Дмитро БОГОМАЗОВ: «Для мене важливо чути людей, із якими працюю»

Відому п’єсу Георга Бюхнера поставив Дмитро Богомазов, який зі своєю «Вільною сценою» повернувся під «крило» свого вчителя Едуарда Митницького. Сам факт постановки «Войцека» дуже симптоматичний не так для театру, як для нашого суспільства. Про німецьку п’єсу, яку було написано майже двісті років тому (при цьому вона незавершена через передчасну смерть автора), режисери, як правило, згадують тоді, коли відносини народу і влади стають дуже напруженими. Нехитра історія непримітного полкового цирульника, якого принижують усі, хто тільки може (роль Войцека грають Віталій Лінецький), і який зарізав із ревнощів цивільну дружину (Яна Соболевська), якнайкраще підходить для нагадування про те, що терпіння маленької людини не безмежне!

Режисер Д. Богомазов не зробив із «Войцека» політичну агітку, віддавши перевагу жанру, близькому до театру-кабаре. На сцені (від першої до останньої репліки) перебуває оркестр, який складається з акторів театру. Він не лише, як хор із старогрецької трагедії, коментує дію, а й за допомогою імітації різних звуків природи створює виставі необхідну атмосферу. Ухкання і звуки плескання крил сови разом із місяцем, який сходить і заходить (сценограф — Петро Богомазов), переносять глядачів у глуху ніч, коли може статися будь-що. Передчуття біди нагнітається й комічними номерами (наприклад, виступом людини-мавпи (Іван Завгородній), що розважає публіку), які нагадують про бенкет під час чуми... Виставу глядачі дивляться на одному диханні, зачаровані акторською магією, а потім, прийшовши додому, у них є спонука до міркування про природу зла.

«Я ПОВЕРНУВСЯ ДОДОМУ»

Після прем’єри ми поспілкувалися з Дмитром Богомазовим не тільки про «Войцека», а й про причини злиття його «Вільної сцени» з Театром на лівому березі Дніпра (із останнього запитання й розпочалася наша розмова).

— Я повернувся додому й дуже задоволений тим, що мій дім мене прийняв, — зізнався Д. БОГОМАЗОВ. — Хоча зв’язки з Театром драми і комедії на лівому березі Дніпра та моїм учителем Едуардом Марковичем Митницьким ніколи не переривалися. Просто десять років тому, коли було створено «Вільну сцену», у міської влади була ідея побудувати новий театр у Києві. Я вважав за свій обов’язок брати участь у цьому процесі й сподівався, що Київ матиме новий сучасний театральний майданчик. І хоча за цей час на папері було «побудовано» не одне театральне приміщення (один із варіантів було розроблено інститутом «Київпроект», і під будівництво нового театру навіть було відведено місце на Троєщині), за десять років далі проектів так нічого й не просунулося. І за нинішньої фінансової ситуації із сьогоднішнім ставленням до культури, гадаю, навряд чи щось зміниться... А театру продовжувати розвиватися в мікроскопічному просторі нашого приміщення, на вул. Гончара, 71, було вже майже неможливо. І я з радістю підтримав ідею Едуарда Марковича про об’єднання нашого театру з Театром драми і комедії. Я повернувся до театру, в якому починав, і щасливий, що ми з акторами тепер маємо можливість працювати в цьому колективі й на цій сцені.

— Дмитре, на твій погляд, чому київська влада байдужа до мистецтва? Чиновники полюбляють повторювати, що ми — «культурна столиця», а Україна поривається до Європи. Наприклад, у росіян (у Москві) за останні десять років зведено декілька чудових театральних споруд і будують нові...

— Російська культура — бренд, і влада Росії намагається його якось розвивати. Ну що таке Росія без «загадкової російської душі», без літератури, що розповідає про цю душу, театру, кінематографу, музики? У наших північних сусідів політики підтримують свою культуру й мистецтво, формуючи імідж країни. А українська влада не пов’язує себе з культурою, для них вона не є якимось державним брендом, тому в нас і до театру часто ставляться тільки як до одного з різновидів дозвілля, а імідж України неухильно погіршується. Наші політики не зовсім розуміють, навіщо потрібна культура, яку функцію в суспільстві вона виконує, тому немає стратегії її розвитку, і як наслідок, постійно зменшується обсяг державних коштів, які надають на її розвиток...

«ПРАГНУ НЕ МУДРУВАТИ Й НІКОГО НЕ ПОВЧАТИ»

— Ти колись сказав, що «Войцек» є певним викликом для режисера. У чому він полягає?

