Брехня вбиває!

Драму Генріха Ібсена поставила Поліна Медведєва, яка також є автором сценічної версії, а український переклад зробив Дмитро Дроздовський. Нагадаємо, «Примари»  письменник написав у 1881 році. Герої п’єси переживають пристрасті найвищого напруження і гірко розплачуються за них. Ще сучасники драматурга відзначали схожість «Примар» із давньогрецькими трагедіями, де тема родового прокляття — одна з центральних. Порушені проблеми моральної спадковості, провини і відповідальності за неї прозвучали в Норвегії кінця ХІХ ст., немов вибух. Критики після прем’єри писали, що «вистава — як виклик суспільній моралі». Шокував фантастичний феномен, продемонстрований Ібсеном, — фатальність успадкування брехні й пороку. Головні герої у «Примарах» — це людина і його душа, яка, перебуваючи довгий час під гнітом обману й облуди, спотворюється, руйнуючи внутрішній світ особистості...

Для режисерів ставити твори Ібсена — це немов здавання творчого екзамену, і не всім вдається розкрити глибоко філософські й моральні теми, які піднімає драматург. У «Сузір’ї» не побоялися складнощів, і свою сценічну версію представила акторська команда, яка має різні школи. Вийшов цікавий експеримент, у якому по-новому розкрилися досвідчені майстри — Ірина Мельник (фру Алвінг) і Дмитро Завадський (Пастор), та молодь — Олександр Бегма (Освальд) і Гелена Сергутіна (Регіна).

«ТЕМА БАТЬКІВ І ДІТЕЙ — АКТУАЛЬНА У ВСІ ЧАСИ!»

Поліна МЕДВЕДЄВА, режисер:

— Те, що головну героїню буде грати Ірина Мельник, я вирішила відразу. Ми з нею знайомі ще зі студентських років — вчилися у школі-студії МХАТу. Ми у Москві були дві дівчини з України і трималися разом. Я — зі Львова, а Іра приїхала з Києва. Ми товаришували (я на курс була старша за Ірину). Мельник — чудова людина і талановита актриса. У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, в якому вона працює, я передивилася всі її ролі й переконалася, що саме такою у моїй постановці має бути фру Алвінг: гарна, молода і приваблива жінка, яка повна сил та енергії.

На інші ролі ми провели кастинг, і я відкрила для себе талановитого молодого артиста — Олександра Бегму. Він — чудовий музикант-професіонал, закінчив Національну музичну академію, а нині опановую ще одну професію — акторську. Бегма дуже переконливо грає роль Освальда, сина головної героїні.

У «Примарах» зайняті актори різних шкіл. Так, Дмитро Завадський (Пастор) — із Національного театру ім. І. Франка, а Гелена Сергутіна (Регіна) — з Російської драми, але вони разом із О. Бегмою та І. Мельник, які виступають на лівобережній сцені, створили цікавий творчий ансамбль.

Для цієї постановки сучасний переклад українською мовою зробив Дмитро Дроздовський. Режисерським ходом стало те, що Освальд — єдиний із героїв вистави говорить російською мовою. І в цьому трагедія, бо ще маленьким семирічним хлопчиком мати відправила сина з дому, а повернувся він у рідні «пенати» тільки через два десятки років, коли став дорослим чоловіком, художником. Він сформувався в зовсім  іншому середовищі, з чужою мовою... Мати і син розуміють одне одного, але розмовляють різними мовами. І саме це підкреслює ще більшу дистанцію між героями і фатальну помилку, яку багато років тому зробила фру Алвінг...

У цій виставі сценічна площа «Сузір’я» значно розширилася — дія відбувається не тільки у глядацькій залі, а й двох холах, навіть на балконі, а двері постійно грюкають, і це створює відчуття, що будинок живе. Актори пристосовуються до цієї площадки і знаходять тонкі нюанси для розкриття образів своїх персонажів. Нині зіграли лише три вистави, а вважається, що тільки після десятої постановка набирає міцності, як гарне вино з роками стає кращим. Знаєте, кожна вистава — інша, і в цьому є магія театру, бо все відбувається саме в цю мить, і це живе мистецтво!

