Чи є минуле прологом?

У театральному сезоні, якій щойно завершився, організатори конкурсу поставили, здавалося б, дуже просте запитання учасникам: чи є минуле прологом? І, як завжди, після відбіркового туру, де були показані 10-хвилинні уривки майбутніх вистав, журі визначило трьох переможців, які отримали по 50 тис. грн на реалізацію своїх задумів. У результаті цього кожна з трьох прем’єр намагалася по-своєму дати відповідь на запитання — чи є все-таки минуле прологом до нашого майбутнього? Так народилися вистави-переможці: «Коханець» за Г. Пінтером (Малий драматичний театр, м. Київ, режисер — Ната Бударіна), «Аліса» Л. Керрола (режисер — Ірина Ципіна) та «Pentecost» за п’єсою «П’ятдесятниця» Д. Едгара (режисер — Ліка Діденко, обидві — Перший театр, м. Львів). Не хочеться казати про сумне, втім, організатори конкурсу повідомили, що цей рік став останнім для програми Taking the Stage (очевидно, будуть нові ініціативи!)...

ПОЛІТИЧНО-МИСТЕЦЬКИЙ ТРИЛЕР

Повернемося до переможців, точніше — до однієї з вистав цьогорічного конкурсу — «Pentecost», якою Перший театр закрив свій 99 сезон. Варто також відзначити, що в репетиційному процесі допомагала менторка від Британської Ради — режисерка Керолайн Стайнбайс.

Політично-мистецький трилер, саме так охрестили жанр творці вистави. Мабуть, і сам автор написаної у 1994 році п’єси не заперечив би, адже історія в основі вистави дуже проста — мистецтвознавці знаходять фреску в давно забутій церкві і виявляють подібність цього стінопису до джоттівського «Оплакування Христа», що зробив революцію в світовому живописі через застосування лінійної перспективи. От тільки є дві поправки, які треба дослідити і які змушують відмовитися від простоти історії — церква  знаходиться на території однієї з балканських країн, і дата цієї фрески передує Джотто майже на 200 років. Знайти докази і перевернути всю систему координат світового мистецтвознавства завдання вже не з простих. Утім, сюди домішується усталене визначення першості, другості та третьості країн у світі. Тому то й виходить, що докази минулої першості неодмінно мають підняти статус першості цієї країни в майбутньому.

Отже, поставити п’єсу, яка намішала в собі величезну купу ідей та навіть стилів, не так то й просто. У Д. Едгара дуже різні за стилем 1 та 2 дії і, відштовхуючись від цього, усталене визначення п’єси як «реалістична» є не зовсім точним. Перша дія, так, реалістична, а от друга дія є радше символічною, оскільки важко повірити в реальність того, що саме в цю церкву в одну мить збіглися всі можливі біженці з усіх країн третього світу (до речі, українець теж серед них!). Утім, режисер залишає цей абсолютно не виправданий реалізм. Хоча реалізм можна було вивести на грань певного абсурду, або ж взагалі перемонтувати в сюрреалізм, завдяки якому герої б значно швидше прийшли до остаточних висновків про свою фреску та її походження. Так, саме через те, що ці народи опинилися в одній церкві, мистецтвознавець Олівер зміг звести всі паралелі і підтвердити вік фрески та її витоки саме від арабів, від країн третього світу. Тобто навіть не другого, а третього! Що здавалося б просто божевіллям у посяганні на Джотто та головне — на першість Італії. Втім, повторююсь, така ситуація малоймовірна і точно не реалістична, це ситуація, яка потребувала виправданого режисерського прийому.

НОВА ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА ЧИ МОСТИ ТА ШЛЯХИ ДО ПОРОЗУМІННЯ?

І от, підходимо до головного питання цієї вистави: «Що ми хочемо будувати — нову Вавилонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння»? Так сталося, що фреска об’єднує всі ці країни і стирає поняття першості, другості та третьості. І так само стається у виставі, яка хоч і намішує багато всього зайвого у свою канву, має декілька просто чудових мізансцен та прийомів у розкритті цього запитання. Наприклад, коло миру, яке утворюють біженці та представники першого й другого світу, коли сідають півколом і при свічках розповідають одне одному анекдоти. Саме в цей момент зникає різність мов, різність культур, зникає ненависть. І все було б прекрасно, якби вигук палестинки не засвідчив, що розмовляти їм не можна, бо вони вороги! І отут знову минуле визначає майбутнє, майбутнє ненависті, хоча так близько було розуміння та любов! Так близько був отой місточок врегулювання конфлікту.

А тепер трохи про важливий простір вистави (сценограф — Богдан Поліщук). Глядацька зала перекрита і глядач сидить просто на сцені. Замість чорного звичного задника сцена оперезана прозорим целофаном та напіврозваленими дошками — перед нами розбитий храм. І прямо з центру храму сцену сполучає з глядачем дерев`яний поміст, на якому власне глядачі і вмощуються, а позаду ще є високий будівельний поміст, на якому також сидить решта глядачів. Таким чином глядачі включені в дію і є свідками реставраційного процесу стінопису та членами судового процесу. Публіка також визначає, хто все-таки правий, коли була написана ця фреска і головне — якому народу належать права на неї. Частина глядачів, яка сидить попереду на помості власне продовжує коло народів світу. Втім, тоді виникає питання — якщо простір так спонукав на інтерактивне включення глядача у дію, чому цього так і не відбулося? Йдеться не про формальну стимуляцію інтерактиву, а про не продуманий режисерський прийом.

