Дмитро Гнатюк: Окрім України, ніде більше жити не можу!

Понад шістдесят років віддав Дмитро Михайлович сцені, створив низку неповторних вокальних образів у національній та світовій опері, його камерний репертуар славився неперевершеною вокальною культурою. Гнатюк — блискучий виконавець українських народних пісень та солоспівів українських композиторів. Він дарував радість знайомства з нашою національною музичною культурою в країнах Європи, Америки, Азії, Австралії... Зарубіжна критика визнала співака одним із найкращих баритонів світу. Останні три десятиліття Дмитро Михайлович із успіхом виступає як режисер-постановник, в доробку якого такі етапні для Національної опери вистави, як «Князь Ігор», «Тарас Бульба», «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», «Захар Беркут», «Мазепа», «Пікова дама», «Травіата», «Аїда», «Війна і мир», «Тоска», «Сорочинський ярмарок», «Борис Годунов» та ін.

— Мистецтво вимагає високої дисципліни, — вважає Дмитро ГНАТЮК. — Я б нічого не добився, аби марнував час. Адже він надто дорогий. Якщо ти сьогодні чогось не зробиш, то завтра вже може бути пізно, — зізнається майстер.

Для спілкування з «Днем» час напередодні ювілею Дмитро Михайлович знайшов. І поділився своїми роздумами про мистецтво та життя

ПРО ЧИСТЕ «ЛЯ»

— Він повинен мати не лише голос, а й володіти сценічною майстерністю та сценічною культурою, щоб правдиво створювати образ персонажа. Крім того, слід мати достатню фізичну енергію, наснагу, щоб витримувати голосове навантаження протягом усього спектаклю. До речі, це зовсім не другорядний фактор. І добре, коли фізичне загартування почалося з дитячих років. У мене як раз так і сталося. Дитинство й юність пройшли в прикарпатському селі Мамаївці на Буковині. Це не тільки чудова природа, а й щоденна, не завжди легка праця на полі, в господарстві. Ходіння босоніж по стерні, холодній росі теж загартовували. Земля давала мені сили. Мамаївці в 10 кілометрах від Чернівців, міста-красеня, яке називали «маленьким Парижем» — це моя колиска. Найсвітліше, наймиліше, найчарівніше, найпрекрасніше місто для мене. Дякую долі, що з юності не розлучався зі співом. Із семи років співав у церковному хорі. На моєму шляху досить рано трапився дуже талановитий учитель, священик, який працював у церкві нашого села. При церкві він створив гурток, де ми навчалися співу й нотній грамоті. Те опанування азів мистецтва дало мені поштовх на все життя. Адже змалечку я міг прочитати будь-які ноти.

У Чернівцях я починав свою творчу діяльність. Коли демобілізувався з армії, одразу не поїхав навчатися до консерваторії, а вступив у музично-драматичний Театр ім. Ольги Кобилянської й пропрацював там дев’ять місяців... Міг витримувати надзвичайно велике навантаження. І ця якість збереглася на все життя. Особливо це відчув, коли співав по 20—30 сольних концертів у місять на гастролях, де завжди ущільнений графік, та виходив у опері (упродовж місяця) в 20-ти спектаклях, таких як, наприклад, вердіївський «Ріголетто».

Це надзвичайно складний образ. До того ж із моєю статурою було важко грати невисокого на зріст, горбатого, кривого Ріголетто. Але скільки в ньому душі, любові до доньки, сарказму, ненависті до оточення! Бажання помститися за свою дитину, розпачу, коли не досягає мети й зовсім парадоксальне рішення у фіналі... Останню фразу «Ось де старого прокляття...» потрібно так проспівати, щоб волосся у глядачів стало дибки, а також узяти найвищу ноту для баритона — чисте «ля». І це дуже складно, хоч у мене виходило.

