Чесний свідок історії

Олександр Герцен, один з найчесніших російських письменників і мислителів, свого часу написав: «Ми, письменники, не лікарі, ми — біль». І розвинув свою думку: «Все, що ми можемо і, більш того, зобов’язані зробити, — це бути чесними, непідкупними свідками історії і зберегти для нащадків її правду». У цих словах блискуче виражена та висока, вічна місія літератури, завдяки якій справжнє мистецтво слова було і залишається незамінною естафетою пам’яті, не менш коштовної для людей, чим глибокі дослідження вчених-істориків. Бо саме література, і в цьому її унікальність, відтворює для нас таємниці свідомості і мислення людей минулих епох.

Певна річ, це можливо, лише якщо йдеться про дійсно чесного, відповідального перед читачем автора. Анатолій Наумович Рибаков, 100-річчя від дня народження якого відзначається сьогодні, безперечно належить до їх числа. Зараз, коли минуло більше 12 років після смерті письменника, вже можна впевнено стверджувати: Рибаков — це значне, велике явище в російській прозі останніх десятиліть ХХ століття; навіть на тлі таких видатних творів, як «Факультет непотрібних речей» Юрія Домбровського, «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, «Колимські оповідання» Варлама Шаламова, романи Анатолія Рибакова «Діти Арбата», «Тридцять п’ятий і інші роки» («Страх»), «Прах і попіл» (вони, безумовно, утворюють деяке єдине ціле, по суті, є складовими частинами своєрідної епопеї про трагедії, помилки, героїзм і злодійство першого свідомого «радянського» покоління, молодих людей 1910—1915 років народження, до яких, власне, належав і сам Рибаков) зберігають і до цих пір свою психологічну точність, достовірність історичного малюнка і.., на жаль, — політичну актуальність — бо «свіжі» реалії українського життя вимушують зробити такий висновок.

Декілька слів про життя і творчість Анатолія Наумовича. Він народився в Україні, на Чернігівщині, пройшов сувору школу життя: студентом — виключений з вузу за «вільнодумство» і недозволені думки (як і його герой Саша Панкратов в «Дітях Арбата»), був водієм автоколони, робітником на будівельних комбінатах, бував (не по своїй волі!) на безкрайніх просторах Сибіру і Далекого Сходу, потім — страшна, кривава війна, яку майбутній письменник пройшов «від дзвінка до дзвінка».

У літературу Рибаков увійшов якось відразу, стрімко (вже перша його робота, повість «Кортик», 1948, зробила ім’я автора відомим; потім вийшло і продовження — повість «Бронзова птиця», 1960). Колишньому «всесоюзному читачеві» А. Рибаков полюбився і такими творами, як «Літо в Сосняках», 1964, «Канікули Кроша», 1966, «Невідомий солдат», 1970. Роман «Важкий пісок» (1979) — це одне з вершинних творінь Анатолія Наумовича, родинна епопея про незборимість людського духу (йдеться про Голокост єврейського народу в роки Другої світової війни, причому дія роману обіймає і кілька попередніх десятиліть). «Важкий пісок» вразив свідомість читачів і дійсно посів самий центр літературного процесу кінця 70-х років.

Та все ж, кажучи зараз про Рибакова, належить, перш за все, вести мову про «Дітей Арбата». Не лише тому, що саме ця книга, опублікована в журналі «Дружба народів» в «перебудовному» 1987 році (письменник почав працювати над нею — «в стіл» — ще в 1966-му!) принесла авторові світову популярність і стала у той час подією, безумовно, політичною (лише один факт: наклад журналу після публікації збільшився в 5 разів і досяг мільйона екземплярів.). Але і тому, що там Рибаков досить переконливо представив свою версію відповіді на запитання: що таке тиранічний режим (не лише 37-й рік і Сталін), і завдяки якому типові людей він став (і стане ще?) можливим.

Перші читачі роману звертали особливу увагу на «внутрішні монологи» Сталіна, якими удосталь насичений текст. Ці монологи — річ дійсно дуже цікава, хоча і спірна (лише один фрагмент: «Демократія в Росії — це лише свобода для розв’язування грубих сил. Товариш Сталін зрозумів це ще в молодості. Грубі інстинкти можна подавити лише сильною владою, така влада називається диктатурою. Цього не розуміли меншовики, що не знали народу, це розуміли більшовики, що знали народ», — і ще одна думка: не Сталін створює суспільство, а воно його, Сталіна, створює!). Тепер же дуже цікавим (і зловісним) з’являється один, здавалося б, не центральний, персонаж роману — Юра Шарок, тихий син кравця, диявольськи хитрий і обачливий кар’єрист, що стає одним з найжорстокіших катів навіть серед слідчих НКВД (здатний яро катувати і дітей, і літню жінку). Як народжуються такі чудовиська? Роман Рибакова (зараз вже незаслужено забутий) актуальний тим, що дає відповідь на це запитання: причина всього — патологічне жадання влади над людьми, влади, що дає можливість відчути себе, вчорашню нікчемність, «великим» і «могутнім». Ось де коріння масової бази сталінізму, а цю проблему ще належить досліджувати і історикам, і письменникам.

Анатолій Рибаков був чесним свідком і літописцем своєї епохи. І по праву заслужив на вдячність читачів.