Ще один прийом, заявлений у виставі, але не допрацьований до кінця — це масовка. Масовка місцевих жителів, так званих людей в чорному, дуже гарно заявлялася у пластичних номерах і робила натяк на ритуал. Під звучання наживо виконаних пісень масовка мала б досягнути саме стану ритуалу, але цього не відбулося, на жаль... На додаток, протягом вистави на сцені немає власне фрески і саме масовка дуже вдало на початку ставала цією фрескою, комбінуючи її своїми тілами. Тобто, знову про зв’язок часів! Ми сьогоднішні обов’язково станемо героями фресок, картин тощо для майбутніх людей, як наші предки ставали героями для нас. Попри те що відчуття присутності фрески мало бути протягом всієї вистави, про неї час від часу забували зовсім. А оскільки фізично її не було на сцені, відчуття її треба було зберігати через вдало заявлений прийом масовки, персонажі з якої періодично виділялися з так званого безликого хору і програвали свої ролі.

Ще однією прекрасною мізансценою стає власне фінал вистави, в якому не лише місцеві жителі стають фрескою, а всі ті біженці, які так довго і так подеколи неможливо реалістично говорили тут різними мовами, висловлюючи свої умови потрапити туди — в Німеччину чи Швейцарію, Бельгію чи ще кудись там. Усі вони лінійно виструнчуються вздовж задника, а з ними і представник першості світу — англієць Олівер. Далі — дуже повільно з підлоги підіймається чорний целофан, який закриває їхні обличчя від глядачів. Так, за п’єсою вони всі загинуть підчас стрілянини, але у виставі вони не просто помирають, вони закарбовуються у наших спогадах, вони прокладають місток у майбутнє. Це знову ритуал — покладення у труну, оплакування цілого людства, а не лише Христа. І тут вони всі нарешті рівні. То чому ми не можемо змінити аксіому: рівні тільки перед смертю на аксіому: рівні перед життям. На жаль, знову виникає режисерський дисонанс. Під час цієї мізансцени вмикається запис чужорідного тексту, а саме тексту Жадана про наші реалії. Одне запитання — навіщо? Якби вимкнули звук, якби вичистили виставу від ентропії і закцентували на дуже хороших знахідках, якби провели цими вже знайденими, але захаращеними прийомами, все було б прекрасно. І ще одна проблема — невиправданий епілог, який не пробиває і навіть елементарної емпатії. Знову ж таки, його або варто придумати і виправдати, або варто відмовитися від нього зовсім.

Утім, Ліка Діденко, яка має великий акторський та викладацький досвід, зовсім нещодавно почала практикувати режисуру. В неї є потенціал і є власне бачення, просто необхідно пам’ятати про те, що лише відсікаючи все зайве, можна викристалізовувати головне. Глядачу потрібна чіткість і ясність думки, а не хащі, крізь які неможливо продертися до власне дуже потрібних сьогодні сенсів.

НЕМОЖЛИВА УТОПІЯ, НЕМОЖЛИВА МРІЯ...

Цього ж хочеться побажати і в роботі з акторами. Наприклад, головні герої Габріела Печ у виконанні Анастасії Хавунки та Олівер Девенпорт у виконанні Дмитра Барткова час від часу гублять елементарне відчуття діалогу, не витримують перспективи ролі, не виправдовують ставлення до різних ситуацій, а це відбувається через одночасну непотрібну багатозадачність від режисера. Або міністр Міхаїл Чаба, дволикий сіамський близнюк у виконанні Андрія Росчіса та Олександра Чешерова, що є більш символічним, аніж реалістичним персонажем, таким собі прообразом багатоликої влади, яка на різні боки видає різну інформацію, потребує допрацювання дволикої самоідентифікації. Окремо хочеться відзначити виконавицю ролі Анни Єдлікової, колишньої дисидентки — з. а. України Ольгу Гапу (яка є також асистентом режисера) за глибину думки, за вміння затягнути увагу глядача не просто в усе, що відбувається на сцені, а й відправити цю увагу в перспективу майбутнього. Варто також відзначити з.а. України Олену Крилову за точність характеру росіянки Маріни.

Відповідним плюсом постановки стає також музичне вирішення, яке складається з циганських, польських та балканських пісень, виконаних акторами наживо під власний акомпанемент (музичний супровід — Богдана Бончук, Андрій Сілецький). Це все надає колориту та краси виставі. 

Отже, «Pentecost» — це найбільш точна спроба відповісти на питання: чи може наше минуле стати прологом майбутнього? Чи можуть попередні розподіли світу на першість, другість, третість визначити подальшу долю людства назавжди? Чи все-таки варто змиритися, визнати фреску інтернаціональною і проголосити мир у всьому світі? Неможлива утопія, неможлива мрія. Втім, так хочеться сподіватися, що містки порозуміння виникнуть між різними націями, а в Україні навіть між Сходом і Заходом... Так хочеться сподіватися, що ми ще побачимо сильну державу, яка об’єднає різне в єдине і знайде для цього спільну мету існування. Хто знає, може все-таки колись віднайдеться отака інтернаціональна фреска врегулювання світових конфліктів...