Нині дещо девальвувалося на сцені. Причому, це відбулося поступово. Цінності почали втрачати на початку 60-х. Нас вчили, що навіть відомі вокалісти мають бути перш за все акторами. Щоб основною метою було не взяти ноту «до», а вкласти в неї кульмінацію образу. Я схиляюся перед знаменитим тенором Лучано Паваротті. Але міг його тільки слухати — не бачив у ньому ані Альфреда, ані Радамеса. Він не переконував мене на сцені, хоча співав надзвичайно гарно. Я любив італійського тенора Маріо Дель Монако. У його виступах завжди була гармонія, поєднання унікального голосу зі сценічною майстерністю. Раніше глядачі ходили на конкретних співаків, а оперні вистави часто транслювали по радіо та телебаченню. Нині лише канал «Культура» цим займається от і втрачаємо масову публіку.

ПРО ПОЧУТТЯ МІРИ

Хоча я й проти модерну, але й і проти статики на сцені. Зараз молодих режисерів тягне на модерн та експерименти. Але все треба робити з почуттям міри, бо ми можемо втратити класику через модні новації. Наприклад, у нас в театрі теж є модернова постановка «Фауста» (її поставив італійський режисер Маріо Корраді в 2005 році). Моє єство це не сприймає, бо налаштоване на шанобливе ставлення до класики. Я багато бачив на своєму віку, зустрічався з різними майстрами: режисерами, співаками, художниками... Вважаю, що тільки разом диригент, режисер і хормейстер можуть поставити повноцінну оперу, а співаки і музиканти дають життя виставі... Для режисера головне завдання — розкрити музичну драматургію опери на сцені. При цьому важливо не копіювати постановки інших режисерів. Для мене головне — в кожній постановці досягти правдивості розкриття дії, поведінки і характерних рис дійових осіб засобами акторської майстерності, засобами музичної драматургії. У нас в театрі був прекрасний актор і режисер Крушельницький. Пам’ятаю, як він ставив «Богдана Хмельницького». Він не лише пояснював партію, а й занурював актора з головою в історію.

ПРО УСПІХ, ВИПАДОК І ГЕНСЕКІВ

Ніколи не хвалився своїми успіхами, хоч вони й були, й їх було дуже багато. Цікавий перший випадок. Ще в студентські роки проспівав на сцені Київського оперного театру партію Миколи, коли всі корифеї похворіли. За цей виступ у 1948 році одержав подарунок від театру — клавір опери з надписом: «За блискуче виконання партії Миколи в «Наталці Полтавці» (його нині забрали до музею).

Велику роль зіграв випадок. Ще студентом консерваторії у 1949 році потрапив до Москви з хором Григорія Beрьовки. Ми прибули на ювілей Сталіна. Виступали в Большом театрі. Пам’ятаю ложу в якій сиділи Сталін і Мао дзе Дун. Виступ хору був дуже вдалим. Після закінчення концерту за куліси зайшов якийсь чиновник і запитав Верьовку, чи не має у нього соліста, який би заспівав для вождя пару українських пісень. Верьовка назвав мене. На другий день до готелю, де зупинився хор, під’їхала машина і мене забрали з собою нічого не пояснюючи. Повезли до Кремля. Тут я все зрозумів. Розхвилювався страшенно. Провели через довгі коридори, якісь кімнати й зупинилися біля одних дверей. Чекали пару годин. Далі сказали, що коли зайду в зал, одразу йти до рояля і співати «Дивлюсь я на небо». А як Сталін захоче ще — то пісню «Если на празднике нашем встречаются несколько старых друзей». Коли я зайшов у зал (це був Георгіївський) побачив за столами знайомі обличчя тодішніх членів Політбюро і серед них Сталіна. Дуже хвилювався але проспівав дуже вдало. Сталін захотів ще пісні. Коли проспівав другу, Сталін покликав мене до себе і запитав, де я працюю. Я відповів, що ще вчуся. На запитання в кого, відповів, що у Паторжинського. «Славный певец, поклон от меня ему передай», — сказав Сталі, а потім запросив до столу, де були вже інші співаки...Потім пройшло з десяток років. Я вже співав у театрі провідні баритональні партії, був заслуженим артистом УРСР. Країною керував генсек Хрущов. Я з театром поїхав на Декаду українського мистецтва й літератури в Москву. Брав участь у спектаклях і концертах. На одному з них Хрущов замовляє свою улюблену пісню «Рушник». А в мене ж увечері вистава! Та я тоді був молодий і сил вистачало. Отож заспівав на повний голос. Хрущов сказав: «У 1949 році ти був студентом. І тоді не міг отримати звання народного артиста. Але нині можеш. Завтра буде Указ про присвоєння». Так я став народним артистом СРСР...

