День Марчука
Марчук вірить і не вірить. Радше пристає на думку про відшкодування втрат, завданих йому Системою в часи зіткнення та гонитви. Отож, покаяння: художника пригинали до хрускоту в хребті лиш за те, що слово «український» він усвідомлював без допусків на зразок «т. зв.»; його брали на картеч у гурті нормальних, талановитих, на тоді (це 60-ті роки) молодих монументалістів, котрі Інститут теоретичної фізики АН України прикрасили мозаїками чомусь лише українських імен (Ярослав Мудрий, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, Микола Кибальчич, Сергій Корольов)... Багаторічний нечлен Спілки Іван Марчук тим часом здобував мистецький світ без кордонів — до Спілки його, тимчасового австралійця (або ж канадійця — яка різниця), приймали уже без нього, всі буквалістські й моральні затрати взяли на себе друзі — не подивуйтесь! — з художників. Марчука, по суті, кооптували до Спілки художників, як свого часу більшовиків — до ЦК (на цьому паралелі закінчуються). Далі природа запізнень брала своє: заслуженим художником України Іван Марчук зродився у віці, коли чи не всі народні в Україні ставали народними. Чи вирівняла ситуацію — теж із кількох спроб — Державна премія України імені Т.Г.Шевченка? Не певен. Кілька спроб — аж ніяк не вияв однозначної (всенародної) любові до художника Марчука. Він, як і раніш, Марчук з перешкодами.
«Стаю пругкий, ніби м’яч: що дужче кидають ним об землю, то вище підскакує». Це Ремарк. Із ніби запрограмованою проекцією на Марчука: йому справді діставалося стільки й всього, а він (попри все і вся) зберігся. Ішов прямодуж, не нагинцем — здається, лише раз зловив себе на помислі слабкодухому: одружитися з єврейкою й податися за кордон (один із найнадійніших способів пори СРСР здобути статус громадянина вільного світу). Треба знати Марчука: в обіймах сімейного Лаокоона він пробув аж три місяці замолоду й досі одинакує...
Жалоба — не за Марчуком: він не сидів у КПУ (прецікава абревіатура: камера попереднього ув’язнення), його майстерень не палили, а картин не заарештовували. Марчукові, зрештою, таланило. Може, тому, що, хоч і був незручний, не ліз на рожен. Й оминав політику окружною дорогою.
То за віщо ж спокута? За ту ж таки гонитву на нього. За тихе, чи то пак невидиме убивання духу: після Інституту теоретичної фізики добрих півтора десятка літ — без виставок і замовлень, життя надголодь і без перспективи, зачароване коло творчої безвиході й невизнання. Безприв’язне утримання в колективній стайні Спілки. Роки порожняком. І підозрінням.
Жалоба — за втраченим.
спокута приймається.
А чи прощає Марчук?
Марчук блаженствує. Бо завжди мав працю: «три години сплю, а три — думаю». Тим-то годі розмінюватися на порахунки: із собі подібними, з владою чиновних «совбурів» (совєтських буржуа: за Луначарським) і — не приведи Господи — із самою Системою. Марчук для Системи був опонент зручний: по життю — тихомирний, за мольбертом — шалений, аж революціонер. Хто кого передужчить? Усім своїм виглядом Марчук виказує переможця: за 35 років творчої напруги з-під його руки вилетіло понад 1500 картин. Та ще яких.
Обізнаний на віяннях світового мистецтва за десять літ мандрувань світами, (а це Європа, Австралія, Канада, США, творчо сподобив сотні художніх музеїв, галерей, майстерень, мистецьких книгарень), міг би вписатися в будь-який його -ізм, у кожнім разі вилаштовуючи для себе перевагу знанням чужої практики й світового досвіду. А що чинить Марчук, витворюючи свої марчукізми? Накручує кілометри безперервної лінії в дивовижних за достеменністю ілюзії сільських місячних ночах (патріархальний Марчук!), поринає в містику голосу власної душі, де щемно бринить обірвана струна скрипки й проростає яйце-райце, де ведуть неповторне рогате соло корови його Москалівки на Тернопіллі й звучить партія задумливого вороння — доросла Марчукова спокута за випотрошені у дитинстві воронячі гнізда (поліфонічний Марчук!), блукає у видивах-лабіринтах кольорових снів, здорових і канцерогенних абстракцій, циклічних фантазій (неправильний Марчук!), тяжко оркеструє часточки й полотно в цілому (музикальний Марчук!). Щось таки справді змінилося — й значно — в нашому з вами житті: під час нещодавньої презентації Івана Марчука у товаристві «Інтелект нації» за столом президії руч-об-руч сиділи два Марчуки — Іван та Євген, художник і генерал, обидва достойники України, її громадяни й державники. Хто б міг подумати. Ще двадцять років тому. Ще десять. Іще навіть учора.
