Буковинські міфи

Львівська агенція «Піраміда» випустила книжкову сенсацію — дві повісті «Москалиця» та «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба». Це дарунок читачам від знаного митця, української Жорж Санд — Марії Матіос.

Книжка повертає до усвідомлення, якої художньої якості може досягти автор, якщо він повертається до джерел, а в літературі таким джерелом є міфічний субстрат. Безперечно, не йдеться про творення штучного міфу, адже це робота кустарна, натомість кожен великий твір сходить до цього міфологічного рівня, в якому відбувається поєднання найважливіших опозицій буття: смерті й народження, зради та спокути, вбивства й воскресіння...

Обидві повісті М. Матіос працюють із міфологічним підѓрунтям, працюють уміло, непомітно й вишукано. Про вишуканість можна сказати окремо — дизайнерське рішення художника Сергія Іванова вражає. Як вражають і знакові символи, що прочиняють двері до повістей — образ вічної і мудрої змії, образ архетипний і сакральний, а також малюнок у стилі доби Просвітництва, на якому — мати зі своїм вгодованим синочком. Обидва знаки є важливими, адже в першій повісті «Москалиця» змія постає казковим помічником, який рятує жінку в неказковому світі. Северина проходить ініціацію і перетворюється на чаклунку, мольфарку, яка має врятувати інших, адже таким є її тавро, накладене вищими силами. Вона стає відлюдкуватою для інших, але близькою до світу природи, запрошуючи до себе юрмисько котів, а також — зміїних цариць. Вбивши одну з гадюк (власне, не своїми руками, бо чаклунка не може вбити змію), Северина здобуває мертве тіло диявола (змія має й таке трактування в християнській міфології), але саме воно й має порятувати її від смерті.

У другій повістині про дружину Христофора Колумба йдеться про те, як жінка (мати) переступає священне табу, заборону, яку накладає на людство культура, вчинивши перелюб зі своїм сином. Перша повість присвячена «кожній жінці зокрема», а друга — «кожній матері окремо». Здавалося б, майже те саме, але, з іншого боку, «майже ніколи не навпаки».

Для стилю Марії Матіос уже звичною є гра з логікою мови, яка виправдовує, скількома нюансами може відігравати один маленький фрагмент мовленнєвого акту (також читачеві варто звернути увагу і на оригінальну форму розміщення тексту в самих повістях). Матері не можуть бути сукупністю, збірністю; кожна мати має свою долю, вона випиває свою чашу, але материнство — особлива відповідальність. Тема жінки — центральна у «феміністичному» просторі Матіос. Але письменниця «забавляється» фемінізмом — жінка в цьому тексті постає ключем і нульовою точкою, з якої починається подорож у глибини людського «Я», в глибини соціальної психології, яка нібито й не має нічого спільного з реальністю, але яка показує художні образи в таких експериментальних ситуаціях, що стає дуже страшно. Тим більше що, може, комусь не до вподоби змії (як і тема перелюбу).

Повісті Матіос — це не лише обігравання однієї теми, а витворення художнього світу за незвичними правилами. Сюжет, який використовує авторка, вражає оригінальністю — жінка рятується від «червоної чуми», яка має боротися з членами УПА. Перша повість («Москалиця») — не просто гра уяви, а й постійні крос-референції до історії України періоду Другої світової війни, і ці фрагменти минулого знаходять своє втілення в коментарях і посиланнях авторки (художній світ постійно прагне прив’язатися до реальної історії, в «Примітках до повісті» зазначено, що 21 липня 1941 р. румунські війська знову окупували Буковину, виступивши союзниками фашистської Німеччини у Другій світовій, що в 43-му частину буковинських Карпат контролювали угорські війська — союзники Німеччини, а королівська Румунія вийшла із союзу з Гітлером тощо). Повість — гра з історичним паралелями, на яких розгортається життя персонажів. Роман прагне поєднати час реальний і час умовний, вигадку і реальність, світ мольфарів перетворюється на те, що існує насправді. І все це можливе тільки за однієї умови: коли світ є міфом.

Повісті Марії Матіос виконують украй важливу функцію: відкривають усій Україні світ Карпат, світ Буковини, як свого часу це зробив Михайло Коцюбинський. Відчутно, що інколи авторка поступається інтелектуалізмом та філософічністю заради читацької рецепції, яка сьогодні просто не проковтне всієї складності минулого. Але цей твір від такої інтенції тільки виграє.

Героїні повістей письменниці — відлюдкуваті, їх бояться чоловіки, а жінки обходять стороною або якщо вже й приходять, то з великої нужди. Северина не знає свого батька, вона народилася від москаля, народилася не з любові... Але вона прагне розплутати цей клубок, власне, саме життя веде її земним шляхом і навертає в чаклунство. Лише так Северина має змогу врятуватися і врятувати інших під час війни.

Щодо другої повісті, то в ній йдеться про народження сина Христофора, власне, мати вирішила назвати сина на честь батька, який загинув. Маріці казали, що називати сина іменем батька — не на добро, але та не чула їх. Із цього «непослуху», порушення казкової заборони, починається міфічна легенда про те, як мати стала дружиною свого сина. Але чи сина? Чи, може, свого чоловіка?

В цій повісті мова йде про складні міфологічні перетворення: син народжується хворим, із відставанням у психічному розвитку. Вина цьому — «страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий...». Але хлопець росте «не по днях, а по годинах», він — ніби міфічний богатир, який несвідомо перейняв на себе прокляття батьків. За карму батьків, як говорять езотеричні вчення, відповідають діти, і тільки ми думаємо, що діти не відповідають за долю своїх батьків. Так от, Христофорчик перетворився невідомо за скільки (час у повісті ущільнений, наче в психологічній новелі) на чоловіка, власне — недочоловіка, який не міг більше стримувати свій потяг, перетворившися на звіра. Спочатку Маріца знаходить йому «жінку», але раптом Одарка «не вмерла, й нічого іншого з нею не трапилось... Якогось літнього дня її просто вбив безногий афганець із ревнощів...». Світ М. Матіос — це світ акцентованих особистостей, які часто мають, до того ж, фізичні вади. Але що страшніше, ці персонажі чинять непослух, не дотримуються законів міфологічного, казково-ритуального світу, і тоді виникає небезпека...

Після Марка Вовчка маємо Марію Матіос та її буковинський міфосвіт, що корінням сягає світу магічного реалізму, з якого виросли і Йокнапатофа Фолкнера, і Макондо Маркеса.