нишпорення та неможливості усамітнення. Коли індивідуальне, особисте, інтимне стає жертвою колективного, нахрапистого, галасливого, ба більше, групового. «Вороняча слобідка» – це про нездат-ність «гнилої» інтелігенції протистояти навалі нахабства та невігластва. А ще – це те місце, де міг би животіти Остап, якби його не зробили великим махі-натором і командувачем парадом. Бендер не перетворився, хоча й міг би, аби не мав золотої мрії, на бюрократа з контори «Геркулес». Чудовий режи-серський хід: перемішати цьому чиновницькому багатоголовому та сторуко-му монстру ідентифікацію за статевими ознаками. Це така гермафродитна гі-дра, широкоплечі жінки та повнотілі чоловіки, суцільні нарукавники, окуля-ри, папери, рахівниці, хижість, бажання ухопити, загребти, вкрасти. Вони кричать: «Смерть бюрократії», будучи її незмінними апологетами. Чи не ви-дно перегуків із сьогоденням? Питання риторичне, як люблять казати жур-налісти.

***

У виставі стільки персонажів, що надовго зупинятись біля кожного на-вряд чи доречно. Проте оминути не можна жодного. Історія нам цього не пробачить.

Першими на сцені матеріалізуються письменники Ільф і Петров. Із них і почнемо. Іллюша (актор Сергій Куда) та Женічка (актриса Сенья Доляк: чо-ловіка грає жінка і їй це добре вдається) - живі пам’ятники, їдкі сатирики, романтики в глибині душі. Цій парі акторів вдалося створити справжній, не-розривний тандем, дещо навіть оксиморон, щось таке як «холодне полум’я». М’який та ніжний, поступливий і ліричний Іллюша співіснує поруч із міцно склепаним, саркастичним та різким Петровим. Це така каскадна пара – Ільф невисокий, круглолиций, із вкрадливим голосом, Петров – довгорукий, дов-гоногий, з гострими рисами обличчя та гучний. Акторам не доводиться на-гравати, аби стати схожими на своїх прототипів, вони вповні архетипно ка-лькуються. Над Петровим та Ільфом – хмари диму, бо ж Петров безперервно курить. Ах, як смачно він курить! Саме час надсилати до нього спецкомісію й виписувати штраф за куріння в громадських місцях, чи й за пропаганду тютюнокуріння! Та, здається, Петров, створений Доляк, дасть відкоша будь-якій комісії, на льоту придумає гострих дотепів, якими, як списами, проткне ненависних моралістів. Ільф Сергія Куди не обмежується куривом. Він щось їсть, щоправда, персонажі відбирають у нього «хліб», чаює і навіть чефірить, перетворюючись у якийсь момент на «пахана». І це перетворення до сказу несподіване й до дідька влучне. Цей персонаж Куди мовчить, але як смачно він мовчить! Отож вони пишуть, сперечаються, чаюють, курять та підкида-ють монетку й оживляють Остапа Сулеймана Берту Марію Бендер Бея (акто-ри Юрій Хвостенко та Дмитро Усов).

Остап Юрія Хвостенка оповитий флером містичної загадковості, якоїсь незбагненної нетутешності та манкої привабливості. Остап Дмитра Усова – карколомної впевненості у власній харизмі, напористій безшабашності, звер-хньої відрази до всього совєцького, колективного. Коли турецький підданий довготелесого, пластичного і безмежно чарівного Хвостенка під протяжну мелодію прощається з батьківщиною, шахрай-махінатор покидає це прекра-сне тіло на наших очах, натомість поступаючись людині майбутнього, нашо-му сучаснику, який просто народився не в той час і не в тому місці. Акторові вдалося пронести щем через усю виставу, вдалось утримати в собі й переда-ти глядачеві цю несказанну тугу за неможливістю бути особистістю в тоталі-тарному оточенні, вдалося зарядити глядача на віру в те, що справжня силь-на особистість зможе вирватись із будь-яких лабет. Очі цього Бендера світи-лись якимось неприродним вогнем, ніби актор спеціально вставив лінзи, які відбивали світло софітів. Але ні, жодних обманів, то були справжні діаман-тові очі актора Юрія Хвостенка. Суцільний захват і овації!

