«Більше, ніж література»

Цього року лауреатом Нобелівської премії з літератури став 69-річний французький письменник Патрік Модіано (див. статтю «За мистецтво пам’ятати» в №191 від 14 жовтня). Популярний, але не «бестселерний», один із чільних авторів «Ґаллімару» — потужного видавництва з давньою історією, він перекладений багатьма мовами. Навряд чи хтось візьметься стверджувати, що Модіано не заслуговує на цю нагороду. Але чому саме він? Адже знайдеться чимало й інших достойних авторів. Відповідь шукали експерти «Дня».

«ДОЛЮ ЛІТЕРАТУРИ ВИРІШУЮТЬ В ІНШИХ МІСЦЯХ»

Юрій МАКАРОВ, письменник, документаліст, журналіст:

— За минулі роки я не пам’ятаю жодного нагородження Нобелівською премією з літератури, яке б не викликало загального подиву. Особливих запитань не було хіба щодо моєї «улюбленої» Ельфріди Єлінек. Якщо в контексті лауреатів у галузі різних наук ми можемо говорити про більш-менш чіткі критерії й вузьку референтну групу, до якої можна апелювати, то у випадку літератури, на якій «знаються» всі, цього немає. Мені здається, що Нобелівський комітет серед інших своїх критеріїв має за один з пріоритетних — щоразу дивувати профанну публіку, аби завжди це був сюрприз та шок. Звісно, присутня також і певна кон’юнктура — не так політична, як «гуманітарно-тусовочна». Ще один зрозумілий мені критерій, на який вони, безумовно, зважають, це — відкриття певних культурних масивів для широкого загалу. Нобелівська премія зумовлює появу на літературній мапі світу нових країн. Так, до прикладу, Маркес відкрив для нас Колумбію. Коли ж йдеться про такі потужні літератури, як французька, зрозуміло, що такий критерій не працює. Щодо Патріка Модіано, то не лише я його не читав — навіть серед моїх французьких друзів, які намагаються стежити за своєю національною літературою, ніхто його не читав, хоча, звісно, вони знають, що є такий письменник. На мою думку, якби Нобелівська премія з літератури не мала настільки довгого історичного шлейфу, вона б не мала такого розголосу як, наприклад, Гонкурівська премія у Франції або британський Букер, у випадку яких все ж таки йдеться передусім про літературу як таку. Звичайно, там теж є своя кон’юнктура, своя мода, окремі угруповання, але все одно література — на першому місці. Нобелівська ж премія передбачає ширші контексти, література тут — значно більше, ніж просто література. Переконаний, що вона аж ніяк не є визначальною для культурного процесу — долю літератури вирішують в інших місцях. Низка славетних лауреатів Нобелівської премії з літератури — це все ж таки радше історія. Сьогодні ця нагорода — своєрідний ранжир для дуже-дуже «дорослих» людей, можливо, навіть для втомлених, а література, на мою думку, не може бути справою втомлених людей.

«ВИБІР НА КОРИСТЬ СТАРОЇ ЄВРОПИ»

Тетяна ОГАРКОВА, викладач французької літератури в НаУКМА, доктор філософії в галузі літературознавства:

— Чесно кажучи, рішення Нобелівського комітету було доволі несподіваним. Схоже, що несподіваним воно виявилось і для самого автора — після проголошення Модіано лауреатом письменник сам одразу поцікавився: «За що?» Модіано — доволі відомий автор. У творчій активності перебуває близько 40 років, за цей час написано більше 30 творів. Слід також визнати, що це письменник, якого читають, але мало хто міг собі уявити, що він стане Нобелівським лауреатом — напередодні оголошення результатів шанси Модіано оцінювали в діапазоні від 1 проти 100 до 1 проти 10. Про критерії, якими керується Нобелівський комітет, ми можемо лише здогадуватись. В офіційному обґрунтуванні було формулювання «за мистецтво пам’яті, завдяки якому він виявив найнезбагненніші людські долі й розкрив життєвий світ людини часів окупації». Тепер Франція з 15 Нобелівськими лауреатами з літератури ще більше випередила США і Великобританію (12 і 10 лауреатів відповідно). Шанс на перемогу давали також  білоруській письменниці Світлані Алексієвич, яка працює в стилі нон-фікшн. Якби Нобелівським лауреатом стала вона, це було б чимось цікавим та новим, адже у Білорусі ще не було своїх переможців. Проте вибір упав на користь старої Європи. Модіано працює з пам’яттю — переважна більшість його романів концентрується на темі окупації, але він описує не лише автобіографічні та історичні моменти — щось і вигадує. У творах Модіано постає своєрідна фантасмагорія — його персонажі дуже дивні та несподівані. Йдеться про вигаданий, а не документальний Париж часів окупації. Натомість твори Алексієвич є саме документальними. Таким чином Нобелівський комітет надав перевагу літературності, вигадці, фантазії. Хто б що не говорив, але Нобелівська премія — найпочесніша з літературних нагород.  Для будь-якої країни, зокрема й для України, дуже важливо отримати зрештою свого Нобелівського лауреата. Адже це одразу привертає увагу читачів, видавців, перекладачів, літературних критиків не лише до конкретного автора, а й загалом до країни. Тут є за що боротися. Особисто я дещо розчарована тим, що Нобелівську премію з літератури не отримала Алексієвич — вона б могла внести щось нове у цю палітру.

«СПРАВА У ПРОБЛЕМАТИЦІ, А НЕ В ЕСТЕТИЧНІЙ ВАРТОСТІ»

Ростислав СЕМКІВ, літературознавець, кандидат філологічних наук, доцент НаУКМА:

— На мою думку, нічого особливого в тому, що рішення Нобелівського комітету саме таке, немає. Слід пам’ятати, що для Нобелівської премії з літератури естетична вартість не є головним критерієм, хоча її теж враховують. За заповітом Альфреда Нобеля винагороду має отримати людина, яка створила «найвидатніші роботи ідеалістичної спрямованості», тобто йдеться про твори певної проблематики. Раніше цього критерію дотримувалися дуже суворо, тепер ідеалізм тлумачать ширше. Саме у випадку з Модіано тут все зрозуміло — він все життя пише про травму Голокосту, про французький колабораціонізм (батько письменника співпрацював з окупаційним режимом), про рух опору тощо. Інші лейтмотиви творчості письменника — загублена любов та пошуки своєї ідентичності — теж актуальні для Європи теми. Саме про це можна прочитати в романах, перекладених українською: «Зниклий квартал» та «Вулиця темних крамниць». За останній він отримав 1978 року Гонкурівську премію, яку вважають хорошим «трампліном» для Нобелівки. Можна сказати, що Модіано отримав нагороду передусім за актуальність проблематики його творів. Те ж саме стосується Доріс Лессінг, Герти Мюллер та Орхана Памука. До речі, щодо останнього я свого часу спілкувався з представниками турецького ПЕН-клубу, і вони говорили, що в їхній країні є з десяток авторів, які пишуть краще. Просто Памук піднімає затребувані і зрозумілі для Європи теми. Аналогічно й Патрік Модіано — стиль у нього доволі простий, але його твори проблемні, складні й водночас зрозумілі європейцям. Безумовно, він відповідає рівню й критеріям Нобелівської премії з літератури, зрештою як і багато інших достойних авторів. Хоча тексти Модіано було перекладено українською (за це можна похвалити представників французького посольства, відповідальних за підбір авторів, рекомендованих для публікацій в Україні — їм вдалося розпізнати майбутнього Нобелівського лауреата), навряд чи можна сказати, що їх помітили. Звісно, тепер усі про них почнуть говорити. Якщо ж вас цікавить моя особиста думка, то Модіано — письменник дуже-дуже серйозний (мабуть, це, а також тематика його творів, й зумовило появу численних перекладів російською мовою за радянських часів), мені ж більше імпонують тексти, засновані на парадоксальнішому, можливо, інколи іронічному погляді на світ. Порівнювати Модіано з Марселем Прустом — надто голосно. Пруст набагато глибший і потребує більшої роботи думки. У Модіано — все на поверхні. Цілеспрямоване «саморозслідування», яке знаходимо в його творах, на мою думку, більше відповідає потребам психоаналітичних студій, ніж потребам читання, яке мало б все ж таки додавати хоча б дрібку оптимізму в цей світ.

«ЄДИНИЙ КРИТЕРІЙ — ТАЛАНТ»

Матьє АРДЕН, літературознавець, виконавчий директор Французького інституту в Україні:

— Рішення комітету присудити Нобелівську премію з літератури французькому письменнику Патріку Модіано вважаю цілком виправданим. Творчість Модіано, в доробку якого близько 30 романів, була оцінена у Франції багатьма преміями. Його твори перекладено на 36 мов, зокрема шведською, і всюди на них чекав успіх. Нобелівська премія нарешті фіксує світове визнання творчості Патріка Модіано, шість років потому, як її отримав інший французький письменник — Жан-Марі Ґюстав Ле Клезіо. Стиль Модіано стриманий, прозорий, його твори розуміє та цінує як масовий читач, так і представники літературних кіл. Зосереджені на зображенні внутрішнього світу людини, на повторенні та нюансах, його романи з властивим їм пошуком втраченої молодості близькі за жанром до автофікції. Тлом подій зазвичай є Париж за часів німецької окупації, персонажами — прості непримітні люди, що стикаються з історичною трагедією та діють неумотивовано та незрозуміло. Модіано вміє говорити з читачем у доступній формі, висвітлюючи важливі теми: пошук власної ідентичності (з особливою увагою до проблеми батько — діти), персональна та колективна історія, яку ми намагаємося вибудувати, шукаючи якісь пам’ятні знаки, дитинство, яке надто швидко закінчується, неможливість зрозуміти різкі повороти в розвитку суспільства тощо. Значне місце у творчості цього автора займають Друга світова війна та німецька окупація — цей період ще й досі дуже хвилює французів. Переконаний, що єдиним критерієм для Нобелівського комітету був талант як з точки зору письменницького стилю, так і щодо тем, які обирає автор. Те, що серед експертів відбувається обґрунтований діалог, емоційне спілкування є, беззаперечно, позитивним явищем, але найголовніше, щоб вибір відбувався цілком вільно, без будь-якого тиску ззовні. Я не знаю, чи можемо ми, як французький поет XVI століття Жоашен дю Белле, вважати Францію «матір’ю мистецтв», але, безумовно, Франція — це країна, що завжди сприяла літературній творчості у всіх її проявах та формах. Вона може пишатися великою кількістю дуже талановитих письменників. Тож не дивно, що це вже 15-й Нобелівський лауреат, який представляє французьку літературу!