Брама Дрездена

Сучасна музика — поняття досить суперечливе: в масовій свідомості і в пресі, яка цю свідомість обслуговує, сучасна — сиріч популярна: естрадна, рок, хіп-хоп та інша.

Тим часом глибинна, не завжди помітна саме внаслідок своєї фундаментальностi основа всієї музичної культури — це, як і колись, як і в часи Баха, Моцарта, Малера — творчість композиторів. Те, що за відсутністю кращого терміну, називають ще академічною музикою. Але з усіх «академій», які головують у різних видах мистецтва, ця — найживіша, парадоксальна і непередбачувана. Експеримент тут — не порушення якихось канонів, але, навпаки, неписане правило, а одноманітність облич, жестів і звуків, яку з таким захватом відтворює мас-культ — неможливе за визначенням.

Інша річ, що внаслідок своєї принципової немасовості роботи сучасних композиторів важко почути навіть у філармоніях. Тому одне з місць інтенсивного, живого існування актуальної музики — фестивалі і, зокрема, один із найцікавіших форумів такого роду — Дні сучасної музики в Дрездені.

Специфіку цього фестивалю важко зрозуміти без контексту, поза містом, де він проходить. Дрезден унікальний тим, що в ньому зримо, яскраво присутні начебто декілька часів відразу. З одного боку — доба легендарного саксонського правителя Августа Сильного, чиї діяння принесли містові славу «Флоренції на Ельбі». З іншого — незагойна рана, пам’ять про жахливе бомбардування 1945 року, коли авіація англо-американських союзників власне зрівняла Дрезден із землею. Не так відчутний, але також травматичний досвід — сорок із гаком років перебування в складі радянського блоку, і донині вписані до місцевого ландшафту численними архітектурними нагадуваннями на зразок до болю знайомих брежнєвських дев’ятиповерхівок. І поступово наростаюча присутність нової, глобальної реальності — скляний хай-тек нових заводів і офісів, вибудуваних після об’єднання Німеччини. Таке черезсмужжя епох позначається, природно, на географії фестивалю: концерти проходять в кірсі Трьох королів — заново відбудованому соборі з 600-річною історією, від якої після бомбардування залишився лише готичний скульптурний вівтар, в ультрамодерновій синагозі, зведеній усього декілька років тому, а також — здебільшого — в Фестивальному будинку Геллерау. Остання будівля, вибудувана в переконливій неокласичній манері ще на початку ХХ століття, відчутно посмугована непростою історією цих місць. У 1920-ті роки в ній розміщувалася хореографічна школа, де вчилася не хто-небудь, а Ленні Ріффеншталь — в майбутньому молода кінозірка і, на жаль, головний ідейний режисер гітлерівського режиму. Пізніше тут розміщувався один із підрозділів СС, а після війни — радянська військова частина. А концертний хол перетворили на спортзал. І понині на стінах можна зустріти написи на зразок «ДМБ Київ 1983-85».

Дні також мають багатий родовід: уперше пройшли ще в Хоннекерівській НДР — як фестиваль дружби музикантів братніх країн. Згодом «соціалістичний» акцент помінявся на «східний», а якість суто дрезденської історичності обернулася на принципову відкритість фестивалю новим віянням і молодим талантам.

Сьогодні Дні сучасної музики — це цілий спектр різноманітних програм: тут є своя система грантів і стипендій, семінарів і колоквіумів, на яких вчаться і створюють нові твори композитори і музиканти з Європи, Азії і навіть Латинської Америки. Власне, така багатомовність, зіткнення найрізноманітніших музичних і національних темпераментів є відмітною особливістю фестивалю.

Звідси й концептуальна структура Днів. Основні концерти не просто добираються за певними творами, але й режисируються на манер особливих вистав, кожного разу з новими декораціями й особливою атмосферою.

