Дмитро СТУС: «Я спробував представити свого Василя Стуса...»

Монографія Дмитра Стуса «Василь Стус: життя як творчість» у березні цього року здобула Гран-прі VI Всеукраїнської благодійної акції «Книжка року». Багато авторитетних літературознавців називають її подією у вітчизняній біографістиці. Видана торік тиражем тисячу примірників (!), вона розійшлася за два місяці.

У основу видання лягли опрацьовані документи, у пошуках яких Дмитро Стус їздив по всій Україні та Росії, а також (і це найголовніше) — особисті спогади сина: відверті, щирі, щемливі... Саме з них Василь Стус постає не тільки поетом і патріотом, а й сином, чоловіком, батьком... Вочевидь, такого його ми мало знаємо, а то й не знаємо взагалі.

Розмова з автором книжки вийшла за межі її обговорення і торкнулася нашого сьогодення.

«МОЖНА ВВАЖАТИ, ЩО ТРИ ЧВЕРТІ КНИЖКИ НАПИСАНО ДОСЛІДНИКОМ І ЧВЕРТЬ — СИНОМ...»

— Дмитре, ви були упорядником і автором передмов до книжок Василя Стуса «Веселий цвинтар», «Вікна в позапростір», «Золотокоса красуня», «Листи до сина», «Палімпсест»; одним із керівників авторського колективу (спільно з Михайлиною Коцюбинською) з опрацювання, підготовки до друку та видання творів поета у шести томах. Що спонукало взятися ще й за написання батькової біографії?

— Із початку 90-х років життя та творчість Василя Стуса не було кому досліджувати. Про нього писали переважно рідні та друзі, які знали його справжнього, й ті, кому він був цікавим. І все це робилося й робиться майже без жодного сприяння з боку держави. Передусім тут слід згадати Михайлину Коцюбинську, Євгена Сверстюка, Василя Овсієнка, Костика Москальця, Оксану Дворко, акторку Галину Стефанову, яка створила моновиставу «Палімпсест», барда Сергія Мороза, який першим поклав на музику вірші Василя Стуса. Усім їм була цікава особистість, яка спромоглася не лишень створити власну концепцію життя, а й залишила по собі висококласні поетичні твори. Працюючи, ми виростали на цих матеріалах, що й ставало нашою суперкомпенсацією!

Я неодноразово запитував себе, чому цим займаюся? Адже робота над батьковими збірками не приносила значних фінансів, навпаки, доводилося вкладати гроші, зароблені деінде, ще й траплялися неприємності. І десь у глибині душі завжди чесно зізнавався: я виростаю на цьому матеріалі як людина.

Микола Жулинський давно переконував мене взятися за написання біографії Василя Стуса. Я довго пручався. Врешті-решт, коли виник конфлікт із моїм безпосереднім керівником в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, мав намір йти звідти. Але Микола Жулинський, директор цієї установи, нагадав про монографію, порадивши нікуди не переходити. Розмови «треба — не хочу» тривали доти, доки не вступив в докторантуру. Зрештою, книжка «Василь Стус: життя як творчість» — наслідок трьох років навчання в ній: вивчення документів в архівах СБУ, поїздки по Україні та в Росію. Можна сказати, що три чверті книжки написано дослідником і чверть — сином: такий от симбіоз наукової та родинної суб’єктивності.

Я досить багато їздив із виступами про батька українськими містами й бачив інтерес до його постаті та водночас нерозуміння, як може людина змусити поважати себе сильних світу цього, хай навіть після смерті. У цій книжці спробував представити свого Василя Стуса.

— А який він, ваш Василь Стус?

— Зараз Стуса дуже зручно трактувати як борця за незалежність України. Мені ж видається, що цей момент другорядний і присутній лише в останні п’ять — вісім років поетового життя. На початку 90-х років для мене було важливо відсторонити поета від політики, і для цього я робив усе можливе впродовж десяти років. Хоч уже тоді усвідомлював, що це також частина Стуса. Але коли наголошувати лише на ній, а поза тим не бачити самої людини, то ліпиться образ штучного напівбожка. Тому я відсторонювався від політичної складової, наголошуючи найперше на творчості.

Потім, уже коли працював над біографією, збагнув: Василь Стус передусім людина, яка не допускала неповаги до себе за жодних обставин! Він кинув виклик суспільству, в якому існував, але це вселюдський виклик, бо неординарна особистість у всі часи заходить у суперечність із суспільством.

Більшість таких людей внутрішньо ламаються або вчаться йти на великі чи малі компроміси. Поет залишався собі вірним до кінця! Можна сказати, що певною мірою він був асоціальною постаттю. Держава, котра нехтувала його правами, не мала особливого значення для нього. І за цих умов батько все-таки спромігся зреалізуватися: мав друзів, кохану. Більше того, кохану, яка чекала його. Про це можуть мріяти 99,9 відсотка чоловіків. Бо зрозуміти тата було дуже складно, тому мама швидше вірила йому й чекала саме тому, що вірила. Вона до цього часу каже, що Василь Стус був неземною людиною. Він творив свій світ, який зараз цікавий не лише в Україні саме тому, що — універсальний. У ньому закладені конфлікти «особистість — середовище», які доводиться долати завжди.