ПРО КИЇВ

— Моя любов до столиці почалася після війни. Тоді я приїхав здавати екзамени до Київської консерваторії. У мене не було в місті ні родичів, ні знайомих. Київ тоді лежав у руїнах. Я прийшов на Володимирську гірку. У альтанку над Дніпром. Ночував там чотири ночі. Й досі пам’ятаю, як з’являлося з-за обрію сонце. Спочатку показувався невеличкий ріжечок, потім він більшав... І Володимир Хреститель дивився на все це разом зі мною. Я полюбив Київ навіки.

ПРО «ВІЙНУ І МИР» ТА «МАЗЕПУ»

— У Національній опері я здійснив більше 20 постановок, першою з яких була опера «Князь Ігор» Бородіна в 1975 році. Опери різні, у кожній своя специфіка і щодо епохи, країни, народних звичаїв, об’єму самого відтворюваного «матеріалу». Знаковою в моїй долі була опера «Війна і мир» Прокоф’єва — дуже складна для постановки. Знаєте, не так багато колективів, не тільки українських, але й провідних оперних театрів світу, сьогодні можуть похвалитися, що в їхньому репертуарі є дана опера. Передусім через непростий музично-драматичний матеріал, величезні творчі й технічні труднощі, пов’язані з втіленням на сцені цієї масштабної постановки. Тільки солістів — 43! Додайте до цього розгорнені хорові сцени, динамічну партитуру з елементами симфонізму, автентичні прозаїчні тексти з однойменного роману Льва Толстого, хореографічні номери. Всього у виставі зайнято 140 артистів. Костюмів пошили 400 штук. До речі, повна авторська редакція «Війни і миру» розрахована на виконання вистави протягом двох вечорів! У нас вистава триває чотири години. У 13-ти картинах помістився відомий сюжет. Опера народжувалася в стислі терміни — за півтора місяці. Це було спецзамовлення фірми «Ландграф» і швейцарських партнерів нашого театру — в березні 2003 року «Війною і миром» ми відкрити гастролі у Вінтертурі.

Складною була й робота над постановкою опери Чайковського «Мазепа». Через ідеологічний фактор. Адже й досі до цієї непересічної історичної особистості ставлення неоднозначне. Патріот своєї землі, високоосвічена, ерудована людина, будівничий храмів, шкіл і досі анафемується в російських церквах. А з боку патріотичних сил України — це борець за незалежність. До речі, цього не пропускають ні Пушкін, ні Чайковський. У сцені, коли Мазепа відкриває свої плани Марії, здобуття незалежності він формулює як бажання «здобути трон своїй землі». Щоб підкреслити патріотичні настрої Мазепи в своїй постановці я ввів епізод (який не є втручанням ні в текст лібрето ні в музику, але передає основну думку). Промовивши: «Здобути трон своїй землі», Мазепа бере блакитно-жовте полотнище й цілує його. Це дуже промовистий жест. А в його кабінеті, де стіни увішані ознаками гетьманської влади, зброєю, де знаходиться гетьманський штандарт, таке полотнище було доречним, воно лежало перекинутим через стіл. Оперу «Мазепа» наш театр у 90-ті возив і в Париж, де відбулося 10 її вистав при аншлагах!

