«Де свободи чортма – там музи бранки»

31рік тому у Києві, на Байковій горі, відбулося перепоховання політв’язнів Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. А вчора у Будинку кіно уперше показали документальну стрічку «Ваш Василь». Про Стуса-поета, чия муза мусіла піти на війну за Україну, за свободу і честь людини.

«МОВЧАНКА Є ЗЛОЧИНОМ...»

«Ваш Василь» — так підписував свої листи поет Стус. Фільм Світлани Рудюк (вона ж є автором ідеї та сценаристом стрічки) та Олександра Авшарова (компанія АС «УМ-Груп» на замовлення  Міністерства культури України) повертає нас у ті двадцять років, в які помістилась активна фаза Стусового життя.

Так, рівно двадцять — 4 вересня 1965-го Василь Стус, поруч Івана Дзюби та В’ячеслава Чорновола, постав на знаменитій прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» в кінотеатрі «Україна», і такого ж 4 вересня, тільки вже 85-го, він пішов із життя у мордовських таборах.

Автори фільму поставили за мету реконструювати оте двадцятиліття. Поет постав проти системи і влада системно заходилася нищити його. Фільм якраз про це  — про систему, де не було місцю для поета. Його син, Дмитро Стус, говорить, що найболячішим для батька було ознайомлення, у таборах, з актами спалення рукописів його віршів. Гоголь колись спалив, не без зовнішнього впливу, рукопис «Мертвих душ»,  що є одним із найтравматичніших епізодів в історії літератури. Але ж сам спалив. А тут...

Люблять цитувати іншого класика: «Рукописи не горять». Зміст цього афоризму зрозумілий, він звучить як застереження — тій же владі: у тому місці, де було спалене слово, воно заіскрить зі стократною силою, і знищить облуду, спалить лжу і потворний тлін несамовитих творців і поширювачів зла.

Так — і про це так само фільм «Ваш Василь»: тільки ж треба, аби носій того Слова не спалив те слово у самому собі. Ти слово те виплекав, витужив із самого денця душі своєї, а вірус зла витруює його, ба навіть приносить тобі попілець, прах слова: підпишіть, потвердьте капітуляцію, погодьтесь, нарешті, що жодної сили не маєте, аби збороти нас. Замовкніть просто!

Картина Рудюк і Авшарова з документальною скрупульозністю свідчить: якби тоді, у середині 1960-х, не знайшлося людей, що повстали проти ядерної сили тоталітаризму, який — уже прижухлий, здавалось би, в роки Хрущовської Відлиги — почувши запах крові людської, заходився знову заповнювати усі шпарини суспільного і державного життя, якби їх, тих святих людей, не було, переламали б хребет суспільству, а власне всій Україні.

Тільки ж вони постали і повстали. Василь Стус, Іван Дзюба, Алла Горська, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл... Проти системної, системно-брутальної сили — невеличкий гурт людей, чий зброярський облаштунок складався лише із слів, із Слова... А нічого й нікого більше і не було. Й от се загадка найбільша і найбільше диво на світі, якому ще філософ Кант дивувався: моральний закон в людині, який виникає нічим, здавалось би, не спровокований, і лишається жити попри всі зусилля — тотальні! — системи.

«Мовчанка є злочином» — так формулював один із наріжних каменів свого морального світу Василь Стус. «Тінь кривавого 1937 р. надто близька,— так писав поет у цитованій у фільмі «Пояснювальній записці» з приводу своєї поведінки на прем’єрі «Тіней забутих предків»,— щоб не можна було не реагувати на будь-які подібні симптоми. Чисто психологічно, чисто громадянськи — я не міг стриматись. Я вважаю, що в таких умовах мовчанка є злочином. Злочином проти тих високих ідеалів комунізму, на яких я виховувався».

«АЛЕ ЗАГУДІЛА СИРЕНА...»

Речення про комунізм, я думаю, аж ніяк не було даниною загальноприйнятій риториці. Цинізмом такі слова звучали в устах можновладців, які в той комунізм точно не вірили. А Стус тоді  напевно ще зберігав ту віру. Тільки зі звуками сирени (на прем’єрі «Тіней...» її увімкнули на повну силу) вона почала швидко вивітрюватись.

Перший арешт стався на початку 1972 року. Встояти було майже немислимо. Совітська інквізиція набирала обертів. У фільмі про це говориться чесно, нічого не приховуючи. Тюрма це ще не найстрашніше, психіатрична лікарня — ось жах. Там могли запросто перетворити тебе на рослину...

За таких умов, каже Дмитро Стус, «починаєш шукати межу компромісу». Поет такий компроміс запропонував владі, пообіцявши, з огляду на небезпеку життю своєї родини, що він більше не повставатиме проти системи. Але такий компроміс прийнятий не був. Ні, ти мусиш засудити інших, тих же Дзюбу, Чорновола... Мусиш душу вивернути, душу закласти тій системі.

