Битва під Гоголем

Поле битви за Гоголя було й залишається доволі просторим. Як будь-яке самодостатнє мистецьке явище чи — назвімо це по-іншому — як будь-яка активна Частина Мови, Гоголь усе ще являє собою спокусу привласнювати, робити «своїм», «нашим», а коли це виходить не зовсім переконливо, то принаймні «не їхнім».

Це почалося, либонь, ще за його життя — зусиллями цілої зграї не надто обдарованих літературним талантом, але озброєних соціальним нюхом типів, двоє з яких виявилися його справжніми й довічними демонами, білим і чорним, цілком у згоді зі своїми званнями. Йдеться про Бєлінського та Чернишевського. При цьому обидва настільки любили Гоголя, що перший закидав йому «обмеженість інтелектуального розвитку», а другий — «тісноту горизонту».

Сума розрізнених і непослідовних версій про Гоголя є в той же час послідовно конфліктною. Це наче багато-пребагато карликових Гоголів, подрібнених і поменшених, кожен з яких воює проти іншого й інших, аби утвердити якусь свою тимчасову правду. Гоголь — реаліст і сатирик, що ніяк не може вийти зі своєї шинелі, протистоїть Гоголеві — містикові й абсурдистові, протовтіленню Кафки й Беккета. Гоголь, знаний у світі як prominent Russian writer Nikolay Vasilyevich, заперечує Гоголя, роздвоєного малороса, котрий (страшна помста!) розкладає зсередини велику російську літературу й радикально змінює її інтерфейс після легковажної смерті сонячного картяра Пушкіна. Гоголь, проповідник «православія, царелюбія й чаєпітія», ніяк не узгоджується з Гоголем, підпільним українцем, що в листі до Максимовича ненавидить Петербург і мріє про втечу до Києва, «нашого Києва». Гоголь, один із нав’язливих кошмарів Набокова, диканьський довгоносик і зациклений на страшилках козакофіл, паралізує Гоголя імперського, впокореного, здатного вже тільки на «добірні місця».

Залишається сподіватися найближчими днями появи з небуття ще одного варіанта Гоголя — палкого проповідника слов’янського братерства, нерозривного єднання Русі Великої включно з Малою в її священній місії проти розтлінника-Заходу. Залишається очікувати висадки Тараса Бульби на Балканах і чергового вбивства натовського посіпаки Андрія.

Бо Гоголя переважно полюбляють цитувати як великого ненависника усіляких там «німців». Чи не під його впливом «представники арійської раси» ввижалися Шевченкові «куцими й узловатими»?

Існує також ціла мережа інших, нижчого порядку, версій та «днів минулих анекдотів». Про Гоголя, що тягне себе за все той самий ніс. Чи Гоголя, що стовбичить у передпокої Пушкіна, зневажуваний лакеєм. Або знову ж таки Пушкіна, що нарікає на поцуплений підступним малоросом сюжет з мертвими душами. У Римі Гоголь якось серед ночі починає танцювати гопак. Загалом же, перебуваючи в Італії, часто і з насолодою давить ящірок, котрі перебігають йому стежку на прогулянці. Є сюжет про відвідання Палестини і дивну розмову зі священиком, якому вдається переконати Гоголя, що все, написане ним, — суцільна гріховність. Отже, є сюжет із каяттям, тобто спаленням рукописів. («Рукописи не горять!» — безпідставно кричатиме через неповних сто років один з його, Гоголя, епігонів, вочевидь, засліплений полум’ям від спалюваних тут і там рукописів). Є також історія про інкриміноване божевілля, що насправді було черевним тифом, котрий не лікували — справа, як завжди, в неправильному діагнозі! — і про методичне знущання медиків та друзів, про холодні ванни й летаргійний сон, про передчасний похорон і перевертання в домовині (так ось де вона, ця справді Страшна Помста! Недаремно він народився того ж року, що й Едгар По).

Але все це — внизу, на рівнині, званій життям, суспільством, ідеологією, літературною критикою. Справжній Гоголь більший від усього, що про нього сказано й написано. Тому він понад усіма битвами, що за нього і в ім’я його провадились та провадяться, понад усією чорнильною і навіть реальною кров’ю. Конфліктологам загалом нічого робити там, на тій висоті, де перебуває ця мова, ці окремо взяті й химерно, але єдино можливим способом поєднані слова, ця саркастична любов до навколишнього, що стає захланним переживанням описуваного. І, звичайно, сміх (хто тільки не писав про нього!) — сміх над демонами й карликами, сміх, як захисна, ні, як рятівна реакція, як єдина відповідь буттю з його геєннами, часові з його минанням, сміх як суто людський жест, виклик безодням, як свобода і незалежність.