Чи потрібен Києву експериментальний театр?

Підсумки цьогорічного театрального сезону столиці виглядають не дуже радісно. Адже постало питання про подальше існування «Київ Модерн-балет» та «бідного» театру «Відкритий погляд». А ще місто втрачає колектив театру «ДАХ», позаяк про свій вихід із трупи офіційно повідомили провідні актори Дмитро Ярошенко та Володимир Міненко. Та й театральні скандали довкола Національної опери, Національного центру мистецтв ім. Леся Курбаса додають перцю. Але, попри негаразди, пробиваються й позитивні паростки — яскраво заявляють про себе нові режисерські імена. Одне із них — це Олексій Скляренко — актор, хореограф і режисер. До речі, Скляренко походить із знаменитої театральної української династії. Дід Олексія — Володимир Скляренко — відомий режисер і педагог (працював із Лесем Курбасом у театрі «Березіль»), а бабуся — Надія Титаренко — видатна актриса. Батько Олексія — Володимир Скляренко — був театральним режисером, мати Олена Скляренко — актриса Львівського ТЮГу, рідний дядя — Володимир Денисенко — один із кращих педагогів в Україні з класичного танцю. Дружина Олексія — Катерина Степанкова, — актриса та режисер, донька легендарних Ади Роговцевої та Костянтина Степанкова.

Олексій Скляренко закінчив акторський факультет у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (курс — Валентини Зимньої), працював у Москві, в Театрі Романа Віктюка (1997 — 2012 рр.) та в хореографічному проекті Алли Сігалової «Грезы любви» (2001 — 2003 рр.). Олексій був режисером пластики та хореографом у московських театрах: Малому, Театрі сатири, в Театрі Романа Віктюка; в Київському театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра та в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Нагадаємо, навесні Олексій Скляренко представив свою першу самостійну режисерську роботу на сцені Навчального театру КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого — пластичну драму «Кураж» за мотивами п’єси Б. Брехта «Матінка Кураж та її діти». Рівень постановки вийшов за рамки студентської роботи і має право продовжувати власне існування вже у репертуарному театрі. Можливо, новим етапом буде створення саме такого драматично-пластичного театру в Україні. Чи потрібен Києву експериментальний театр? На це запитання хоче знайти відповідь Олексій Скляренко.

«ВІКТЮК — МОЛЬФАР І ПРИБОРКУВАЧ СТИХІЙ»

— За п’ятнадцять років у Театрі Віктюка я, паралельно із акторськими роботами, разом із Романом Григоровичем випустив декілька вистав як хореограф-постановник, — розказує Олексій СКЛЯРЕНКО. — Працював майже в усіх виставах, але головних ролей не грав. Перша моя роль у театрі — роль без слів у виставі «Соломія». Але в репетиційній період Роман Григорович виявив певні мої здібності, і я отримав величезний шматок пластичної партитури. Так поступово від простого солдата доріс до того, що поєднав чотири ролі — Чорного Янгола, Тейлора, Суддю та Молодого Сирійця, одного разу навіть довелося зіграти Іоканаана. Згодом випала перша серйозна роль Тореодора у виставі «Кармен», де грав із Іриною Апексимовою. Вихід Тореодора вибудовувся як характерна балетна варіація. Я виконував до восьми трюкових серйозних стрибків, після яких одразу йшла драматична сцена. Тоді відчув справжній синтез руху та драми. Вистава «Нетутешній сад. Рудольф Нуреєв» Азата Абдуліна, де я грав Еріка Бруна, знову поєднувала текстову лінію із пластичною. Як і остання моя роль у Театрі Романа Віктюка — принц Еццо у виставі «Король Арлекін», де я паралельно займався постановкою пластики. Спектакль вийшов після смерті видатної німецької танцівниці Піни Бауш і був присвячений її пам’яті...

Віктюк — мольфар і приборкувач стихій. Поруч із мольфаром, певно, мусить бути й лячно, й небезпечно — але завжди цікаво!

— Чи використовуєте ви режисерські методи Віктюка в роботі з акторами?

— Віктюка неможливо повторити. У кожній новій виставі він знаходить щось принципово нове. Роман Григорович вміє заворожити, дістаючи із актора певну реакцію, яку дуже непросто віднайти. Він змушує пройти цей шлях, і тоді відтворене актором стає рефлекторним і оживає саме собою. Так вміє тільки Віктюк. Але я його учень і, звісно, його естетика та вибудовування мізансцен мені близькі. Хоча я пішов із Театру Віктюка, але в нас із Романом Григоровичем збереглися добрі взаємини.

«АКТОР МАЄ ПРОПУСКАТИ БІЛЬ НАВКОЛИШНЬОГО СВІТУ КРІЗЬ СЕБЕ»

— Що для вас як режисера важливо в акторові?

— На творчій зустрічі з Еймунтосом Някрошюсом у київському Будинку актора йому поставили те ж саме запитання. І він першим місцем визначив міру смаку, другим — працездатність, і лише третім — талант. Для мене важливо — миттєве ввімкнення, відгук і бажання виявити себе. І, звісно, важлива міра смаку. Актор — це людина, яка не має права лише споглядати, вона має пропускати біль навколишнього світу крізь себе.

— Чому вирішили займатися саме пластичною режисурою?