Але — так є.
І Богу слава, що товариство «Інтелект нації» заопікувалося створенням у Києві музею Івана Марчука. Що прилучилося — спільно з Київською міською державною адміністрацією — до ретроспективної виставки його творів (понад 200) у Національному художньому музеї України.
Марчук до міри колючий і кострубатий, без міри добрий і жалісливий: завжди пригадуватиму, як ми, гостюючи на нашому з ним Поділлі, наловили риби, а він узяв і випустив її до ставу, ще й гримнувся об воду — порозганяв, що міг. До нього горнуться діти, його впізнають у рослинному світі... трава і квіти: якось вибрався на природу в одне з подніпровських сіл й годі було зрушити його з поля-килиму квітів — ліг на спину, задивився — поплив — у небо, заговорив до материнок, як Шукшин до беріз у «Калині червоній», й не було тут фальші чи гри на тонкосльозу публіку, а був звичайний стан розчулення, сп’яніння природою — не часто метри оголюють нерви й не соромляться власної сентиментальності. (До всього ж Марчук один до одного унаочнив полотно, яке в нього є: в буянні квітів — празниковий Марчук, підкова вусів із щастям неба, метелик на антені пальця. «В картині — як у житті, в житті — як на картині».)
Щоразу несподіваний Марчук. Його запам’ятали такого, а він уже інший. Починав зі складної простоти народної картини (образ, що не забудеться: лагідне добро корови-годувальниці з гарячим сонцем вимені), продовжив (і, здається, іще до неї повернеться) місячною серією «під Куїнджі», виробивши власну технологію передачі світла вночі (фосфору не додавав, дбав лиш про мікрорельєф лінії, яка під дією звичайного світла вібрує й випромінює... світло), довго практикував у царині духу себе самого (монохромний Марчук власною парсуною з пломінцем свічки скрізь, де є в ній потреба), не перестаючи експериментувати з лінією, композицією, кольором, просто уявою. Цілі цикли експериментів: «Квітуча планета», «Нові експресії!», «Стомлена мелодія», «Біла планета-I», «Біла планета-II», «Силуети», «Кольорові прелюдії». Цілі терени нових вирішень, щасливо знайдених побудов.
Із самого малечку відчував, що не такий, як усі сільські хлопці: вражався, вбирав у себе, запам’ятовував. Уявляв себе тільки художником, єдиним і найпершим на все село. Відчуття винятковості («мені завжди хотілося бути попереду») не полишило й коли навчався на художника у Львові. Київ характер лиш увиразнив. Надто після мозаїк на стіні Інституту теоретичної фізики. Марчук потерпів через... Кибальчича й Корольова. А міг і через кераміку, якою займався раніше і яка в нього теж була... українська. Так ми, горопашні, жили.
Як же вдалося йому вирватися на чисті води визнання? У Києві скнів би ще довго та безнадійно, якби випадок не привів до Москви: виставка на Малій Грузинській пробила вікно в Україну, сигнал почули, проте, як часто ведеться, не фахові обслуговувачі мистецтва, а журналісти, письменники, просто свідомі люди інших — творчих і нетворчих — професій. Поволеньки прочинявся Київ: невеличкі персональні виставки в Спілці письменників, у медичній бібліотеці, перші обережні публікації, подивоване мовчання Спілки художників УРСР. Марчук починав узувати.
А відтак зірвавсь на край світу — в Австралію і вже не міг зупинитися: пересварився з українською діаспорою у Канаді й Америці (має на те досить аргументовані творчі й етичні причини), осів у Нью-Йорку, винаймаючи тісну квартиру-майстерню, де тільки й можна було що — працювати і працювати. Рідна митниця сповнилася подиву: зазвичай з України твори мистецтва вивозять, Марчук же — увозить. Ось уже рік десятий. То чи не має він рації, коли твердить: працюючи й виставляючись в Америці 90-х як український художник, він більше прислужився незалежності України, ніж зробив би це, залишаючись удома, при партіях, рухах, маніфестаціях і побиваннях себе кулаками в груди?! Його політика — творчість. І творчість — його мораль. У цьому феномен Марчука.