«ЦЕ ВИСТАВА ПРО БРАК ЛЮБОВІ Й РОЗУМІННЯ»

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, перекладач:

— «Примари» Г.Ібсена — це інтелектуальна вистава. Поліна Медведєва як режисер виявила творчу сміливість, запропонувавши поставити цю річ на сцені «Сузір’я». «Примари» — це історія про те, які моторошні кістяки можуть бути сховані у шафах на перший погляд вельми благопристойних, «порядних» людей, які мають суспільну повагу й визнання. Це освічені люди, інтелектуали, митці, представники інтелігенції. Проте в «приватних» архівах найшляхетніших виявляються сюжети про тваринну жорстокість, зради, численні перверзії та божевілля.

Історія головної героїні — фру Алвінг (Ірина Мельник) — це розповідь жінки, якій довелося пережити «домашнє пекло», знущання над собою з боку деспотичного й аморального чоловіка. Суспільство виявляється неспроможним захистити жінку. Родинний пастор (Дмитро Завадський) уже задовго після смерті чоловіка одного вечора довідується від фру Алвінг про ті жахіття, через які пройшла його стара добра приятелька. Проте вона не могла нікому нічого розповісти, бо ж, напевно, у тому, що відбувалося, люди стали б на бік чоловіка. Фру Алвінг — це оголений нерв, надривний і вистражданий. Вона живе любов’ю до сина Освальда (Олександр Бегма), проте фатум бавиться з нею. Її син закохується у плід розпусти її покійного чоловіка.

«Примари» — це історія про те, що потрібно робити, аби не зійти зі шляху. Важливо навчитися любити себе, свій дім, потрібно жити з усвідомленням любові як найвищого призначення людської душі. Здається, що у простір любові герої п’єси так і не переходять: камердинер Алвінг не навчився любити, виявляючи щось інстинктивно-тваринне замість любові. Алвінг запізно зрозуміла найвищий смисл любові, побачивши, яка трагедія сталася з її коханим сином. Реґіна (Гелена Сергутіна) хотіла б полюбити, проте її кохання до Освальда перетворюється на інцест. Гріхи минулого мають довгі тіні.

Твір Г.Ібсена дражливий; він, як на мене, суголосний з ідеєю, яку ставив перед собою Д.Лінч у «Твін Піксі»: показати, як у маленькому тихому містечку у житті маленьких непримітних людей можуть бути жахливі, гротескові, гіпертрофовані схованки. Ібсен показує, що, попри все, важливо проговорювати проблеми, навіть якщо вже й запізно щось змінити у житті. Мусить бути бодай хтось, хто знатиме правду.

Вражає сценографія вистави, оригінальні режисерські знахідки. На початку в різних кутках сцени гримають двері, наче у простір нізвідки вриваються примари. Все відбувається навпроти величезного дзеркала — ключового символу у виставі. Хто ж вони, ці привиди? Може, ті, хто не на кону, а ті, чиї голови відображаються у свічаді? Цікавим є і музичний супровід у виставі, який робить постановку справді модерною.

Мені довелося працювати над перекладом цього тексту, тож знаю, що Поліна Медведєва хотіла зробити виставу сучасною. Це позначено у мові, якою перекладено твір: без «бароковості», складних речень, притаманних минулому часу, в якому жили герої Ібсена. «Примари» — це твір і про людей ХХІ століття, яким доводиться переживати родинні катастрофи. Життя підкидає такі карколомні сюжети, про які не прочитаєш у книжках. Література часом безсила перед дивацтвами життя. «Примари» — це вистава про брак любові й розуміння, про те, що людина програє фатуму, якщо не звільниться від примар минулого, від тих беконівських демонів «порядності», «благочестя», які розривають людину зсередини. Ібсен і сьогодні наголошує на важливості звільнитися від умовностей соціального простору і не боятися йти супроти суспільного осуду, якщо ти достеменно знаєш справжню сутність речей. Більшість живе у світі симулякрів та імітацій правди, натомість важливо від першої особи розповісти правду, а не ховати біль у глибинах своєї душі. Від цього нікому, зрештою, не буде добре.