Час Юд

Одноактну п’єсу відомої української поетеси, твори якої з’являються на вітчизняній сцені рідше, ніж вони того заслуговують, поставив Юрій Розстальний. Він довгий час жив у Німеччині і, думається, що ця обставина його життєпису зіграла не останню роль у виборі драматургічного матеріалу для свого режисерського дебюту — Європа, при всьому її нинішньому консюмеризмі, завдяки своїй багатовіковій прихильності до філософії та культури налаштовує людину на інтелектуальні рефлексії. П’єси ж Лесі Українки, які стоять осібно від драматургічної спадщини корифеїв, які писали в стилістиці побутового театру, волають не так до почуттів, як до розуму читача і глядача. Це, до речі, стає основною перешкодою при їхніх постановках — театр, все ж таки, за своєю сутністю, мистецтво, що грає на емоціях людини, маніпулює її настроями. Знайти адекватне емоційне вираження філософських диспутів, які ведуть герої драматичних творів поетеси, вдається далеко не кожному режисерові...

Юрій Розстальний і сценограф Федір Александрович не стали прив’язуватися до історичних реалій («На полі крові» належить до циклу п’єс на євангельські сюжети). Митець створив світлий простір із білого поліетилену, штучність якого автоматично переносить дію на наш конфліктуючий із природою час. Одягнувши героїв у сучасні костюми, він цілеспрямовано відмовився від кольору (лише одного разу тут «проллється кров» Христа, червона пляма на білій скатертині лише підкреслить чорно-білу графіку сценографічного розв’язання). Контраст чорних плаща і капелюха Юди (Остап Ступка) зі світлим одягом Прочанина (Дмитро Рибалевський) має зайвий раз нагадати, що перед нами антиподи, що йтиметься про боротьбу Добра і Зла, полем битви яких є, передусім, людське серце. Намотаний же на шию одягнутого в усе чорне Юди світлий шарф, начебто натякає на те, що навіть ця людина, яка стала символом зради, несе в своїй душі частинку божественного світла. А значить, має право на те, щоб бути почутою. Цей шарф у одній зі сцен буде обіграний таким чином, що нагадає нам про мотузку, за допомогою якої історичний Юда спробував позбутися тягаря скоєного ним страшного гріха...

Граючи Юду, який купив за тридцять срібляків шматок землі, що неспроможна родити і перетвориться на цвинтар, актор Остап Ступка скоріше виступає адвокатом, аніж прокурором свого героя. Тим більше, що Леся Українка вкладає до вуст Юди досить багато аргументів, здатних виправдати його вчинок на рівні побутової свідомості. Будучи спочатку зачарованим особистістю і проповіддю Христа, повністю довірившись Спасителю і пожертвувавши Йому все своє багатство, «улюблений учень» раптом побачив у всіх діях месії обман. І вирішив помститися, попутно повернувши собі хоча б частину пожертвуваних Учителеві грошей. Те, що за нього дали так принизливо мало, лише посилило ненависть до того, кого, як здавалося, колись любив. І остаточно зруйнувало віру. Ця вистава не так навіть про зраду, яка є результатом безвір’я, як про відсутність віри, про її крах.

Драматург настільки переконливо прописує лукаву людську логіку, спроможну виправдати все що завгодно, що деякі рецензенти навіть бачать у її євангельських сюжетах критику Христа і християнства. У виставі франківців, оскільки Ступка виглядає набагато переконливішим, аніж Рибалевський у ролі опонента Юди, Зло представляється більш життєвим, більш виправданим із погляду виживання в цьому світі, ніж Добро, яке апелює до високих моральних норм. Так воно частіше за все трапляється і в житті: торжество брехні, перекрученої логіки наших політиків ми кожного дня спостерігаємо, наприклад, по телебаченню, тоді як зразки служіння Істині виявилися нам недоступними.

Цікаво, що з усіх драм Лесі Українки саме «На полі крові» сьогодні викликає живий інтерес київських постановників, п’єса ця йде також у Театрі «Сузір’я». Досліджувана в ній тема зради виявилася дуже злободенною для сьогоднішньої української реальності. У тому, що у виставі Театру ім. І. Франка Юда виглядає більш живим і переконливим, аніж Прочанин, який захищає Істину, при бажанні можна знайти свій сенс. У нашій політичній реальності, яка через постійну саморекламу політиків відсунула інші сфери життя на периферію суспільної свідомості, сьогодні не виявилося гідних особистостей, які втілювали б у собі ідеї Добра і Правди. А раз так, то їм немає місця й на сцені. Ті, хто живе в часи Юд, не можуть знати, як виглядають Віра і Вірність.