Він буває лихий, мов кат, коли йому щось не так. Він не дипломат у поцінуванні творчості колег. Він буває скупуватий, бо став ощадливий і прагматичний (виучка Заходу), він подивовує щедрістю й добротою, бо нашого з вами менталітету. Він пам’ятливий, але не мстивий. З ним легко спілкуватися, проте до пори до часу: щойно запече йому свербіж бігти чимдуж до майстерні. Несамовитець!
О, ця знаменита майстерня на вулиці Пушкінській — сьоме небо старого будинку без ліфта. Скільки творчих чаркувань та діалогів, скільки зворушливого молодого птаства, скільки випитої любові — навіть з мимрами й вертихвістками: теж пізнання. Але й енергетика картин, яку не кожна жіноча достойність має силу подужати. Марчукова біологія закріпачує, ніби аж заклинає: «Не піддайся!». Марчукові монстри наганяють страху. Марчукові зими й місячні ночі вимагають ковдри із головою. Гаряче. Й знову холодно.
Зате Марчукові тут рай — цілий день (з маленькими перервами вдихнути повітря) з пензлем у руці: «Я так і склав своє життя, щоб ніщо не заважало стояти перед мольбертом». Можна поспостерігати. Але не висуватися з порадами. Струсить, як грушу.
Марчук жорсткий, аж жорстокий:
— Не знаю, чи я ставився б так до своїх дітей, як я ставлюся до картин. Бо тут я весь. А в дітях — якась лиш частка...
Марчук зазіхацький:
— Кажуть, що моїх картин не розуміють, проте не можуть від них одірватись. А ви хочете як: хто потрапляє до павука в тенета, уже звідти не виборсається. Так і мої картини — захоплюють в обійми, не відпускають. Так і жінка в моїх руках — їй передається енергія рук і картин у майстерні. Я вогненний, переді мною усе спалахує...
Марчук трохи нарцис:
— Дуже себе люблю, коли я з кимось. Коли сам із собою — не вельми...
Марчук романтичний та іронічний:
— Окрім того що я художник, хотів би бути трішки селянином. Трішки, бо з кіньми працювати не вмію...
Марчук великодушний:
— Мене дуже забавляє, коли намагаються дешифрувати коди моїх картин. Сам я цього не люблю робити. Але коди підказую — хай люди поламають собі голови, хай візьмуть участь у процесі моєї творчості. А ще мені більше імпонує, коли мене сприймають інтуїтивно...
Марчук самокритичний:
— Чим більше пізнаєш, тим більше переконуєшся, що менше знаєш...
Марчук заздрий, бо — непогамовний:
— Якось навідав мене дивний стан, коли не можеш заснути: в голові, як шалена кінострічка, пробігають мільйони кадрів-картин, іще мною не зроблених і ніким не бачених. Я перевертаюся, починаю бігати по кімнаті, а видива крутяться, крутяться, й нічим їх не годен загальмувати. Якби сидів у голові комп’ютер і все це зафіксував — Боже праведний, які б шлюзи відкрились, яке б полилося багатство... До того ж Пікассо розщедрився спадком на 7 тисяч картин і малюнків, адмірал-мариніст Айвазовський — на тисячу менше. Наздоганяти й наздоганяти!..
Марчук від скромності не помре:
— Якщо я такий мучений, то, мабуть, я мічений...
А це вже залишімо історії, зауваживши й таке делікатне побажання художника: «Мені було б добре жити в ідеальному світі. Хоча б один день».
Не вдасться.
Без тісного космосу своїх зазвичай однокімнатних помешкань. Без фірмової самоцілі щось вічно шукати.
Без тяжко здобутої ідилії не мати жодних турбот, крім — малювати, «щось дзьобати: пишеш одну картину, а десять стоять на черзі».
Без найсправедливішої внутрішньої конституції, де записано: «Сам собі рабовласник і раб».
Без потреби мати форс перед людьми та історією.
Без упертого очікування того, що держава усвідомить: нема культури — нема держави.
Без усього того, що суть є Марчук...