— Я бачив на Заході кілька різних постановок цієї п’єси, дивився різні її версії на відео, і щоразу мене приголомшувало те, як вона здатна перетворитися в руках режисера. «Войцека» грають у різних жанрах і стилях. Структура цієї п’єси така, що здатна вбирати в себе різноманітні підходи, залежно від того, ким, для кого і для чого її грають. Оскільки п’єси не було дописано, виклик для режисера полягає в тому, щоб не сваволити, не піддатися спокусі її доробляти, нав’язуючи власні інтерпретації. Для мене дуже важливим було уважно прислухатися до автора й тих імпульсів, які цей матеріал викликає в акторах. Наш підхід народився завдяки тій групі акторів, із якими ми працювали над виставою, — стилістика нашого «Войцека» (а за жанром це вистава-концерт) багато в чому була визначена їхньою музичною обдарованістю. Ми помістили сюжет у музичну стихію: протягом усієї вистави на сцені лунає жива музика, яку написали й виконують актори: Андрій Самінін, Михайло Кукуюк, Іван Завгородній, Ігор Антонов, Віталій Салій. Публіка добре знає цих артистів, проте в такому амплуа бачить рідко. Знову ж таки коли ми розмірковуємо про стан нинішнього суспільства, про гріх, то інтонація нашої розмови визначається тими людьми, які говорять зі сцени. Ми уникали будь-якого радикального трактування, не хотіли бути дидактичними. Я прагну не мудрувати й нікого не повчати, а розмірковувати, надавши можливість акторам привнести в цю роботу свої думки, своє відчуття життя, щоб самому не застрягти у власних естетичних пристрастях, і для мене важливо чути людей, із якими працюю.

— Театр для тебе — більше, ніж професія? Як я розумію, гра, занурення в різні світи допомагає виживати в нашому непростому світі?

— Так, театр — це також спосіб виживання, проживання, місце зустрічей, знайомств, спосіб збагнути щось нове, можливість відкриттів. У театрі все це відбувається інтенсивніше, він активізує наші відчуття й роздуми. У цьому теж полягає функція культури, адже люди на Заході відвідують театр, щоб виховувати себе, духовно розвивати, а не просто розважатися.

«ТЕАТРАЛЬНИЙ ПРОЦЕС НА ВУЛИЦІ НЕ ОРГАНІЗУЄШ»

— Ти часто їздиш до Європи на фестивалі, не було спокуси там залишитися і працювати, як це зробило багато колег-режисерів, котрі успішно стартували наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, але так і не дочекалися підтримки з боку нашої держави?

— У мене були запрошення, було багато можливостей залишитися, але життя емігранта — не для мене. Я дуже люблю своє місто, його вулиці, дерева, людей. Мені подобається подорожувати, відвідувати фестивалі, знайомитися із сучасними театральними тенденціями, але я завжди із задоволенням повертаюся додому. Для мене ніколи не поставало запитання, де жити. Тільки в Києві! Для себе раз і назавжди визначив свій шлях режисера і ніколи не жалкував про це: я повинен виконувати свою роботу максимально добре в тих умовах, які є!

— Деякі твої колеги намагаються поєднати сцену театру зі сценою парламенту, заявляючи, що так принесуть більше користі мистецтву. У яких відносинах мають перебувати художник і влада?

— Для мене абсолютно очевидно, що бути художником і політиком — два різні заняття, і не варто намагатися поєднувати їх. Для політиків діалог із художниками дуже важливий, оскільки культура є невід’ємним чинником соціотворчих процесів. Але наші політики, як мені здається, не дуже розуміють, що, працюючи над економікою, але не цікавлячись сферою культури, стають духовно біднішими. У країні, щоб вона рухалася вперед, мають жити й працювати розумні, освічені й духовно розвинені люди. А це сфера як освіти, так і культури. Дуже шкода, що сьогодні немає діалогу між політиками й діячами культури.

Мене не покидає відчуття, що наша влада живе в якомусь паралельному світі, який не перетинається з реальністю країни.

— Два роки тому ти набрав курс у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Сьогоднішні студенти дуже відрізняються від нашого покоління?

— Мені важко робити висновки щодо цього, тому що з часом забуваєш, яким ти був у молодості. Можу точно сказати, що вони мені дуже подобаються, із ними хочеться мати справу. Вони цікавляться професією, хочуть опанувати її секрети, багато самостійно працюють. А це найголовніше, оскільки, як відомо, навчити нікого нічого не можна, людина може тільки навчитися. Інша справа — як вони далі реалізовуватимуться в житті. Частина з них потрапить у вже наявні театри, але, можливо, хтось із них захоче шукати свій власний шлях. Щоб нові творчі ініціативи якось реалізовувалися в житті, необхідна територія — нові, вільні майданчики. Не можна створювати театр на вулиці, театральний процес на вулиці не організуєш.