Чи варто нищити збудований Картаген?

Кожна нова українська влада, в останні її каденції, починає з вироблення нових ідей. В їх реєстрі ви обов’язково знайдете дві позиції. Перша — слід ліквідувати Академію наук України. Друга — слід так само ліквідувати професійні творчі спілки... Ви не замислювались, чому саме їх обирають за першочергову мішень?

«ТОЙ МУРУЄ, ТОЙ РУЙНУЄ...»

Знаєте, який аргумент видається ініціаторам руйнації Академії наук неспростовним? У кулуарах доводилось чути не раз: он же в Гамериці ніякої Академії немає, там уся наука розвивається в університетах. І як розвивається — суперово! Отже, нічого вигадувати велосипед — усіх, чи майже всіх працівників академічних інститутів належить просто «скинути» на університетські кафедри, та й по всьому. Хоча в США зовсім інша історія, там наука справді розвивалась в університетському лоні. В нас інша традиція, то чому ж її скидати у безвість?

Щодо творчих професійних спілок — це улюблена цукерка декого з чиновників: сидячи в своєму кріселку, вони закладають її за щоку і цмокають так, що чути на всеньку Україну. Мулька така: спілки є породженням сталінського режиму й, отже, їм не місце у вільній і демократичній країні. І — вже ніде таких спілок немає, що є очевидною брехнею, досить пригадати Польщу. Та й узагалі, професійні об’єднання митців відомі з давніх — давен.

Утім, не скажеш, що носіїв антиспілчанської ідеології багато. Але вони були. І є. За незабутніх часів Януковича це премудра і преблагая Ганна Герман, яка, нагадаю, була однією з очільниць гуманітарного напряму в тодішній президентській адміністрації. Нині це Ірина Подоляк, заступник міністра культури, молоді і спорту, а в попередні роки заступник голови парламентського комітету з культури і духовності. Подоляк загалом симпатична мені в багатьох проявах своєї діяльності, тим неприйнятнішою є її позиція щодо творчих спілок.

ЯК «СТАЛІНСЬКІ СПІЛКИ» СРСР РУЙНУВАЛИ

«Національні спілки в такому вигляді, зокрема Союз журналістів, віджили своє, вони не виконують ту роль, яка необхідна молодій журналістиці», — так заявляла Ганна Герман у 2011 році. На її думку, замість цих спілок необхідно створювати нові творчі спілки, в які входили б «незалежні творчі діячі». Тобто хто не в спілках — вільні й непокріпачені, всі решта — «залежні», раби совітські...

Відповідаючи на питання про майно національних спілок, Г.Герман заявила, що «краще всього було б віддати сиротам і старим». У одній з інших заяв тодішня ідеологиня від Януковича заявляла, що майно спілок слід віддати новим і неодмінно креативнішим творчим об’єднанням.

Доволі традиційна і доволі підла метода — поділити всіх на «наших» і «ненаших», а далі вже і так «все зрозуміло». Це, по-перше. По-друге, аж ніяк не випадковим є акцент на спілчанському майні — тут і собака зарита, якою вже в ті роки хотіли розрахуватись з минулим. Тоді я, тодішній голова Спілки кінематографістів, огризнувся в пресі: коли наше майно потрапляє в руки отаких-от германів і германш, навколо нього, майна, виростає семиметровий паркан і вже годі дізнатись про його подальшу долю.

«Вважаю, — цитую ще одну з тодішніх заяв Герман, — що творчі спілки, які об’єднували людей, щоби ті вірно служили системі — це також рудименти радянської системи».

Не менш патетично звучать і вже нинішні заяви Ірини Подоляк. «Творчі спілки були створені в часи тоталітаризму, в часи сталінізму для того, щоби об’єднати митців у різні професійні групи для того, аби зробити їх керованими та лояльними до влади. Все це робилося за певні винагороди: квартири, майстерні, державні замовлення. Чи хочемо ми, щоб Україну представляли ці інституції, які втілюють собою Радянську Україну?», — запитує Ірина Подоляк.

І нібито, за формальною логікою, все так, все правильно. Одначе й сама пані Подоляк, і навіть усіма нами улюблений Мінкульт так само народжені в тоталітарні часи. Чи втілюють вони в собі Радянську Україну? Так, у якихось моментах, про що нижче, дуже нагадують. То що, за цією ознакою (походження) їх так само слід усунути з житейського і державницького поля? А може, розумнішим є інший підхід — структури не лише народжуються, а й еволюціонують? Це, по-перше. А по-друге, треба ж хоч трохи знати історію питання.

