Через минуле про майбутнє!

Нинішній ювілей Кобзаря виявився непростим випробовуванням для українських митців на щирість, на істинність. Майдан, який передував святкуванню 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича, через великі людські жертви оголив нерв істини і правди. Революційні події зірвали багато масок, повернули справжнє значення й силу ключовим словам, без яких життя втрачає сенс і перетворюється на існування. Ось і Т. Шевченко показав усім, що він пророк не шкільний, не хрестоматійний, а справжній, бо писав, як виявилося, через минуле про майбутнє! Це, з одного боку, втішає, бо таким чином наш класик підтвердив свій геній. А з іншого — засмучує, оскільки його пророцтва, послані нам близько двох сотень років тому, свідчать лише про те, що доля наша, по суті, не змінюється. Що ми раз у раз наступаємо на ті самі «граблі».

Якраз тема «долі» та приреченості стала предметом мистецьких рефлексій художнього керівника Національного театру ім. І. Франка, режисера й автора інсценізації Станіслава Мойсеєва. Він переклав мовою сцени вірш «У тієї Катерини хата на помості». Дерзновенність режисерського задуму полягає в тому, що вірш можна прочитати за кілька хвилин, тоді як вистава триває понад годину. Тож сценічний час і простір, доки сюжет повільно розгортається й котиться до свого трагічного завершення, слід було заповнити пластикою і напруженим внутрішнім проживанням кожного слова, кожного руху (режисер із пластики — Сергій Швидкий).

Історію про те, як козаки, котрі наїхали зі славного Запорожжя, зустріли на своє лихо Катерину, яка всіх чотирьох звела з розуму — адже, об’їздивши всю Польщу та Україну, такої краси не зустріли, — франківці розігрують на металевому помості (художник — Володимир Карашевський). Завдяки тому, що головні дійові особи опинились на подіумі, навколо якого гуртується юрба, «постаті» (актриси театру), які відтіняють настрій чотирьох козаків: Семен Босий — Анатолій Гнатюк, Іван Голий — Василь Баша, Іван Ярошенко — Олексій Зубков і Брат — Олександр Форманчук; Катерини — Поліна Лазова, увесь сюжет набуває символічного звучання. І якщо козаки на сцені показують свою звитягу й мужність, граючи шаблями, то ми розуміємо, що тим, хто зазіхатиме на Катерину (Україну), не позаздриш!

Здавалося б, приватна історія про відчайдушних харцизяк, котрі поїхали до Криму визволяти з полону Катерининого брата — не було того, чого вони не зробили б задля неї, найулюбленішої, — перетворилася на притчу, на містерію про Україну. Бо і вона, принаймні так нам інколи здається, дурить нас уже не одне століття, подібно до того, як Катерина обдурила козаків — визволений ціною двох козацьких життів брат виявився її милим... За обман дівчина поплатилася головою, а двоє харцизяк, котрі вціліли, поїхали у степ вітер доганяти...

Катерину майстерно грає Поліна Лазова. Актриса володіє таємницею жіночої енергії, а отже, може причаровувати чоловіків, здатна піднести образ до узагальнень, водночас наповнюючи його зрозумілими людськими пристрастями.

Звісно, метафору, що її франківці запропонували глядачеві у ці Шевченкові дні, кожен тлумачитиме по-своєму: хтось засудить Катерину, а хтось козаків, бо не можна вбивати милу (Україну), навіть якщо вона нас зраджує. Цілком природно, що діапазон тлумачень у виставі доволі широкий. Проте всі глядачі сходяться на тому, що вистава вийшла про нас теперішніх, про Україну не просто ХХI   століття, а початку 2014 року.

Цікаво, що репетиції починалися тоді, коли ще кримські міста й села могли «спать спокойно»... Бо виходить, що не лише Тарас Шевченко може порочити, а й навіть наші чутливі до життя суспільства режисери уміють почути вібрації, і самі того часто не усвідомлюючи, здатні прогнозувати події майбутнього. Коли зі сцени пролунало коротке, колись таке лагідне, а нині таке грізне слово «Крим», то в залі запанувала особлива тиша... Здається, не я один задумався не лише над таїною мистецтва, а й над нерозгаданими таємницями буття. То й аплодував зал у фіналі не лише за майстерність, яку показав Перший драматичний театр країни, а й за те, що нас намагалися зробити дотичними до цих таємниць.

Чарівна панянка з Варшави (працює в Польському інституті), поруч із якою я дивився виставу, ділячись враженнями, висловила захоплення ще й костюмами. А вони не могли не зачарувати людину гарного смаку, бо одягала персонажів Олена Богатирьова. А особливий музичний колорит додав постановці композитор Юрій Шевченко та хормейстер Анжела Масленнікова.

Сюжетна основа балади «У тієї Катерини хата на помості» виявилась для франківців поштовхом для багатопланового заглиблення в сутність творчості Кобзаря, спробою через неординарність образної мови вистави відповісти на одвічне запитання: як уберегти душу та помисли від руйнації?