— Вибираючи матеріал для постановки, мені цікаво знайти в ньому приховану взаємодію протиборчих сил, стихій, а не людей конкретних. А щодо пластичних структур, то важливо відтворити не просто красивий рух тіла в просторі, а можливість тілом передати рух душі.

Працюючи постановником пластики та хореографії в Драматичному театрі, я потрапляв у ситуації, коли доводилося займатися не тільки хореографією, а й суто режисерською роботою. Я вибудовував номер під сцену, але й сцену вибудовував також. Особливо це стосувалося антрепризових вистав, де брали участь п’ять — шість зірок, яких важко зібрати разом. Я дуже вдячний постановкам, тому що міг працювати з хорошими акторами, набираючи режисерський досвід.

— Як виникла ідея втілити п’єсу Брехта в пластичному малюнку?

— Ідея взяти одну із найбільш текстових п’єс — «Матінка Кураж та її діти» — й зробити її без жодного слова, може, й виглядає дивно. Але якщо уважно прочитати текст і звернути увагу на ремарки автора перед кожною сценою, а потім з’єднати їх, — то отримуєш лібрето. Це й наштовхнуло на думку створити пластичну форму. Ідея зародилася років шість тому. Я мав намір здійснити її в Москві. Але саме тому, що я не міг вияснити для себе жанр, мені було дуже складно пояснити потенційним спонсорам, що це за проект...

У Києві я ставив пластику у виставі «Обман довжиною в життя» — вистава Театру на лівому березі Дніпра (у постановці Катерини Степанкової). Після прем’єри, на якій побувала мій колишній педагог Валентина Іванівна Зимня, вона запропонувала співпрацю з її курсом. Дозволила поекспериментувати, й це виросло в дипломну виставу. Фактично без грошей, з мінімальним бюджетом.

Коли працював над «Куражем», не думав про жанр. Але зараз я не назвав би її просто пластичним спектаклем, це, скоріше, пластична драма. У виставу «Кураж» дуже легко впровадити текст. Інше питання — для чого? Я здебільшого вважаю цю постановку як драматичний театр, ніж суто пластичний.

— Не виникало проблем із пластичною підготовкою студентів-акторів?

— Я намагався використовувати їхні можливості, підлаштовувався під конкретну фізику та пластику. Якщо в мене не виходило зробити те, що я хотів, просто відпускав ситуацію. Але все ж таки частково добивався неможливого від деяких із них. Одна справа, якщо ти бачиш потенціал, а студент із певних причин його не виявляє, тоді потрібно добиватися, а якщо цього немає, то й навіщо витрачати час на недосяжне. Довго вибирав, хто буде грати Кураж, поки не зупинився на Вікторії Бистрицькій. Вона не навчалася танцям, але в її природі є певна енергія, вона відчуває рухи. Я навіть знайшов виправдання незвичності блондинки в цій ролі (передусім Кураж — німка).

«КУРАЖ — ТЕМА ЖІНКИ, ЩО ЙДЕ КРІЗЬ ВІЙНУ»

— Хто ще брав участь у створенні вистави?

— Окрема подяка сценографу Тарасові Ткаченку, адже він не просто відповідає за якийсь шматок сценографії, а проникає в таємничі сенси всього твору. Майже половину музики до «Кураж» написав український композитор Андрій Шусть. Це було свято співтворчості. Часто він писав уже після пластичного вирішення певних сцен. Деяку музику було підібрано до початку репетицій, інша впліталася під час роботи, як, наприклад, Борис Гребенщиков і трагічні українські пісні «Іде матьонка додому» та «Ой, гойдала, гойдала» Мар’яни Садовської. Музичний різноплановий колаж пояснюю тим, що ми не прив’язувалися до певних історичних реалій, була важлива тема війни як такої. Адже війна відбувалася в усі часи, в усіх куточках світу: Тридцятирічна війна в Німеччині за Брехтом, Друга світова, війна Америки та В’єтнаму та інші. Тому використана й пісня українського гурту «От Вінта» на мотив американського армійського маршу. Але в кінці вистави звучить саме німецький марш, що підкреслює суть самої Кураж — німки та Брехта — німця.

— Яка головна тема вашої вистави «Кураж»?

— Тема жінки, що йде крізь війну. Для мене це — не конкретна Кураж, це — стоїчний міцний збірний образ жінки в протиставленні збірному образу війни, долі та смерті.

— А що буде далі з цією постановкою, коли студенти підуть з університету?

— Не знаю... Відбулись останні екзаменаційні покази вистави, далі діти підуть на п’ятий курс, але підуть не всі. Чи буде можливість грати її далі — не знаю. Зараз намагаюся зробити все можливе, щоб вистава існувала далі. Можливо, для цього її потрібно буде переселити на іншу сцену.

— Ви плануєте й надалі залишатися в Україні, чи все-таки повернетеся в Москву?

— Я нещодавно кардинально змінив своє життя. Вихід із театру — дуже серйозний крок. Поки що живу на два міста ( Москва — Київ). Два роки тому Катя подарувала мені сина. Малюку в Києві зручніше, тут все більш прилаштоване для нього, ніж у Москві. Нині в мене є певні творчі пропозиції, але зараз нічого конкретного сказати не можу...