Дмитро Усов у цій ролі мов ховає всередині себе стиснену пружину, що готова ось-ось розпанахати його і разом з ним розірвати на шматки весь цей «комунхоз, облпотребсоюз та собєс». Цей Бендер дивиться на світ, у якому немає місця достойному життю, дещо зверхньо. А чому б і ні? Він має на це повне право. Командувач парадом Усова кидає відкритий виклик обстави-нам. Він сміливий та зухвалий. Він бореться, сципівши зуби, не втрачаючи при цьому своєї чоловічої привабливості.

Зося! Коли зі сцени лунає це ім’я, в душі глядача щось тріпоче і навіть на фізичному рівні відбуваються дивні штуки. В одних трусяться коліна, в інших дзвонять вимкнені телефони. «Зоооося» – протяжно хором шепоче весь екіпаж «Газелі», підсилюючи деяку божественність цього імені. У виставі дві Зосі. Не те, щоб вони обидві відразу виходили на сцену. Ні. По черзі. Марія Бруні в одному складі, Діана Каландарішвілі – в іншому. Зосю Бруні можна назвати пришелепкуватою. Відмінний взірець совєцької молоді – фіз-культурної, співучої й діяльної, зазвичай навіть занадто діяльної. Зося заспі-вує про акації (здається, ця пісня більше ніколи не покине мою голову) і її голос звучить, як у старих чорно-білих фільмах. Актрисі вдалося досягти ці-єї штампованої кіношності «Лєнфільму 1939 року». І навіть виглядає вона як зірка німого кінематографа – божевільні круглі очі і чорні губи на додачу.

Діана Каландарішвілі власне мені видалась кришталево тендітною і з та-ким самим кришталевим голосом. Її Зося – це людина, яка не відає, що від-бувається поза стінами її конурки. Вона з тих, у кого завжди підняті від зди-вування брови. Бігме, ця «дівчина з веслом» навіть озброєна вогнепальною виглядає прозорою. Якби я описувала її одним словом, я назвала б цю Зосю «незворушно дзвінкою». Прямі асоціації з грою на келихах. На Зосі, як на келихах, грають усі, кому не ліньки, видобуваючи з неї неймовірні і неочіку-вані ноти. Щоправда, кожен свої. З Бендером-командором вона звучить Con affetto (з почуттям, пристрасно), з Бендером-мільйонером – Sostenuto (стри-мано), з офіційним чоловіком – Portamento (перехід від однієї ноти до іншої, з елементами ковзання), з Корейком – Mosso (рухливо).

Олександр Іванович Корейко у виконанні Романа Федосєєва - дволикий Янус. Ось він мало не ангел на совєцькому іконостасі з такими добрими очи-ма і м’якою ходою. Ох ці сандалики! Ніщо людське йому не чуже. Він ніж-ний, бо закоханий, він простодушний, з круглими рожевими щічками і в чис-тих напрасованих штанах. Милий, милий… Але куди дівається ця м’якість і деяка телячість, коли доводиться душити Бендера й згодом зазирати в роз-жарені глибини, де горять компрометуючі документи? Це вже зовсім інша людина. Згадується фраза з роману, яка не ввійшла в п’єсу: «Олександре Івановичу, - каже йому Бендер, - ви не пішли від мавпи, як усі інші люди. Ви пішли від корови… довго думаєте» (цитата приблизна). Та от стрибок від корови (теляти) до бика стрімкий. Цей бик - людина в малиновому піджаку, месія, помазаник лихих дев’яностих. Він сповіщає, ба більше, погрожує: «Зустрінемось у дев’яностих». І таки він туди прийде, але вже не буде телят-ком, тюхтієм, що ховає грошики, а буде бицюганом, який звик класти конку-рентів «мордою об асфальт».

