Дмитро БОГОМАЗОВ: «Режисер завжди не вдоволений»

Дмитро Богомазов — режисер Київського театру драми та комедії на лівому березі Дніпра. Поставлені ним спектаклі «Чарівниця», «Що завгодно, або 12 нiч», «Трохи вина, або 70 обертiв», «Ошукана» ( з Адою Роговцевою у головній ролі) привернули увагу глядачів і викликали люті суперечки критиків. Останній спектакль Дмитра — «Філоктет-концерт» («душевний трiлер за Софоклом»), безумовно, став однією з найпомітніших подій минулого театрального сезону. З розмови про цю роботу й почалася наша бесіда з режисером.

— Наскільки ви задоволені «Філоктетом» (виставу тимчасово знято з репертуару, через фiнансовi негаразди. — Ред.)?

— Досить дивне запитання. Режисер взагалі не має права бути задоволеним. Спектакль створюється зусиллями багатьох людей. По-моєму, «Філоктет» — це добре виконана робота, результат плідної співпраці багатьох талановитих людей.

— Мені здається, що у вашому спектаклі, незважаючи на його епічність, — чимало іронії. Більше того, іронічність — неодмінний відтінок майже всіх ваших спектаклів. Звідкіля ця уїдливість?

— Іронія не існує відрубано від інших рис. Вона залежить від відчуття об’ємності світу. Іншими словами, ти маєш бачити в події і темні, й світлі сторони. Іронія — наслідок саме такого погляду на буття. Це не окрема риса, а результат світогляду.

— Те, що ви постійно порушуєте чистоту жанру, додаючи до трагедії елементи комедії, наслідок такого стереоскопічного погляду?

— Коли б я сприймав світ виключно трагічно, я б ставив трагедії. Однак я сприймаю його об’ємно, в повноті, я люблю і Творця, і його творіння. Можна вважати себе чистим художником, керуватися суто естетичними принципами, та однаково я, як людина, привношу в будь-яку роботу свій світогляд.

— Не вельми популярне у вустах сучасних митців слово...

— Можна й треба милуватися самим життям, акторами, роботою художника, та, на мій погляд, важлива й позиція. Якби я вважав, що людей треба просто веселити, то робив би відверті комедії. Той, хто так вважає, виходить із соціальної ситуації: публіка хоче сміятися — нумо, розвеселю її. Однак це робиться з позиції, я б сказав, обивателя. Я ж вважаю, що творити треба з позиції митця, треба створювати річ. Вона має бути красивою, дивовижною, несподіваною. Зроби добротно на сцені Мольєра — він і нас розвеселить, і глядач розвеселиться. А навмисного розважання публіки я не розумію.

— Останніми роками багато говорять про постмодернізм. Вам близький цей стиль?

— Я ніколи не міг зрозуміти, що це таке. Мені здається, що в чистому вигляді такого стилю не існує. А прийоми гри з різними стилями легко зрозуміти. Адже тепер життя саме по собі стилю не має. Простий приклад: подивіться, як одягнуті люди навколо, хоча б ми з вами. Ми сьогодні практично безстильні люди. Адже стиль — це й дорого, й марудно. Постмодерн я розумію як прагнення до стильності. А оскільки нині з цим туго, то й вихвачують шматочками — хто де що зможе. Мій знайомий художник, Ігор Лещенко, каже, що зможе виставити сімейні труси, і публіка буде ними милуватися як дуже красивою річчю. Напевно, Ігор добре відчуває стиль нинішнього життя. За його роботами можна судити, що він у будь-якій речі вміє розгледіти красу. Але ж хіба це невід’ємна риса постмодерну?

— У такому випадку, який тип театру вам ближче за все?

— Для мене принципове одне: коли я ставлю якийсь текст, це має бути високий текст, прекрасний, інакше театром займатися не має сенсу. Адже тут ситуація дикої несвободи. Позаяк коли ти вже й надіваєш на себе ланцюги з слів, то хай краще це будуть гарні ланцюги. У цьому випадку ти довіряєш і театру, і автору, якого не шматуєш і переробляєш, а навпаки — перебуваєш із ним у діалозі.

— Звідси ваше прагнення ставити маловідомі, не випробувані на сцені твори?

— Звичайно. Я люблю ці тексти. Я намагаюся поєднати акт творчий із актом людським, реалізовую свої літературні вподобання, роблю це з любові до життя.

— До якого життя — справжнього, майбутнього?

— Я люблю й своє особисте життя, і життя навколо.

— Яке ж місце у ваших координатах займає смерть?

— Смерть — найважливіша подія, це найсерйозніше питання, як можна ним нехтувати? Перед обличчям смерті людина живе героїчним життям.

— Так, у ваших спектаклях дуже часті згадки про смерть...

— А що, хіба її немає?

— Однак багато хто намагається про неї не думати.

— Значить, вони живуть негероїчним життям. Тема смерті у мене — не милування нею, а усвідомлення того, що є фінал, і думати про нього важливо.

— Чи є у вас свій ідеальний проект, сценічна мрія?

— Є, звичайно. Це «Фауст» Гете.

— Що вам заважає і що допомагає ставити спектаклі?

— Спонукає до роботи, як я вже сказав, любов до життя, бажання прожити його активно. Я ставлю спектаклі з любові до життя й до мистецтва як головного аромату цього життя, як до його усвідомленої частки. Адже життя усвідомлюється, лише коли втілюється в художній формі. А заважає — те ж саме життя, звичайно. Заважає ентропія, руйнування зв’язків, хаос. Я будую, а воно руйнує.

— Доводиться з цим і в собi боротися?

— Аякже. Мені теж потрібно прокинутися, привести себе в порядок, поклопотатися про хліб насущний. Найрізноманітніші клопоти — той образився, з тим треба порадитися... мільйон проблем, як у кожного. Людина все життя бореться з ентропією. Можливо, смерть — це і є просто остаточне настання ентропії, яка знищує людину. Значить, ти повинен утримувати в собі ці зв’язки. Переставши їх зберігати — вмираєш.

— Театр для вас — спроба втримати ці зв’язки?

— Так. Ось так — просто і логічно.

— І в кінці нашої бесіди — знову ж таки, виходячи з її контексту — чи повинен бути художник бідним?

— Знаєте, я думаю, що коли художник бідний, то він і повторює весь час — «художник має бути бідним». Коли ж художник багатий, як той Сальвадор Далі, він каже — «художник повинен бути багатим». Коли серйозно, то нічим і ніким він не має бути. Є гроші — добре, немає... зрештою, не кидати ж через це професію. Терпи. Потім вони з’являться — що ж, піди, постав Богу свічку. Я люблю життя у всіх його виявах. Треба тільки в будь-якій ситуації залишатися чоловіком. Адже в мене є сім’я, я не можу нехтувати цим. Значить, буду якось заробляти. Питання в іншому: чи здатна людина і в бідняцтві не зрадити професію. Не всі витримують це випробування. Як у біблійній притчі — спитали у Якова, як він знайшов воду в пустелі. Він відповів: «Я вірив і копав». Бідний ти або багатий — все одно. Головне, чи віриш ти в справу, яку робиш. Якщо віриш і робиш його чесно, я думаю, що все влаштується.

№201 21.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»