Чарівний, зловісний, кумедний

62-й день народження — хай і не ювілей, але все одно гарна причина, щоб розповісти про видатного актора.

Крістоф ВАЛЬЦ (нім. Christoph Waltz) народився 4 жовтня 1956 року у Відні у стовідсотково мистецькій родині: дід і бабуся — театральні актори, батьки — Йоханнес Вальц (нар. 1922) і Елізабет Урбанчик (нар. 1925) — художники по костюмах у кінематографі, тож у певному сенсі вибір кар’єри був для хлопця визначений заздалегідь. Крістоф закінчив театральний семінар імені Макса Райнхардта на акторському факультеті Віденського університету музики і театру. Значно вплинув на нього ранній переїзд на навчання в Нью-Йорк, у знаменитий інститут Лі Страсберга, який є справжньою майстернею зірок; достатньо сказати, що саме там навчалися Аль ПАЧІНО, Роберт де НІРО, Дастін ХОФФМАН, Стів БУШЕМІ, Анджеліна ДЖОЛІ.

ЛЯЛЬКОВИЙ УБИВЦЯ

А втім, шлях Крістофа до слави був довшим. Наприкінці 1970-х він повернувся в Європу і грав переважно в детективних серіалах. Лише в 1991-му йому випала роль у першому серйозному фільмі — «Життя за життя» Кшиштофа ЗАНУССІ. Українська авдиторія могла бачити Вальца в 1996-му, в третьому сезоні австрійського серіалу «Комісар Рекс» в ролі Мартіна Вульфа — «Лялькового вбивці» з однойменної серії.

Уже там талант майбутнього володаря двох «Оскарів» проявляється цілком. Вальц грає колекціонера ляльок і маніяка-вбивцю за сумісництвом. На початку серії він — цілковито гречний, галантний крамар у вельветовому костюмі, естет і фанатик своєї справи, сама люб’язність, і тільки інколи в очах прослизає щось інакше — глибока й страшна тінь, помітна лише нам, але аж ніяк не майбутній жертві. І потім, через кілька хвилин, коли він душить жінку, остаточно перетворюючи її на свою ляльку, він робить це з навдивовижу спокійним обличчям — і це страшніше, ніж якби він мав підкреслено звірячий вигляд.

Проте, хоча талант Крістофа вже вповні проявився в ті роки, широкій публіці він залишався невідомим. Тепер, із сьогодення, зрозуміло, що причина тут проста: не було свого режисера. Вальц знайшов його відносно пізно, в 44-річному віці.

«БЕЗСЛАВНІ ВИРОДКИ»

Перш ніж перейти до всім відомих досягнень, варто навести один прецікавий факт: на початку кар’єри агент Вальца застерігав його від участі в американських проектах, стверджуючи, що в Голлівуді австрійський актор      — з його типажем, акцентом і вільною німецькою -все життя буде приречений грати нацистів у фільмах про Другу світову. Агент навіть не здогадувався, наскільки він правий і неправий водночас. У центрі уваги Вальц опинився саме тоді, коли збулося те пророцтво.

В 2009 році він вийшов на екран в образі штандартенфюрера СС Ганса Ланди у фільмі Квентіна ТАРАНТІНО «Безславні виродки». Так, саме Тарантіно з його геніальним чуттям на виконавців ініціював голлівудський дебют Вальца. За цю роль він визнаний кращим актором на Канському кінофестивалі, в січні-лютому 2010 року удостоєний «Оскара» й «Золотого глобуса» за кращу чоловічу роль другого плану. Також отримав премію Американської асоціації кінокритиків, кінопремію Американської гільдії кіноакторів і британську BAFTA.

Сам актор так коментував цю роботу:

«Для мене Ланда особливо цікавий тим, що він абсолютно цілісний герой, в ньому безліч різнорідних рис, але всі вони гармонійно поєднані. Ця єдність мене і вразила. Ланда — не нудний постмодерністський мозаїчний персонаж, а жива людина з яскравим характером і нестандартними розумовими здібностями.

У процесі зйомок я був буквально заворожений різноманітністю мов, на яких мені доводилося говорити. Причому я думав не про мови як такі, а про те, як вони співвідносяться з особистістю мого персонажа, як впливають на нього. Чому Ланда використовує стільки мов і чому в певні моменти він різко переходить з однієї на другу? Це дуже цікавий феномен. Це сумарний перформативний аспект мови, те, як за її допомогою можна створювати цілий світ. Одна людина сказала мені, що для нього «Безславні виродки» — фактично фільм про мовне різноманіття. Ця картина показує, на що здатна мова в цілому й кіномова зокрема.

