Дещо з українознавства,

Необхідність проаналізувати діяльність журналу «Образотворче мистецтво» назріла вже давно. З 1992 року, коли головним його редактором був призначений М.Маричевський, людина без спеціальної і належної освіти, часопис послідовно і наполегливо проводить політику національної відокремленості, відвертої ксенофобії, обскурантизму. З року в рік сторінки журналу рясніють пошуками ворогів української культури, яких керівництво редакції знаходить то у «жидо-масонських таїнствах», то у «побутовому розумі москаля», то у «зловісній ролі авангарду». Українське мистецтво лякають Дияволом, космополітизмом, зденаціоналізуючим передвижництвом, викривлення духовності в епоху Відродження, «зужитістю і вторинністю малярства Заходу» та іншими «страхіттями». Секція мистецтвознавства та художньої критики Київської організації НСХУ неодноразово звертала увагу керівництва Спілки на обурливе і неприпустиме спрямування журналу, на те, що прикриваючись патріотичними гаслами, журнал, по суті, займає антиукраїнську позицію, насаджуючи в суспільній свідомості програмно консервативний, звужений, обмежений образ України, далекий від її справжнього творчого діапазону. На жаль, керівництво Спілки залишило застереження мистецтвознавців без відповіді.

Проте «Образотворче мистецтво» — єдиний в Україні часопис, що програмно присвячений візуальному мистецтву. Друкується на кошти Національної спілки художників, яка об’єднує митців не тільки різних національностей, а й найрізноманітніших творчих спрямувань. В системі Спілки і за її межами постійно відбуваються різноманітні творчі події (виставки, дискусії, фестивалі, конференції), які ігноруються журналом. Його творче кредо чітко висловлене головним редактором: «Ми ж бо закладаємо підвалини для формування української касти, в тім числі й у культурі, зокрема в мистецтві». Не випадково селекція мистецьких явищ, яку постійно проводить журнал, вибудовуючи свою модель українського мистецтва, призводить не тільки до викривлення сучасного художнього процесу, а й до войовничого протиставлення митців різних регіонів України. В журналі читаємо: «Тільки там, де ментальність українців цілісна, приміром, на Житомирщині, Київщині, Чернігівщині, — форму відтворення бачимо національною», в інших же місцях — Запоріжжі, Херсоні, Донецьку виростають «бастіони космополітизму» (1996, №1).

На жаль, керівництво Спілки не розуміє, що патріотичні гасла редакції, роздуми про «національну форму» та «національний стиль» насправді наслідують ті колоніальні цінності, що залишилися нам у спадок від Російської імперії та СРСР. Адже саме там прагнули бачити Україну таким собі «етнографічним заповідником», відокремленим від широкого простору сучасної культури. Так постійні наголошування на «занепаді Заходу» («західноєвропейський живопис і взагалі культура у своєму збоченому прояві закінчили своє існування», (2001, №3). Не менш безапеляційний висновок майстрині з села на Васильківщині: «Європа (що тут вже казати про США) занадто програла у культурному поступі», (1998, №2), та спирання українського мистецтва на цінності «астральної долі» рідної землі та «вічний вогонь Трипілля» насправді лише трансформують у псевдонаціональному дусі радянську модель мистецтва, яка так само відхрещувалася від світового досвіду й плекала власну зверхність та окромішність.

Проте коли вчитатися у публікації журналу «Образотворче мистецтво», прозорими стають і інші, ще більш загрозливі паралелі. Ось хоча б така теза: «Час такого собі панського, навіть аристократичного, світського життя митця вичерпав себе, мистецтво лише тоді набуває духовної вартості, якщо є витвором народ ним» (1998, №2). Ну як тут не згадати відомий виступ Германа Герінга: «Справж нім мистецтвом може бути тільки таке мистецтво, яке здатна сприйняти і зрозуміти проста людина з народу…» Ми вже добре знаємо, що буває, коли кухарки починають керувати державою, а визначальними у формуванні культури стають смаки єфрейторів та недовчившихся семінаристів. У цьому контексті вже цілком закономірною стає поява статті «Українська академія мистецтв у Львові. Період німецької окупації» (2001, №1), де розповідається про «на диво інтенсивне культурно-мистецьке життя» під фашистами. Свідченням чого є, зокрема, заснування восени 1942 року «першого в Україні» театру-вар’єте «Веселий Львів». Справді, історія України трагічна, сповнена драматизму, складних парадоксів та протирічь. Її дослідження — одне з головних завдань сучасного вітчизняного мистецтвознавства. Але розмова про «розгортання українського культурного життя» в окупованому місті, де на вулицях постійно вбивали людей, а навколо вирувала найжорстокіша війна в історії людства, потребує особливої глибини і всебічного висвітлення. Інакше як можна дивитися у вічі тим, хто не танцював у 1942 році у «Веселому Львові», а проливав кров в окопах, канав у концтаборах, тижнями не виходив з заводів та фабрик, на собі тягнув плуг, хто втрачав близьких, голодував і боровся..?

Про «Образотворче мистецтво» можна говорити дуже багато, закидаючи йому й низький фаховий рівень публікацій, і необізнаність із сучасним станом мистецтвознавчої та художньо-критичної думки, лексичні помилки та обмеженість кола висвітлених явищ. Але чи не найбільш турбує інше: чи на рівні «законів крові» маємо ми сьогодні аналізувати особливості вітчизняної художньої традиції чи лише наявність «українських генів» має стати визначальною для залучення митця до національного художнього простору? Питання це риторичне. Але відповідь на нього, яку має дати Національна спілка художників України повинна бути цілком конкретна.

Звернутися до газети нас, бюро Секції мистецтвознавства та художньої критики, змусила необхідність привернути увагу до видання, яке, на нашу думку, не тільки не виконує свого фахового призначення — висвітлювати сучасний художній процес в Україні, але й являється джерелом національного, творчого, культурного розбрату в нашому суспільстві. Бюро Секції мистецтвознавства та художньої критики КОНСХУ: О. АВРАМЕНКО, М. КРИВОЛАПОВ, Т. ПРИДАТКО, А. РЕВЕНКО, О. РОГОТЧЕНКО, М. СЕЛІВАЧОВ, Н. СНАРСЬКА, Г. СКЛЯРЕНКО, О. ТИТАРЕНКО, З. ЧЕГУСОВА, Е. ЯРОМЕНОК