Душу продавати Стус не став. Хоча у картині бачимо одного з його побратимів, який злякався, який ту душу перекинув через стіну, об яку його було лобом «ударено». І все, і немає людини. Та краще смерть...

А в таборі, на Колимі, продовжували гнути й ламати. Діяли й через інших табірних мешканців. Інквізиторські технології розкриває у фільмі Володимир Федько, а доповнюють ті, хто все це узнав на власному досвіді — Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко. Ну треба, треба це знати.

А ще важливіше знати, у який спосіб людина може встояти. Одна людина проти колосальної потуги величезної держави, молоха, який готовий тебе в мукУ змолоти, перетворити твоє життя на суцільну мУку. Маленька людська піщинка проти буревіїв — і встояла. Оте саме диво морального закону, який є в тобі, який може зродитись і в іншому.

Іншому, але не кожному. Є в картині і Віктор Медведчук, котрий був, як відомо, адвокатом Василя Стуса на судовому процесі. Зрозуміло, що якось вплинути на хід того процесу він не міг, усе визначалось аж ніяк не в залі суду. Медведчук пояснює: та ж у тій системі координат Стус, який одверто визнавав свою опозиційність до радянської влади, був приреченим, що можна було зробити? Мовляв, не винуватий я, він  сам голову в петлю стромляв...

У цій точці один із найцікавіших проблемних вузлів фільму «Ваш Василь». Формально, справді, які там можуть бути претензії до Медведчука, він був такою ж безправною піщинкою. Тільки ж ось що: він з тим погодився, він те прийняв — бути ніким і нічим. Ти усього лишень коліщатко системи — то й крутись, за визначеним технологіями графіком.

Так він, Медведчук, і досі крутиться. Хоч ніби ж дістався таких висот, у тому числі політичних. Одначе ж філософію «шістки» вже не витруїти нічим.  Нині Медведчук  уже в ролі адвоката Кремля: ну, не винен той Кремль ні в чому! Україні нинішній адвокат пропонує те саме, що колись, бодай і не прямо, Стусові: краще змирись і прийми волю сильнішого. І будеш жити, будеш мати свій шмат хліба і купу інших щасть.

Отакий  вибір нині перед українцями: бути стусами чи медведчуками?  Чий моральний кодекс прийняти: Медведчука чи Стуса?  За яке життя стояти будемо??

«В ЖИТТІ ДОВОДИТЬСЯ ОБИРАТИ — АБО ЦІКАВУ МУКУ, АБО НЕЦІКАВЕ ЩАСТЯ»

На рубежі 1980-1990-х вибір був очевидний: доти мало кому відомий Василь Стус стає уособленням нескореного духу, поруху до самості своєї, до незалежності. Не бути гайкою в імперській машині, а рушити своєю дорогою...

Фільм починається й завершується кадрами, що відтворюють ту грандіозну (це відчувалось уже тоді) акцією по перенесенню праху борців і мучеників. Те, що доти видавалось чимось неможливим — вільне українство, дерзновенний свобідний українець.

Один із найцікавіших персонажів картини — син поета Дмитро Стус. Він одвертий і аналітичний, він чесний — передусім із самим собою. З батьком були разом так мало часу... Пригадує, як той повернувся із таборів, Дмитрові було вже 12. Й конфлікт: бо ж підліток стояв на тому, що не має батько указувати йому будь-що. Добре, що потім контакт відлагодився, але ж, але ж...

Дмитро не приховує і тих психологічних та власне моральних  проблем, які були в родині. Так, Василь Стус став надважливим символом України та українства, тільки ж заплатив за це не тільки сам Поет і Громадянин, а і його рідні.

Чого тільки вартує фраза (її наводить Дмитро), сказана перед смертю Василевим батько: «сину мій, яка тяжка мені ця ганьба!». Важка, невимовно важка та хода на Голгофу. Та тільки не було б її             — і не було б самої України.

Одна із промовистих деталей (автори фільму уважно поставились до їх відбору, й відтак спромоглись на символічні укрупнення). Василь Стус десь у записах пише про те, що КДБ  сприймає його як «своє майно». Так легше — бути чиєюсь власністю, чиїмось майном. Держави, скажімо. Особливий варіант — чужої держави, яка таким чином стає «своєю».

Варіант Василя Стуса, філософсько осмислений ще Кантом: усвідомлення себе особистістю, особистістю, в якій моральний закон відкриває життя в усій його повноті й універсальності. І красі!

31 рік минув з того дня, як дух Поета вернув в Україну. Чи став він для українцем своїм? — питання риторичне. Одначе ж він веде нас з пустелі відчаю, розпуки і розбрату — і як знати, де будемо через 9 літ, на 40-річчя того походу?

Про все й зробили свій чесний і точний у світоглядних та моральних констатаціях фільм його автори.