Чекання завдовжки у вічність

Там було так багато історії, що я втратив до неї будь-який інтерес. Фраза належить мені і стосується Праги. Щось подібне можна було б сказати й про Львів. Утрата інтересу, безумовно, груба натяжка. Пересититись ані Прагою, ані Львовом неможливо, так само, як неможливо не зауважити близнюківську подібність цих міст. Архітектурну передусім.

Такий собі австріяцький вінок — Відень, Краків, Прага, Львів. Вони дуже інтравертні, інтимні та, може, підступні. Принаймні компактна збитість середньовічного центру Львова та вузькість його вулиць навіюють цей настрій. Це місто ще називають П’ємонтом української нації, відправною точкою відродження національної культури, львівський варіант якої неподібний, хоча й не альтернативний київському. Тусовка тут вужча, тісніша й має дещо оксамитово-сімейний характер. Щось таке я спостерігав у мистецькому центрі «Дзига». Вузька кава і ще вужчий коньяк. Знайомий з телевізора Тарас Чубай і купа незнайомих художників, поетів, музикантів. Один із них нагадував Сальвадора Далі. Має дорослого сина, живе в Києві. До Львова приїздить потусуватись. Тут більше тепла, розуміння. Місцева «братва» теж видається м’якшою. Очевидно, що завинило традиційне галицьке виховання. Молитва перед обідом, всмоктана з молоком матері пошана до батьків, родини. Якось не в’яжеться все це з «братвою», так само, як «братва» не в’яжеться з архітектурою Львова, з отим уявленням про нього як про П’ємонт України, як про останню твердиню національного духу. Покидаючи Львів, ловиш себе на якомусь неясному, нечітко окресленому бажанні, суть якого усвідомлюєш лише під’їжджаючи до Києва, коли око з бетонних плотів за вікном вагона зішкрібає рахітично-недолуге: «Бандєровци, ми вас всєх єщо повєсім...» або «Да здравствуєт Совєтскій Союз». Емоція, викликана цим графіті, певним чином співмірна з Шевченковим: «І голову схопивши в руки, дивуєшся, чому не йде апостол правди і науки...» Часом здається, що чекати його доведеться вічність...