Борис ЮХАНАНОВ: "Спектакль для мене схожий на політ зграї"
10 червня, 00:00
Олександр ЛЯПІН, "День"
Московському режисеру Борису Юхананову сорок років. Він пройшов школу ГІТІСу, його вчителями були Анатолій Ефрос й Анатолій Васильєв. У 80-х роках він став культовою постаттю російської "нової культури", одним зі стовпів театрального андеграунду. Разом із Сергієм Курьохіним, Тимуром Новиковим та іншими "новими" він створив "Вільну академію", звідки вийшла його Майстерня індивідуальної режисури, яка працює до сьогоднішнього дня. На запрошення ЦСІ ??? "Дах" Борис Юхнанов останнім часом часто приїздить до Києва і веде тут майстер-класи. Його проект "Сад" став центральною акцією фестивалю-школи "Дах", який пройшов нещодавно в Києві.
- Ваші враження від Києва театрального?
- Мені здається, що в жалюгідному стані перебуває театральна школа. Іншим лихом є смак - потяг до метафоричного театру, який за своєю суттю закінчився в 70-х роках.
В Україні чудові актори. Сама їхня природа вельми талановита. Але театр не виявив або забув, як із ними дарма ???? працювати. Це ще доведеться відкривати театральній культурі.
Одна з головних проблем українського театру полягає в тому, що через застарілу імперську звичку звідси тікають кращі люди, а повертається "бульвар", на зразок Віктюка, або їдуть комерційні "чеси".
- Віктюк у нас популярний...
- Це бульвар і провінційний театр, який просто без смаку глобалізований, на жаль. Він - людина потішна, різноманітно активна, якщо потрібно піднести спокусу до вельми небезпечного ступеня. По суті - це цілковите нерозуміння того, що є гра. Немає нічого гіршого, ніж спокуса Віктюка.
- Яка основна ідея Майстерні індивідуальної режисури, створеної вами?
- Я вирішив, що працюватиму лише з режисерами і займатимуся проблемами, пов'язаними з режисурою, яку виокремлюють в певний вид творчості, і котра грунтується на кількох видах мистецтва: театр, відео, кіно, телебачення. Я почав вивчати театр із режисури. У нас досить складно функціонує лабораторія з вивчення різних типів режисерської практики. У майстерні виробляють фільми, навчають мистецтву гри, яке закладене всередину режисерської свідомості. Досліджують можливості продюсування. Здійснюємо складні експозиційні проекти. Наші випуски називаються "Світ 1", "Світ 2", нині набрали "Світ 3". Цього року я веду переговори з ГІТІСом, щоб відкрити там платний акторсько-режисерський курс на режисерському факультеті.
- Хто фінансує діяльність Майстерні?
- Фінансування надходить із різних джерел. В основному, це приватні вкладання: мої власні, хлопців, які навчилися заробляти гроші, іноді бувають випадкові інвестиції, які Господь дає нашій справі.
- Ви учень Анатолія Васильєва, він залишився для вас учителем із великої літери?
- У мене два вчителі: Ефрос і Васильєв. Вони залишаються моїми вчителями й нині. У театральній режисурі найбільш інтенсивний діалог відбувається з ними. У цьому розумінні вони продовжують брати участь в моєму розвитку.
- А багато інших режисерів: Кама Гінкас, Фоменко?
- Це мені не цікаво. Там я знаходжу, більшого або меншого ступеня, театральних вигадників.
- Хто ж вам цікавий?
- Краківський режисер Крістіан Лупа. У нього серйозна й завершена театральна практика. Я бачив виставу Судзукі. Мені здалося - це прекрасний спектакль, по-справжньому вихований, з розумінням природи театральної гри, складений естетично, давній і свіжий.
- Один з київських критиків назвав вас руйнівником театру. Ви прямуєте до свого "Чорного квадрату"?
- Я не знаю, чому в людей виникає відчуття, що я руйную. Якщо казати про спектакль "Вишневий сад" - він увесь палає творчою енергією. Поміркуйте самі, скільки там всього зроблено: костюми, складна сценографія, складна форма. Як багато енергії випромінюють люди, яке складне поводження з текстом, з грою - різна природа існування гри. Якщо руйнуєш - залишається пустка, руїна. А тут увесь час виникає нове, складне поєднання форм.
- Чому для свого найбільш глобального проекту ви зупинилися на Чехові?
- Чехов - центральний драматургічний знак XX сторіччя. По суті немає іншої такої п'єси, яка була б такою істотною для театральних діячів, для театру. У чому полягає таємниця "Вишневого саду"? Я здогадуюся, що це історія про щастя, а не про красу, як в останній інтерпретації цієї п'єси. Я завжди думав: ось як можна зруйнувати щастя. Я не хочу розповідати "чорнушні" історії. І я заглибився в цей текст і став його досліджувати. У підсумку виник величезний проект, який виходить за рамки театру. До Києва ми привезли вже шосту регенерацію "Саду". Першу було зіграно 1990 року в дачному селищі під Москвою. Його грали три дні поспіль.
У глибинах чеховського тексту я виявив зовсім іншу історію - міф про незнищенність саду. Я уявив собі, що фатум обманює героїв, які думають, що вони рухаються до катастрофи й у фіналі наділяє їх щастям. Дозволю собі уявити, що сад незнищенний, дозволю собі персоніфікувати його, почути його як живу істоту. Ми опинилися в передчутті міфу про незнищенність саду, де мешкають садові істоти, які грають в людей. Ми відкривали Чехова, як російського Махатму. Це було початком першої регенерації, відправною точкою мандрівки цього спектаклю, який попрямував із нами в еволюцію, на кожному етапі змінюючи свою форму, розвиваючи зміст.
- Як до спектаклю ввійшли дауни?
- Кілька років тому ми почали навчати їх, уводячи до їхнього внутрішнього індивідуального театру ?????. Вони його відкривали, вигадували й самі розігрували сценки. У них вражаючий риторичний потенціал, їхня пластика відтворює пластику давньогрецьких акторів. Якщо за ними уважніше постежити, можна побачити пластичний малюнок цивілізації, яка зникла. Дуже давньої. Також, як і мова - це прамова. І в цьому розумінні театр, який виходив із них самих - це неймовірно давній театр. Коли вони ним захопилися, то прийшли до "Саду". Наприклад, Михайло (даун), розповідаючи мені про "Вишневий сад", окреслив наш міф. Він якимось інструментом діставав ядро сакрального, прихованого всередині п'єси Чехова. Дауни є коментаторами в цьому спектаклі.
- Вони розрізняють де гра, а де реальність?
- Звичайно! Для них театр є тим, чим він є насправді. Справжнім. Вони транслюють, підкреслюють, виявляють те, що забуто про театр: театр - це і є справжнє життя. Він не ілюзія - ілюзія наша реальність. Вони в спектаклі святкують із нами рівність. Наче, не дай Боже, даун іде з нами в бій!
- Якщо б ви не стали режисером, ким би ви були в цьому житті?
- Священиком.