***

Порушника конвенції, великого сліпого та гусекрада Михайла Самуїло-вича Паніковського грає незмінно чудовий Ігор Геращенко. Бо кому ж іще, як не йому? «Губернатор острова Борнео» в цього актора вийшов щемним, по-дитинячому беззахисним, його хочеться пригорнути, дати йому кефіру, гарячої ванни і навіть дівчаток, які його любитимуть. Хоча іноді кортить врі-зати йому під дих і послати до біса. Що й роблять інші персонажі. Цей Пані-ковський увесь час у русі. Він ішов скільки міг, він біг на напівзігнутих, він волочив ноги, карачкував, обзаводився рогами, падав і піднімався, щоб врешті померти і своєю смертю спинити від даремних, як йому здавалось, походеньок товариша по нещастю – Шуру Балаганова.

Шура, як плід роботи актора Олександра Самусенка, постає перед нами «сідєльцем по малолітці», таким собі продуктом безпритульного дитинства. Недовченим, нелюбленим, довбнем, для якого земля - це суцільна рівнина. Людина ница, проте з завдатками мислителя. Людина в своїй системі коор-динат добра, проте з завдатками користолюбства. Той, для кого «святий понт» дорожче грубих грошей. Високовольтна сцена «зриву» Балаганова під час похорону Паніковського, на недовгий час розвертає ставлення до цього спадкового щипача. Ех, думає глядач, що ж ти, Шура, свого часу звернув не на ту стежку? А міг би, міг би стати шанованою людиною, працювати в як-ійсь конторі, заробляти 46 рублів на місяць… Хоча ні, нехай краще стоїть на розі та просить милостиню, вдаючи з себе каліку, аж доки не загримить на нари, де зможе наспіватись жалібних пісень під саму зав’язку. 

***

Козлевича зіграв актор Анатолій Головань. У цій виставі Адам Казими-рович Козлевич не зовсім людина. Це потойбічне створіння, щось на кшталт Харона, готового відвезти будь-кого світ за очі, навіть у засвіти. Його мова нерозбірлива, але зрозуміла. В першоджерелі сам Бендер називає Козлевича «ангелом без крил». У виставі він радше «грішний ангел». Замість крил у нього – забрало-маска, що закриває обличчя. Це одна з загадок, яку режисер пропонує нам розгадати.

Начальник «Геркулеса» Полихаєв, за образом якого заховалася актриса Ірина Охотніченко, тісно пов'язаний зі своєю особистою секретаркою Сер-ною Михайлівною, яку грає Єгор Карельський. Ще одна каскадна пара, якою не можливо не милуватись, від якої не можливо не заливатись сміхом. Пузатий Полихаєв мало не гетьман цього притулку казнокрадів та борзопи-сців, відповідальна особа, коронована смушковою шапкою та наділена атри-бутом необмеженої влади у вигляді печатки. Чого лише варта сцена штампу-вання паперів на дупі в секретарки і її, секретарчина, реакція на це. В Серну Михайлівну не важко закохатись, таких жінок люблять відповідальні праців-ники метр п’ятдесят зростом. Вона як древньогрецька богиня – скелеподібна, сильна і незворушна. Їй нічого не треба робити. Єгор Карельський виводить її на авансцену, каже загадкову фразу про дядечка Томаса і глядач біля її (його) ніг. Образ вдався на славу.

***

Світ «Геркулесу» збагачує Скумбрієвич (Аліса Божкова), який, мов ци-ркова мавпа, ходить по сцені колесами, а міг би ще й шпаги ковтати та диха-ти вогнем. Здається, актриса володіє своїм тілом настільки, що могла б наді-лити ще й такими трюками свого персонажа. Актриса Алла Бродська перет-ворилася на бюрократа з вусами а-ля Віллі Токарєв і з розмашистою ходою а-ля землемір. Зрозуміти відразу, хто кого грає, глядачеві непросто, настіль-ки органічно актори вжились у запропоновані їм ролі.