Для мене «Безславні виродки», в яких події Другої світової явно спотворені, — своєрідна відповідь нещодавній хвилі псевдореалістичних фільмів про війну і нацистів, багато з яких були зняті в Німеччині.

Чесно кажучи, коли я вперше прочитав сценарій, мене теж здолали сумніви. Здавалося просто безглуздим знімати таку картину. Зізнаюся, я навіть подумав: «Вони що там, усі збожеволіли?» Я поділився цими думками зі своїм агентом, на що він відповів: «Так-так, я тебе розумію. Але прочитай сценарій ще раз і не забувай, що його знімає Тарантіно». Я пішов, купив усі фільми Квентіна й переглянув їх. І тільки після цього зрозумів, що випустив з уваги головне. Фільми Квентіна — не просто розвага. Вони справжні витвори мистецтва. У них режисер розкриває можливості кіномови, використовує різні прийоми і доводить, що кіно — воістину одне з найбагатших і найвиразніших мистецтв. Усвідомивши це, я знову прочитав сценарій і цього разу був у захваті».

Історія відома всім. До окупованої Франції закидають загін командос-євреїв, отих «виродків». Завдання в них одне: вбивати нацистів. Командир загону, лейтенант Альдо Рейн (Бред ПІТТ), так і наказує підлеглим: кожен має принести по сто скальпів. Паралельно, жодного разу не перетинаючись з основним сюжетом, розвивається лінія єврейки Шошанни (Мелані ЛОРАН), чию родину розстріляли окупанти. Пов’язує головних героїв постать полковника Ганса Ланди (Крістоф Вальц), котрий за кмітливість і чуття дістав прізвисько «Мисливця за євреями». В першому епізоді (картина ділиться на сім глав) за його наказом знищують родину Шошанни, а десь із середини фільму саме він іде по слідах «покидьків».

Загалом «Виродки» — то історія помсти, причому помсти глобальної, помсти у квадраті. Альдо з компанією і Шошанна — наче дві долоні гніву, що мають зрештою зійтися у мертвій хватці й розчавити Третій Рейх.

Обіцяних пригод у фільмі відносно небагато. Але саспенс  — кінематографічна напруга — періодично сягає такої сили, що перехоплює подих. Заявляючи певну ситуацію як нейтральну чи навіть як комічну, режисер мало-помалу посилює тиск — і робить це аж до ефектного, кривавого завершення епізоду настільки вміло, що на вади діалогів чи акторської роботи не звертаєш уваги. А втім, з виконавцями Тарантіно помиляється нечасто. Майже всі на своїх місцях. Піттові випала незвична для нього партія трохи шаржованого мачо-вбивці, і в рамках того шаржу він цілком органічний. Особлива ж окраса — група європейських зірок. Несподівано гарний Тіль ШВАЙГЕР — у пройнятій чорним гумором ролі серійного ліквідатора гестапівських офіцерів. Гітлера грає найкращий на сьогодні театральний актор Німеччини, а, можливо, і Європи — Мартін ВУТТКЕ. Вдалися роботи в акторок — Дайани Крюгер (німецька кінозірка Брігіт фон Хаммерсмарк) та Мелані Лоран. Загалом увесь акторський ансамбль лицедіє собі на втіху: режисер дає їм пограти, проявити себе.

Але всіх перевершує, звичайно, Крістоф Вальц: його Ланда — справжній трікстер, майстер хитрощів, демонічний блазень у мундирі. Всі кадри з участю Вальца — то його фактичний бенефіс, поруч із ним важко помітити ще когось. Він щиро сміється, холоднокровно вбиває (одну зі своїх жертв душить — привіт Ляльковому майстру) й стає жалюгідним і смішним у цій жалюгідності в фіналі. Кожний поворот фабули він перетворює на мінівиставу. Фактично Ланда-Вальц — це такий собі театр у театрі чи фільм у фільмі.

