Бронза, сталь, капуста, королі

Це не біографічний нарис, який можна писати однаково, як з парадними, так і з розвінчувальними намірами. Це не спроба «розібратися в суперечностях доби». Які там суперечності. Або на танку, або під танком. Одночасно в цих двох положеннях перебувати не вийде. Людина, чиє ім’я тут часто згадуватиметься, була на танку, більше того, він сам був танком, рухався епохою у вигляді переможної сталі, без вагань, розтрощуючи можливих суперників.

Металева прижиттєва слава, офіційно затверджена до й після смерті, дозволила Олександрові Корнійчуку бути зарахованим до сонму радянських святих. Цікаво, що при всьому запереченні й забутті лиховісного минулого навіть нинішній час залишив місце для пієтету до твердосплавного драматурга. Часом з’являються чималенькі публікації в пресі, іноді проводяться круглі столи за участю вдови Корнійчука, його ім’я так і залишилося в хрестоматіях і навчальних програмах. Але не про крицю та бронзу йтиметься. Бо більш ефемерної матерії, ніж офіціозне возвеличування, важко й вигадати. Виходить щось на зразок шкільної хімії: досить випарити летючу субстанцію ідеології і той сухий залишок, що залишиться на самому дні, й виявиться найбільшою цінністю. Що ж залишається після людини, котра писала — незалежно від того, якою ця людина була, чим ще, крім письменства, займалася за життя? Природно — те, що було написано. Це й є основна і найбільш точна міра.

Головним проколом і вадою величних тоталітарних проектів і непогрішних імперій, що зрештою й руйнувало їх, була зневага до того-таки людського фактору, яким так клялися вершителі доль. Грубо кажучи, жодна диктатура не піклувалася про те, чи є в людини в раціоні така прозаїчна річ, як капуста, чи зручно їй, цій окремій людині, вирощувати її на городі чи купувати в крамниці, або бачити її лише на королівських гербах. При всесвітньому розмахові, звичайно, не до городів. Власне, увага до людей, їх почуттів, це «людське, надто людське» приваблює в тому, що залишив після себе Олександр Євдокимович. Якби не було цих щирих, блискітками розкиданих «сторінок зі щоденника», то п’єси колишнього «завдраматургії» нині годилися б хіба що на макулатуру. Що ж у сухому залишкові?

«Загибель ескадри», червонопрапорний хіт підневільного театру. Надсвідомі матроси вирішують затопити свої кораблі. І коли вже це вирішено, починають мити, драїти, начищати палубу. Драматизм непідробний, неважливо, що за комуністичні дурниці будуть потім. Це прибирання дає чітко зрозуміти — матроси власними руками знищують найдорожче, що в них є в житті — свій корабель.

У драмі «Платон Кречет» найважливіше для талановитого хірурга — рятувати життя людям. Але спокійно робити свою справу йому не дає його ж колега, поїдом їсть — ніякий не білогвардієць чи шпигун, — просто середній індивід, який не любить більш обдарованого.

У «Фронті», п’єсі 1942 року, вперше (не без високого благословення) сказано правду про війну — про те, як браві полководці-рубаки, що мислили категоріями тачанок, провалювали битву за битвою, не даючи можливості грамотним командирам виправити становище.

У «Пам’яті серця» двоє закоханих воєнної пори, італієць і українка, так і не можуть возз’єднатися, бо сам час проти них.

У «Сторінці щоденника» батько одержимий лише однією пристрастю — дати щастя своїй дочці, в результаті чого калічить життя собі і, здається, їй.

«В степах України», комедія про двох голів сусідніх колгоспів, які смішні у своїй дружбі-ворожнечі. Конфлікт актуальний і понині, про що свідчить пристойна постановка п’єси в Театрі на Подолі, позаяк, як і раніше, неясно нашому недокапиталізмові, що краще — загальні чесні злидні чи індивідуальне багатство.

Звичайні люди, звичайні почуття, звичайні непрості ситуації. Ось ці декілька персонажів, що живуть своїми турботами, і якась там сотня дійсно схвильованих реплік і демонструють ознаки життя серед тонн і кілометрів кумачевої лузги. Чи потягнуть Корнійчука в остаточне забуття натовпи піонерів і комісарів? Скоріше за все, так і трапиться. Хоча, можливо, завдяки цим рідкісним, теплокровним дрібницям, він має шанс бути — ні, не наново коронованим — але зрідка читаним.