Божевілля спокою

Знайти себе — нелегкий труд, і Кавсана на цьому шляху доля аж ніяк не пестила. У його роботах кінця 80-х початку 90-х бринить невблаганне бажання висловлювання. Але голос поки підлітково нетвердий, басок постійно зривається на фальцет. Так, у його «Платонічній любові до каменів» (1989) — розіп’ятий Христос так само потворний, як і людці, котрі забавляються біля нього грою. Вже були викликані до життя «розтріпи» Голосія, нордичні чудовиська Трубіної, сади квітучих п’явок Керестея. Вже зароджувалися «тверді TV» Цаголова і «карти» Соломка. Але mad-Dima продовжував «шукати себе» (адже Кавсан починав виставлятися одночасно з усією артіллю «Паризької комуни» з 1987 р.). Ті, до кого успіх прийшов одразу і легко, незабаром відчули мінливість вибору. Або — як сказав Ройтбурд 1995 року: «Ми всі виросли з коротких штанців андерграунду. Зараз головне — облаштувати свою територію».

І тут Кавсановою поміччю стали дитячі мрії, помножені на його характер флібустьєра. «Нормальний митець мріє поїхати до Африки. А він — мріяв і поїхав. Кавсан — реалізатор мрії, людина дуже енергійна, зі специфічним розумінням життя, — говорить куратор Євген Карась. — Якщо це французький замок, то він його всього обмацав, бачив на стінах карби мечів...» «Територія Кавсана» — під стать гумільовській: тут також ганяють стада зебр і жираф, кивають вигнутими дзьобами птахи «небачених країн», відкриваються види східних міст... Невелике уточнення: все це відбувається на задньому плані його величезних, віртуозно написаних «голландських» натюрмортів з усім необхідним антуражем. На першому ж плані все спокійно. Але це оманливе враження. Дійсно, спокоєм тут і не пахне. Зумівши прищепити Схід до Заходу (раніше у полотнах його миготіли — готичний собор з барельєфом африканських пик, площа перед Музеєм Людвіга з архаїчною черепахою), Кавсан невидимим скальпелем розітнув незворушну плоть європейської культури. І виявив там... Що? Правильно, кубла черв’яків, сиріч — людців. Немов сплуталися сторінки Свіфта — метушливі ліліпути штурмують цитадель королівства Бробдингнег. Навала має характер вірусної епідемії (доречно буде згадати, що художник — син найвідомішого академіка-мікробіолога, лауреата Держпремії). На своїх суденцях ці «ретровіруси» підпливають до гігантських масивів скатертин, кружляють навколо блідими ельфами, дряпаються нагору; дехто зривається і тоне. Але багатьом — ох, як вільно: вудять рибу, грають у шахи, кружляють у танку... навколо напіврозрізаного лимона. (Кавсан обожнює писати танці і танцівниць — пригадаємо його «блакитну баядерку» з пеліканом на «Art-Vision», його балерин на спеціальній експозиції «Зірки 80-х про зірок балету»). У великій кількості тут і амурні сцени, залицяння і злягання. Сюрреалізм Кавсана ненав’язливо інтелектуальний, а уявна непристойність — ширма для якихось глибших роздумів.

«Мистецтво — страшна річ». Ні, не даремно назвав так Кавсан свою інсталяцію 1995 року на виставці «Чорно-біле». Та й справді, страшна і шалена.