Така нелюба Герман Спілка журналістів 1959 року, постала на хвилі Відлиги і антисталінської спрямованості суспільних настроїв і рухів. Тоді ж, тільки на рік раніше, відбулися установчі з’їзди Спілки кінематографістів СРСР і України. Хоча (увага!) ЦК КПРС не погоджувався з заснуванням кінематографічної Спілки, тільки 1965-го це нарешті відбулося. Справа проста: партійні бонзи не могли зрозуміти, навіщо в сфері кіноіндустрії, де люди й так працюють у колективі, утворювати ще щось — за визначенням підозріле і малофункціональне.

Як у воду дивились. Кінематографічна Спілка несла в своїх легенях кисень свободи. Почитайте стенограми пленумів, з’їздів, творчих дискусій — за ступенем свободи аналітики, висловлювань, критики на адресу влади деякі з нинішніх розмов виглядатимуть блідо. Звісно, не варто перебільшувати ступінь тодішньої свободи, але не варто й применшувати, ліплячи образ виключно «слухняних і покірних» спілок. 

А коли почалася Перебудова, Спілка кінематографістів просто вибухнула публіцистичним перебудовним темпераментом. Легендарний V З’їзд кінематографістів і в Києві, і в Москві явив собою приклад справжньої, капітальної перебудови. Пам’ятні слова Михайла Горбачова, який побував на тому форумі, про те, що перебудова в Радянському Союзі розпочалася саме з V З’їзду кінематографістів. І що, це з неба впало — і ті люди, і ті ідеї та емоції? Та ж ні, все це вже було, все це вже виформувалось у надрах структури, яку тепер, на догоду теперішній кон’юнктурі, кваліфікують як «сталінську».

ЧОРНО-БІЛА ФОТКА ВІД ВЛАДИ

Просте запитання: як трапилось, що найактивніше, в легальному полі, боролись зі старим режимом саме творчі спілки? Бо не було б, скажімо, Спілки письменників і чи постав би Народний Рух, який відіграв вирішальну роль у витворенні Української держави? Питання вочевидь риторичне.

Так само без Спілки кінематографістів значно важче було би утворити товариство «Меморіал», яке й почало боротьбу за ствердження історичної правди. А тепер нам цю правду підносять по-іншому — мовляв, боролись за Україну тільки ті, хто сидів у таборах, дисиденти, а решта творчої інтелігенції була куплена, «благоденствувала» в тих самих творчих спілках.

Чорно-біла картинка для влади завжди куди вигідніша строкатої історичної палітри, принцип «поділяй і владарюй», на жаль, лишається в арсеналі лукавих можновладців. Бо поки холопи один одного за чуби тягають, вершителі державної долі мільярди і мільярди розкрадають, а головне — крадуть наше спільне майбутнє. 

Незалежна Україна тоді, на рубежі 1980—1990-х, і зреалізувалася багато в чому завдяки тому, що існували певні громадські інституції. Громадянського суспільства нібито ж не було — і як швидко постало! Бо були, хоча це не єдиний чинник, ті самі творчі професійні спілки. Уже в 1990-ті нібито нова влада зробила висновки — і зробила все, щоби ті спілки опустилися нижче плінтуса, щоби їх впливовість на суспільні і власне мистецькі процеси впала до нульової позначки. І надалі влада пильно стежитиме (і стежить!) за тим, щоби на українському полі нічого, крім кишенькових олігархічних партій, не проростало. Які там ще спілки, з профспілками включно — все це «архаїка», все це прояви «Радянської України».

ПОРІВНЯЙМО БЮДЖЕТИ

Одначе — якщо вже пані Подоляк, разом з тими, хто поділяє її погляд, справді аж так проти радянських методів формування творчого середовища, то чому діють при цьому тими самими совітськими методами? Ліквідувати, позбавити державної фінансової підтримки... Нагадую, 1932 року одним махом було зліквідовано всі творчі угруповання, натомість воздвигли Спілку письменників. І все — потому з свободою творчості виникли добре відомі усім проблеми. Хочеться чогось подібного? Тільки не кажіть, що наміри у вас інші — надто добре відомо, чим вистелено доріжку в пекло. Із отаких «ліквідацій», викорчовування всього «неправильного і зловорожого», все й починається.