Крім постановок опер, як режисер, працюю над підтримкою належної форми тих спектаклів, які уже роками «йдуть» на нашій сцені. Зараз така робота здійснюється щодо опер «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського.

Нині хотів би попрацювати над оперою Римського-Корсакова «Майська ніч». По-перше, в основі опери лежить твір Гоголя. По-друге — українська тематика. По-третє — чарівна музика. І нарешті — чарівна українська мова. Я вже ставив раніше цей спектакль у оперній студії, та грошей у дирекції театру немає. Але хочеться працювати, працювати, працювати..

Про гастролі й «політичний притулок»

— Я з гастролями об’їздив увесь світ. Бував у країнах із невимовно красивою природою, в багатих містах-мегаполісах, у країнах із чудовим кліматом, але вивіз звідти дві незаперечні істини: я понад усе люблю свою країну, її простори, її людей, рідну мову. Україна — це моє життя! Зрозумів, що, окрім України, ніде більше жити не можу! І друге — люди в усьому світі, до якої раси вони б не належали, — люблять спів і музику. Отже моя професія — загальнолюдська. У поїздках траплялися різні випадки. Незабутніми були гастролі в Африці. Я там узяв участь у полюванні на бегемотів! До речі, більшість концертів нашої групи артистів із СРСР відбувалися просто неба. Наші виступи африканцям дуже подобалися. Але свої схвалення й захоплення вони висловлювали не так, як у нас — оплесками, їх не було зовсім. Коли співак брав високу ноту або форте, глядачі здіймали шум, голосно гукали, кричали...

У Сполучених Штатах Америки я теж бував часто. Разів, мабуть, із 10—11. Їздив туди, як нині їдуть у Польщу. Одного разу співав «Князя Ігоря». Повернувся до Києва задоволений. Раптом присилають із посольства колишнього СРСР в Америці до Київської опери депешу: «Чому не слідкуєте за репертуаром? Ви хоча б знаєте, що співають ваші артисти за кордоном? Соліст Дмитро Гнатюк на всю Америку просив: «О дайте, дайте мне свободу!» Що подумають американці? Що у нас не вільна країна?» Певне, вирішили, що я політичного притулку прошу в такий спосіб. У театрі почитали й ще довго сміялися: «Це ж епоха Стародавньої Русі. Не Гнатюк у Америки свободи просить, а князь Ігор у полоні Кончака»! А я переживав, бо тоді все близько брав до серця. До того ж ще й навантаження було страшенним. Адже тоді актори, повертаючись із закордонних гастролей повинні були одразу ж співати в театрі, інакше не отримали б характеристики на наступний виїзд.

ПРО СИЛУ, ЯКА ПЕРЕКОНУЄ

— Викладаю режисуру в оперній студії. Навчаю, як себе поводити на сцені та й в житті. Вимагаю, аби не згубили свої голоси курінням і алкоголем. Знаєте, багато співаків пішло з життя молодими саме через випивку. У оперній студії в мене йдуть чотири вистави: «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Севільський цирульник» і «Фауст». Усі партії актори виконують українською мовою. Вважаю, що студентів потрібно спочатку навчити співати рідною, материнською, а вже потім — мовою оригіналу. Нині в Національній опері співаки виконують партії мовою оригіналу. Я вважаю це не завжди добре. Адже дехто з акторів, вивчивши автоматично текст, навіть не розуміє, про що співає. І якщо в класичній постановці це не завжди помітно, то в осучасненій трапляються мовні казуси...

Люблю Чайковського, Лисенка, Россіні, Пуччіні, Верді. До речі, вважаю, що Верді за музичною драматургією можна порівняти хіба що із Шекспіром у його літературній драматургії. Ці композитори мають силу, яка переконує. А режисерові потрібно лише підключитися до інформаційного поля композитора, розкрити те, що заклав автор твору, й пояснити все співакові...