Без ретуші та фанфар

У Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України відкрилася виставка, присвячена ювілею М.П. Стельмаха, а Інститут української мови НАН України спільно з Національною спілкою письменників проводить виїзну конференцію на Вінниччині — батьківщині Михайла Панасовича (він народився у с. Дяківці — тепер Літинського району Вінницької області). А 5 червня у НСПУ відбудеться вечір, на якому колеги й літературознавці згадають про митця і його твори та слід, що залишив цей майстер у нашій культурі й історії.

Стельмаха називали класиком української літератури радянської доби, який писав на селянську тематику, книжки видавали мільйонними тиражами, перекладали різними мовами світу. Наприклад, Борис Буряк в одній зі статей написав, що «романи Стельмаха — своєрідна енциклопедія українського села кінця XIX і першої половини XX століття... У нашій прозі не було художників, які були б так закохані в людину сільської праці, так послідовно розкривали б поезію природи. Письменник розуміє її мову, нерідко одухотворює, персоніфікує, бачить очима персонажів. Творчість Михайла Стельмаха — самобутня сторінка в українській літературі». Нині до творчості письменника ставляться з повагою, але вже без барвистих епітетів, а інколи навіть без пієтету. На великий жаль, ми любимо робити ревізії в своїй історії...

Цікаві спогади про Михайла Стельмаха написав Павло Федченко в нарисі «Дума про вічне»: «Він був напрочуд ніжним сином, чоловіком і батьком. Скільки високої гордості за своїх батьків — Ганну Іванівну й Панаса Дем’яновича — розлито в його автобіографічних повістях! Смерть матері стала найбільшою і найболючішою раною для Стельмаха. Вийшовши з лікарні, Михайло Панасович довго почував себе погано — кілька місяців не гоїлася післяопераційна рана. «Болить моя проклята рана, заштопана синтетичними нитками, — зізнався письменник. — Навіть воєнні рани, зашиті ледве не мотуззям і заліковані ледве не одним-однісіньким йодом та святою водою, заживали швидше». Навіть скаржачись на слабкість, Стельмах ніколи не говорив про смерть. Але після похорону Ганни Іванівни в нього якось вирвалось: «Людина боїться невідомості, після якої немає нічого, боїться, що не встигне зробити всього задуманого: виростити дітей і онуків, звести свій головний дім, написати свою книгу, завершити заповітну справу... Можливо, тому й планує собі людина на вічність, щоб перемогти смерть. І було б трагічно, якби людина могла сказати: ну, ось тепер уже зроблено все, що призначено було мені на Землі».

Михайло Панасович одним із перших у післявоєнній художній літературі порушив проблему Голоду 1932—1933 рр. та боротьби ОУН-УПА проти СРСР. Його роман «Правда і кривда» викликав першу політичну дискусію в українському середовищі після погромів 1930-х. Зокрема, там є такі зухвалі слова: «Ми найстрашнішого ворога — фашизм — уже закопуємо у могилу, а цей ворог ще поміж нас ходить». Критик Іван Світличний відзначив, що Стельмах уперше прямо і відверто, без різного, звичайного в таких випадках, словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу — бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками (журнал «Вітчизна», 1961р., № 12).

Останній стельмахівський роман «Чотири броди» (1978 р.) позначений небувалим для самого письменника розмаїттям барв, що ними автор змалював справді колоритні постаті сільського люду, серед яких почувається йому, мов у власній господі, — це роман-пісня, поема про долю й недолю. Письменник говорив, що в житті кожної людини є чотири броди: блакитний, як світанок, — дитинство; як сон — хмільний брід кохання; брід праці й житейських турбот; і, нарешті, — брід внуків та прощання. Від того, як людина переправиться через них, стає видно, чого вона варта.

Протягом чотирьох років не міг видати свій роман М.П. Стельмах, і, як вважав його син Ярослав Стельмах (драматург і перекладач), саме це значно вкоротило йому вік. Не треба забувати, що це був період застою, а письменник поставив питання про геноцид проти українського народу в роки становлення радянської влади. Він відчував, що не має права мовчати, і його покликання — писати правду, якою б гіркою вона не була. За словами Ярослава Стельмаха, батько змарнів, але все одно не йшов на компроміси. Чинуші від культури вимагали викреслити глави про Голодомор, вважаючи, що писати про це зовсім недоцільно. Михайло Панасович не погоджувався, бо сам народився у селянській родині й писав про те, що добре знав. Він вважав, що не можна забувати про чорні сторінки нашої історії. Для митця пауза довжиною в чотири роки — сувора кара! Тому коли роман усе ж видали, Стельмах радів, але в очах уже назавжди поселився смуток... Осінь журилася, проводжаючи в останню путь митця (письменник помер 27 вересня 1983 року), і, мабуть, символічно, коли сполохано метушилася бджілка над труною Михайла Панасовича, ніби від імені природи прощалася з письменником...