«ДЖАНГО ЗВІЛЬНЕНИЙ»

Незабаром співпраця з Тарантіно вилилася у новий проект — спагеті-вестерн «Джанго звільнений» (2012), в якому Вальц виконав роль іммігранта з Німеччини доктора Кінга Шульца — мисливця за головами на рабовласницькому півдні США. Ця робота знову принесла актору «Золотий глобус», BAFTA й «Оскара».

Дія відбувається в 1858-му, за два роки до початку Громадянської війни між Північчю та Півднем. Головний герой, Джанго (Джеймі ФОКС) — чорношкірий раб, якого звільняє доктор Шульц — німець, колишній дантист, а зараз — мисливець за головами (заробляє на життя відстрілом злочинців). Спочатку вони й займаються боротьбою за правопорядок, але потім перед ними постає завдання набагато складніше й небезпечніше: врятувати з рабства дружину Джанго — Брумгільду (Керрі ВАШИНГТОН). Тут, до речі, пригадується і давньогерманська легенда про Брунгільду і Зігфріда, якою Шульц вражає свіжоспеченого партнера.

Поєднати тему рабства, «Пісню про Нібелунгів» і вестерн, так само, як і двох настільки різних героїв у реаліях Америки середини позаминулого століття, — до цього, схоже, не додумувався ще ніхто.

«Джанго звільнений» — певною мірою авторська версія Громадянської війни, так само, як і «Безславні виродки» були провокаційним прочитанням історії Другої світової. Адже Джанго веде свою битву з рабовласництвом і перемагає всіх його апологетів, знищує пригноблювачів і їхніх посіпак — він, по суті, виграє ту війну, яка, згідно з підручниками, лише має розпочатися.

Фільм не став би подією, якби зосередився лише на мотивах помсти, війни за справедливість або навіть на міфологічному полоні Брумгільди. Тут слід виходити з назви. «Джанго звільнений» — про найважче випробування людської природи — свободу.

Головний і безперечний успіх — дует Джанго й Шульца. Фокс майстерно передає зміни в людині, яка виборює свободу. Його герой зазнає захоплюючої еволюції: від раба з опущеними очима в перших кадрах до денді на танцюючому коні у фіналі. Шульц не просто звільняє, але саме розковує (слово в оригінальній назві Unchained буквально так і перекладається — «розкутий») Джанго, навчаючи і соціалізуючи його, і той поступово перевершує свого наставника, перетворює своє життя на мистецтво, граючи одного за одним декількох абсолютно різних персонажів й увінчуючи цю виставу ефектним соло з неодмінним вибухом у кінці. Що ж до Крістофа Вальца, то його Шульц — це підкреслено старомодний воїн добра в агресивних обставинах Нового Світу, і саме ця точно вибудована старомодна бездоганність робить його настільки яскравим на загальному тлі.

КОМЕДІАНТ ВІД ПРИРОДИ

Наразі знаменитий австріяк уже визнаний живим класиком. У 2013 році він увійшов до складу журі Каннського, а в 2014 — Берлінського кінофестивалів. 1 грудня 2014 року на голлівудській Алеї Слави з’явилася іменна зірка Крістофа Вальца. У 2015-му почалася нова глава в його кінематографічній кар’єрі: він зіграв Ернста Ставро Блофельда — голову терористичної організації «Спектр» в однойменному фільмі Бондіани. Оскільки Блофельд — один із найважливіших антигероїв Всесвіту «агента 007» ще з 1960-х, можна очікувати відтепер регулярних появ Крістофа в амплуа злочинного генія.

Головний парадокс обдарування Вальца в тому, що він — комедіант від природи. Мало хто із сучасних акторів середніх та старших років уміє бути настільки смішним, не скочуючись у вульгарність. Водночас він із неймовірною легкістю вміє включати серйозні, навіть драматичні інтонації. І лякаючим уміє бути теж. І грайливим. І навіть граціозним.

Не секрет, що європейським акторам у Голлівуді зазвичай одна дорога — грати антигероїв. Витончених, цікавих, повнокровних, але завжди негативних. Але Вальц зробив неможливе: не потрапивши у полон до Ганса Ланди, довів, що «хороший хлопець» у його виконанні може бути не менш інтригуючим і захопливим. Інша річ, що далеко не всі режисери володіють такою ж проникливістю погляду, як Тарантіно, і поки що дають Вальцу переважно лиходіїв.

Але він із тих, про кого навіть і в 62-річному віці можна сказати, що в них усе попереду.

Тож із днем народження, любий Крістофе!