Васисуалій Лоханкін – «інтєлігєнт сраний». Павло Примак створив Ва-сисуалія істеричного, ексцентричного, в’юнкого, егоїстичного і дурнуватого (в найкращому сенсі цього слова). Його п’ятистопний ямб звучить як пісня, як шлягер, як церковний гімн, не за суттю, а за впливом на глядача. Другий Васисуалій – Денис Пасічний гаркавий тюхтій, який усе шукає серм’яжну правду, але зрозуміло, що з такими поступами йому не знайти навіть влас-них шкарпеток без дружини Варвари.

Варвара – незрівнянна Ірина Бесараб. От як Варвару називає Васисуа-лій, такою вона і є. Ми бачимо перед собою – самку, вовчицю, що хоче від-датись хіті. Хоче і віддається. Варвара, що називають, кров з молоком. Вона, найімовірніше, жила б з обома чоловіками, якби не псевдо мораль… і оцей лоханківський набридливий п’ятистопний ямб.

Птібурдукова зіграли Юрій Онопрійко та Давид Дудучава. Один, зда-ється, невдовзі перетвориться на Лоханкіна, а другий – радше стане Полиха-євим. Якщо вірити тим характерам, які для них створили актори. А я вірю.

Коєчницю Дуню зіграла гонорова Інна Бульботко та сонцесяйна Наталя Фрунзе. Роль доволі маленька, але актриси ще не раз виходять на сцену в так званій масовці. Проте й у масовці їхні обличчя, жести, реакції вповні добре проглядаються і тішать око.

Відповідальна квартировинаймачка Люція Францівна Пферд просто не-ймовірно зіграна Галиною Кобзар-Слободюк. Актриса наділила свій персо-наж характеристиками, завдяки яким бачиш перед собою колишню прихиль-ницю білої гвардії, яка волею долі перейшла на «фєню», геть забувши все, чого її вчили в інститутах благородних дівиць ще до революції. Бо ж треба якось виживати на своїх шести метрах.

Колишній князь, а тепер трудівник Сходу Гігієнішвілі бере активну уч-асть у «вихованні» сусідів. Цю роль грають Денис Гранчак та Михайло Гри-цик. Денис Гранчак свою роль перетворив на окрему невеличку виставу. В персонажа практично немає слів, проте вони йому й не потрібні. Це цілісна, опукла і, безумовно, талановита робота. Вищий пілотаж!

Денис Григорук – Перикл Феміді – художник-травоїд із тваринним ба-жанням впитись якомусь «ворогу» в горлянку й напитись крові, прикриваю-чись червоним енкаведистським білетом.

Олег Карпенко чи не першим з’являється на сцені. В нього прекрасне чисте обличчя, він фактурний і красивий, як бог. Але що це? Чекіст так під-лабузницьки радіє гостю з Москви, що глядачам стає млосно. А ця його фра-за: «Даждалісь!» і пісня про ворожу нам столицю? Б-р-р-р, мороз поза шкі-рою від огиди. Проте і сміху чимало.

А ще є Джин (Володимир Романко), такий собі гід, що водить Бендера і Ко інформативними манівцями. Актор грає на балалайці і трубі й стає у ряд із Козлевичем, щодо глядацьких питань без відповідей. Певно ж не всі гляда-чі можуть просто прийняти ці образи, як даність.

Фінал неабияк порадував. Монетка, яку підкинули Ільф і Петров, так і не впала додолу. Замість неї в руки авторів потрапив лист. А от, що в тім листі і від кого він – здогадайтесь або прийдіть на виставу і дізнаєтесь самі.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати