Бляшана правда Енді Воргола
Через майже чверть століття після смерті настільки ж прославленого, наскільки й екстравагантного американського художника Енді Воргола, виставку його робіт показали у Київському центрі сучасного мистецтва — місці, традиційному для такого роду демонстрацій.
Додати що-небудь до вже сказаного про Воргола складно, тим більше, що сам він цю лавину інформації провокував постійно. Та все ж таки він досі залишається однією з найзагадковіших фігур століття. За безліччю зовнішніх виявів цей худорлявий, світловолосий і самозакоханий пан зумів сховатися настільки добре, що щоразу, коли про нього заходить мова, незрозуміло, кого мають на увазі, — живу людину чи радше особу з портрета 1986 року, більше подібну на кіношну пляму від випущених мізків.
Перебування на київській виставці дає відчуття розслаблення і комфорту, властивого всім, хто потрапляє вперше до багатого і добре оформленого офісу. Гігантські знаки долара, тоновані фотовідтиски електричного стільця, флюоресцуючі хрести на чорному фоні, банки консервного супу «Кембпелл», настільки ж стандартна пляшка «Кока-коли», статуя Свободи, розфарбована у кольори хакі, навпроти ж величезні серп з молотом, виконані в ніжно-білій гамі. «Тунцева катастрофа» — кілька однакових фотографій рибних консервів. Жовто-коричневий портрет Мао Цзе Дуна, перешльопаний, у свою чергу, з офіційного парадного фото. Все намальоване — ні, відтиснуте, — простенько і без викрутасів. Тиражність, масовість були наріжними якостями головного поп-артиста. Навіть більше, якщо не брати до уваги малюнків олівцем раннього періоду, Воргол сам взагалі нічого не малював. Свої численні полотна — а плодовитим він був надзвичайно — просто штампував способом шовкографії, коли за основу бралася або фотографія з газети, або рекламний плакат, або ще щось подібне. Одним словом, ніякої авторської роботи, окрім того, щоб включити машину.
Деякі творіння Воргола, нехай і не представлені в експозиції, бо їх і неможливо представити, увійшли в історію також вельми міцно. По- перше, це, звичайно, група «Velvet Underground» і сугестивна холоднувата співачка Ніко. По-друге, це новий принцип кіновиробництва. Воргол знімав багацько і без будь-яких озирань на публіку, все тим же конвеєрно-барахольним способом, марнуючи кілометри плівки на фіксацію хмарочосів, процесів їди, сну, наприклад. І, нарешті, це «Фабрика», також одне з творінь Воргола 1960-х років, яка стала моделлю для будь-якої тусовки у всьому світі. Купивши під студію будівлю покинутої фабрики у центрі Нью-Йорка, Воргол не зрадив серійного принципу. «Фабрика» виробляла абсолютно новий вигляд артистичного існування, де роботу і дозвілля фактично неможливо було розрізнити, та власне, вони були навіть несуттєвими. Шалені вечірки, кінозйомки і кіносеанси, музика, гомосексуалізм, взаємне сп’яніння, дивно підібране товариство, де знаменитості розкурювали одну самокрутку з невідомими хіпарями, — все це бурлило, немов амальгама в алхімічному тиглі. Однак замість філософського каменя Е.В. отримав у 1968 році кулю від психічно неадекватної актриси, та й тут не помилився. Після цього замаху йому вдалося стати поряд з великими жертвами 1960-х: Джоном та Робертом Кеннеді, Мартіном Лютером Кінгом, дружиною Романа Поланськи. Тільки на відміну від них усіх, він залишився живим.
Таким чином, творами Воргола були також скандали, тусовки, замахи на його життя, рок-групи. Як людина мистецтва, варто це повторити, він був примарним. Нереальним. Виходить дивне поєднання крайнощів, яке саме собою варте усмішки Джоконди. Подібно до того, як в елітарному, високочолому мистецтві художник перетворюється лише на ім’я, на жерця з надхмарної вежі, космічно далекого від реального життя, так само і Воргол зумів повністю викинути всі ознаки своєї індивідуальності зі всіх своїх творів, залишивши від себе тільки ім’я, яким мітив всілякий мотлох. Загіпнотизована артистична громадськість у свою чергу визнавала весь мотлох з монограмою Andy Warhol предметами мистецтва.
Явна підміна. Мистецтвом, виявляється, може бути все, прийом цей, до речі, далеко не новий — ще у 1920 році Марсель Дюшан виставив у художній галереї пісуар, романтично названий «Фонтан». Хотіли високого «арту» — прошу, отримайте рекламу. Найбільший парадокс у тому, що Andy Warhol — це не художник. Це відсутність художника. Це знеособлена купа штампів і трафареток, у якій ніякого індивідуального послання не знайдеш. Тут, у цій начебто мертвій точці і починається той лабіринт підступних жартів, який ретельно і бездоганно вибудував навколо себе Е.В. ще за життя. Річ у тому, що він дуже точно і своєчасно зобразив поверхню світу, поверхню речей. Адже наше століття, особливо у його післявоєнній половині — не що інше, як споживання, споживання і ще раз споживання. При цьому важливе навіть не стільки саме споживання, скільки його процес — реклама, вкладені гроші, вдалий і ефектний зовнішній вигляд. Фактично людина в наш час складається зі споживання і його продуктів. Таким чином, намалювавши банку «Кока-коли», Е.В. намалював сучасну йому людину. Так, як колись ідеальною художньою моделлю людини був гармонійний оголений торс або перекошене від крику лице, так нині образ людський — це яскраво-червона, дещо зім’ята, порожня усередині бляшанка «Кока-коли». Жорстоко, неприємно, але факт є факт, і висловлено його з безпощадною прямотою. Людина нині — не цар всесвіту, не античний красень, не нервовий романтик, а — зім’ята бляшанка з-під лимонаду. Так люди живуть, і точно так само ставляться одне до одного: спустошують, мнуть, кидають.
Таке сумне послання поп- арту, послання Енді Воргола. Пропозиція подивитися на себе, від якої неможливо відмовитися. Сенс легкості життя у тому, що життя легким бути не може ніколи. Воргол, полегшивши мистецтво, полегшив і саме життя — полегшив настільки, що можна злякатися.
Однак відвідувачі виставки «Енді Воргол — художник-суперзірка» здається, не бояться нічого.
