Безцінні миттєвості життя

Один із українських телеканалів у вихідні розважав глядачів культовим радянським серіалом «Сімнадцять митей весни». Потрапивши на одну з серій, я додивився фільм Тетяни Ліознової не так через ностальгію за минулим, яке, якщо воно було щасливим, то завжди здаватиметься краще за обридле сьогодення, як через інтерес до майбутнього. Старий шпигунський серіал про невловимого благородного  розвідника Штірліца, як виявилось, створює для роздумів про наше нинішнє життя дуже добрий ґрунт.

Як і всяка художня вигадка, роман Юліана Семенова, який ліг у основу сценарію картини, грішить проти історичної правди. І річ навіть не в тому, що радянський автор подачу і трактування історичних колізій повинен був погоджувати з партійно-ідеологічними установками Кремля. Письменникові часом доводиться жертвувати правдою життя навіть за умов відсутності цензури заради посилення конфлікту і інтриги, яка випливає з нього, без чого тебе ні читатимуть, ні дивитимуться. Наприклад, творці «Сімнадцяти миттєвостей весни» проігнорували той історичний факт, що таємні від Сталіна перемовини американських спецслужб з командуванням Третього Рейху — це й є  основною сюжетною пружиною серіалу, — велися не за спиною у Гітлера, а з його відома! Завдяки такій похибці проти історії у Штірліца виникає більше можливостей для інтриг, для подвійних, потрійних ігор зі своїм німецьким начальством, а у нас додаткові підстави для переживання, тривоги за героя. І взагалі, фахівці стверджують, що реальність фільму має мало спільного з реальністю Третього Рейху, оскільки перша схожа на реальність Радянського Союзу (цій темі навіть було присвячено окрему книгу).

Проте нас, у даному випадкові, цікавить не це. Знята  на початку 1970-х історія про боротьбу радянської, німецької та американської розвідок (за всіх фактичних неточностей) точна в головному: ми не знаємо таємниці тих історичних процесів, вільними чи мимовільними учасниками яких є. А тому ми перебуваємо в ілюзії щодо того, хто, як і навіщо маніпулює нашою свідомістю і, відповідно, нашим життям. Втім, «навіщо» зрозуміло — для того, щоб нас, кажучи мовою політекономії, поневолювати і експлуатувати. А це можливо доти, доки ми не бачимо прихованих механізмів, які стоять за тими чи іншими подіями, політична підоснова яких зриває з них романтичний флер. Наприклад, візьмімо війну на Донбасі, яку наша влада наполегливо не називає війною. Знаю, як змінилося не лише моє ставлення до неї — а разом з цим і до нашої влади, — щойно стало зрозуміло, що ця сама влада не зацікавлена в швидкій перемозі (явним доказом чого стала Іловайська трагедія). Перемога їй не потрібна хоч би тому, що в каламутній війні так званого АТО легко ловити рибку. Не кажучи вже про те, що ті, хто сьогодні влаштував би новий Майдан, не можуть штурмувати Печерські пагорби, бо вважають своїм обов’язком боротися на південному сході країни із зовнішнім ворогом. І ось доки дивишся шпигунський фільм, базований на історичних подіях, починаєш розуміти, які підступні підкилимові, дипломатичні та шпигунські ігри розгортаються і довкола українських подій. А тут у ці світові «ігри» вкинули ще й теракт із розстрілом французьких журналістів. І поки пишуться ці рядки, готуються нові події, які завтра приголомшать світ. Про всю підоснову цих та інших подій ми, можливо, й дізнаємося. Але не зараз, а через багато років, коли мине термін їх таємності.

Так от, поки я дивився популярний телесеріал про інтриги світової політики, то подумав, що мені нецікаво жити на такому світі, де моє сьогодення і майбутнє вирішується зараз у якихось кабінетах, на якихось таємних збіговиськах сильних світу сього. Бути глядачем вигаданих художньою свідомістю історій, які не загрожують нічийому життю і безпеці, — я згоден. Бути учасником небезпечної для життя історії, яка створюється зажерливою і підлою політичною свідомістю, — ні. Врешті-решт, якщо комусь подобається битися і перемагати, вдаючись до багатоходових прийомів гри, то для цього є шахи, наприклад. Або інші, не менш азартні ігри. Отже, не знаю, як ви, але особисто я виходжу з гри. Це нескладно зробити, якщо перестати сповідувати цінності і цілі, які нав’язуються нам через ЗМІ та систему освіти. З цієї миті маніпулятори всіх рівнів і мастей втрачають владу над нами. У цьому, до речі, а не в тому щоб ображати чиїсь вірування та ідеали, і полягає свобода. Вона в тому, щоб навчитися цінувати, а не розмінювати на дрібниці, на примарні і помилкові цілі, безцінні миті свого життя.