12 творчих спілок мають статус національних і дістають фінансову підтримку з державного бюджету. До речі, половина цих спілок засновані вже в 1990-ті... Спілка кінематографістів отримує майже 300 тисяч гривень, отримує не за красиві очі — ми проводимо, в Будинку кіно і поза ним, десятки, сотні творчих акцій, за які й звітуємось. Практично щодня і щовечора в Будинку кіно покази нових фільмів, ретроспективи, творчі вечори, фестивалі (радісна подія останніх днів — фестиваль «Молодість» повернувся в рідні для нього стіни), дискусії... Усе це — безоплатно для публіки. Серед якої чимало людей, які не мають фінансової можливості ходити в кінотеатри, Будинок кіно для них — це можливість продовжити своє життя в культурі. Як і для літніх кінематографістів, для яких Спілка і прихисток (Будинок кіно), і джерело соціальної допомоги.

300 тисяч — ці гроші не використовуються на зарплати працівників Спілки (до речі, їхня зарплата — на рівні мінімальної, десь 4 тисяч щомісяця), виключно на творчі заходи. Утримання Будинку кіно, решту проблем ми розв’язуємо власними силами.

300 тисяч... Усе ж не можу утриматись, щоб не нагадати — зарплата деяких заступників міністра культури, молоді і спорту (зокрема й пані Подоляк) лише в грудні минулого року становила майже 400 тисяч гривень (пояснюють, це за три місяці, а все ж). І ви хочете нас зліквідувати, почавши з отієї самої нікчемної суми грошей? Міністерська секретарка отримує за рік навряд чи багато менше, аніж уся наша Спілка. І зрозуміло, що одним цим фінансовим жестом справа не скінчиться — чекайте подальших ліквідаційних кроків.

А чим завинила, до прикладу, Спілка народних майстрів? Створена в 1990-ті. В неї немає власного помешкання (як і в більшості інших спілок), орендує міську власність. Без підтримки з держбюджету вона вже завтра припинить своє існування. То, може, краще скоротити кількох чиновників Мінкульту і вивільнені гроші віддати народним майстрам, яких й без того опустили кудись понижче?

І взагалі, чому треба починати з творчих спілок? А може, краще з самого Мінкульту? Теж, повторюю, породженого в тоталітарну епоху. А щоб ми не забували про ті часи, Мінкульт нещодавно розродився законопроєктом «Про медіа» — з його сторінок тоталітарний режим на нас пальчиком сварить: буде вам свобода, погуляли й годі... Тільки чомусь нікому з нас не спадає на думку закликати до ліквідації міністерства — бо ж розуміємо, за всіх недоліків цієї славної установи без неї буде куди гірше.

Мені не спадає на думку навіть закликати до звільнення Ірини Подоляк, бо ж у її, повторюю, діяльності було і є чимало позитивних моментів. Одначе ж відомо, що саме її войовниче неприйняття спілок призвело нині до того, що міністерство всіляко гальмує виплату грошей спілкам — попри прийнятий цьогорічний держбюджет, попри Закон «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», попри інші державні акти, які декларують право творчих працівників на добровільні об’єднання. Я зрозумів би, коли б ставили питання по-іншому: давайте подумаємо над тим, як стимулювати спілки до реформувань, до нових видів діяльності... А так, секір башка, це по-якому??

Долю творчих спілок, як і будь-яких інших об’єднань, повинні вирішувати лише члени цих угруповань, а не чиновники, хай і наймудріші. І просте питання: як уживається в одній людині така нелюбов до тоталітаризму з любов’ю до тоталітарних методів управління?

Й останнє. Я прийшов у Спілку кінематографістів 1986-го, перебудовного, року. Такої свободи, такого градусу вольнощів, як тоді — в мисленні, в творчій поведінці — я вже не знав потому. Люди змінюються, змінюються й організації. На жаль, не завжди на краще. У нашої Спілки чимало проблем, її треба реформувати, видозмінювати. А ні — то вона сама помре, на власному одрі, з тихою подячною молитвою. Тільки в ній не буде слів подяки чиновникам, що несуть у собі вірус більшовицьких нещадних руйнувань.

Готовий дискутувати з пані Подоляк на будь-якому майданчику, в разі її бажання.