Нинішні, 18-ті Дні, і почалися таким вечором-виставою «4 опери». Чотири міні-опери чотирьох різних композиторів піддали дуже витіюватій препарації: їх розділили на рівні фрагменти і виконували за особливою круговою, циклічною схемою. У результаті вийшло дійсно цілісне, драматичне полотно, виткане з абсолютно різних мотивів і настроїв. Експресивна і галаслива «Інформація про Бартлебі» (автор — Бенджамен Швейцер) сусідствували з трагічною «Дідоною» Мікаєля Хірша. Раптово спалахував неймовірно смішний і винахідливий гротеск «Опери однієї жінки» Шарлотти Сейтер — де співачка не лише співала, але й витягувала найнеймовірніші звуки з найдивніших інструментів, і все це перешаровувалося високою меланхолією «Верхи на відрі», складеною москвичкою Тамарою Ібрагімовою за однойменною новелою Франца Кафки. Інший вечір такого роду — «європейський», який вмістив три твори, присвяченi міфології Європи — історичній, культурній і політичній. Тут на рівних із музикою існувало відео, а від музикантів і співаків був також потрібен акторський талант, особливо у вельми цікавій за формою «ЄВ-Р-Опері» Агнес Понізіл. Гранична театралізація призвела до того, що виконавці, одягнуті в химерні білі костюми, немовби виконували певний аудіовізуальний ритуал на тлі старовинних мап Старого Світу.

Проте, головним мистецтвом була все ж таки музика. Не менш цікавими представлялися вечори, об’єднані певною тематичною, жанровою, навіть географічною єдністю. До таких належали «Глобальне вухо» — концерт нових китайських композиторів, де в опусах поєднувалися авангардні і старожитні, традиційні мотиви, а незвичайна музика доповнювалася не менш дивовижними інструментами, — такими, як губний орган. Значну увагу привернув виступ французького ансамблю «Алеф», який цілком складався з коротких творів молодих авторів буквально усіх континентів — від Мексики і США до Румунії та Росії. Відрадно зазначити, що серед цього параду музичних культур наша країна була присутня зримо й переконливо. Наприклад, у концерті «Органна музика з Росії, Азербайджану й України» цілком гідно прозвучав двохчастинний опус Володимира Рунчака. А в прекрасному концерті Фрайбургзького ансамблю ударних інструментів під керуванням Бергарда Вульфа — нарівні з вишуканими роботами Дмитра Янова-Яновского і Моріца Еггерта знайшлося місце й для святкового, нарядного твору львів’янина Олександра Козаренка «Старовинні танці Вуйсбурга і дзвони святого Киліана».

А однією з головних подій фестивалю став україно-македоно-німецький перформенс «Рass-ПОРТ». Організатори з самого початку подавали цю акцію як одну з ключових, не поскупилися на рекламу: ефектні афіші висіли в усьому місті. Результатом став аншлаг в залі Геллерау й пильна увага преси. Сам проект присвячений темам мандрівки, подолання політичних і культурних кордонів і конфліктів, які неминуче при цьому виникають. Музика доповнювалася асоціативним абстрактним відео — свого роду заставками в програмі концерту, насиченими символікою дороги, безупинного руху. Що важливо — в «Рass-ПОРТ» була наявна стереоскопія погляду начебто з двох боків колишньої залізної завіси — з Німеччини, Македонії та України, на рівні виконання в тому числі — складні партитури блискуче виконав німецько-український ансамбль. І знову ж дуже приємно відзначити, що внесок саме нашого композитора — Світлани Азарової, а також її колеги з Македонії, Дар’ї Андовської, вивів «Рass-ПОРТ» із просто злободенного памфлету на рівень високої притчі, музичної драми про відчуження між людьми, про кордони, що проходять не тільки між державами, але й між серцями. Саме така переконливість, чуттєвість послання глядачеві від автора і є, очевидно, найголовнішою метою будь-якого твору, незалежно від жанру чи техніки...

У старовину головною цінністю, захистом і одночасно символом будь-якого міста була брама: той, хто володів ключем від неї, володів і всім іншим. Брама сьогоднішнього Дрездена — перехрестя різних культур і епох — відкрита. Треба мати лише талант і відвагу в ці ворота ввійти. І дуже радує, що — поза всякими розмовами про євроінтеграції — такий талант і така хоробрість у наших молодих митців є!