Проте інший аспект життя Василя Стуса дозволяє говорити про нього як про борця за незалежність України. Він зберігав вірність українській культурі, хоч були спокуси перейти в російську. У 1970-му, не маючи жодних можливостей на Батьківщині, він навіть намагався вступити на Вищі сценарні курси до Москви, написав сценарій російською мовою для вступу. Але втручання когось із українського ЦК (прізвище мені достеменно не відомо), хто порекомендував його туди не приймати, завадило відходу від рідного.

«...СТУС — ОДИН ІЗ ТИХ, ХТО РЕАЛІЗУВАВСЯ ЦІЛКОВИТО ВСУПЕРЕЧ НЕГАТИВНИМ ФАКТОРАМ»

— Дмитре, ви розуміли свого батька чи, може, збагнули його тепер?

— Між нами були складні стосунки. Живучи з п’яти років без тата, я звик жити із мамою. Швидше, в нас були взаємини вчителя з учнем, причому учнем далеко не найкращим, який все сприймає із запізненням.

Я дуже люблю парадокси французького математика, фізика і філософа Блеза Паскаля. Наприклад, наші знання схожі на кулю: чим більше знаємо, тим більше точок зіткнення з невідомим. У принципі, не можу сказати, що я збагнув тата. Пізнання — вічний процес, але мені цікаво пізнавати і Стуса-батька, і Стуса-особистість, і Стуса-поета.

Десь три роки тому я думав, що шлях Василя Стуса — малоперспективний. Бачив, як за такий його вибір поплатилися мої мама, бабуся й дідусь... У нього в листах про це є: «Нашим рідним набагато важче за нас». А зараз мені здається, що це спосіб залишатися самим собою, незалежно, чи станеш ти відомою людиною чи просто будеш дворовим філософом, який у кожному українському селі є беззаперечним авторитетом місцевого масштабу. І ці люди рівновеликі, бо масштаб визначається більше Богом, від тебе ж залежить, як ти себе реалізовуєш у тих конкретних умовах, які визначені долею. Василь Стус — один із тих, хто реалізувався цілковито всупереч негативним факторам.

— Дмитре, як ви виховуєте своїх синів? Ставите їм за приклад діда, знаючи наперед, що безкомпромісність ускладнює життя?

— Я їх вчу лишень любити: світ, тих, хто поруч... Ніколи не прагнути добра всім, а завжди намагатися робити добро конкретно, бо добрим усім не будеш. А все інше — вже від характеру залежить. У Василя Стуса він був сталевим. Не на кожен характер таке життя підходить. Пам’ятаю, коли тато, повернувшись із табору, сказав: «Я — один із найбільших українських поетів ХХ століття!» У відповідь його запитав: «Який же ти поет? Де твої книжки?» Тоді його взагалі ніхто не знав, за винятком кількох друзів... Думаю, що небагато знайдеться тих, хто, не маючи при житті визнання, зберігають таку непохитну віру в себе. Це по силам лише людям калібру Вітольда Гомбровича, Василя Стуса, Пантелеймона Куліша...

«У МОНОГРАФІЯХ МАЄ БУТИ ПРИСУТНЯ ЖИВА ЛЮДИНА, А ПРО ЦЕ ПИСАТИ ДУЖЕ СКЛАДНО»

— Перед тим, як розпочати роботу над своєю монографією, ви перечитували чиїсь біографії? Як ви вважаєте, про кого з відомих українців і як треба писати зараз?

— Свого часу на мене мала вплив книжка про Евіту Перон, дружину аргентинського президента Хуана Перона. Прочитав кілька інтерпретацій життя британського розвідника 20 — 30-х років минулого століття Лоуренса Аравійського. Якщо говорити про українських авторів, то перечитував книжки Махновця про Григорія Сковороду, Петрова-Домонтовича про Пантелеймона Куліша, Зайцева про Тараса Шевченка.

Загалом біографія — це ідеологічна складова держави. Тобто гарна біографістика, яка в Україні не розвивається, — це те, що має підтримувати державу й може бути способом поширення знань про неї у світі.

Мені би хотілося прочитати «живі» біографії Нестора Махна, Богдана Хмельницького, дисидента й поета Зиновія Красівського, якого знав і дуже любив. Добре, якби спромоглися написати про Віктора Петрова-Домонтовича — одного з неокласиків, який працював на радянську й німецьку розвідки. Кажуть, що в ім’я кохання до дружини Миколи Зерова потрапив в неприємну історію, але таки став її чоловіком. Всі вони творили себе, «будували» свої біографії та коло друзів. Із задоволенням купив би книжку про Ліну Костенко, з якою теж знайомий. Перед нею завжди скидаю капелюха. Вважаю, що вона одна з найяскравіших і найцікавіших українок ХХ століття! Прочитав би про Лесю Українку та про Тараса Шевченка, не зважаючи на те, що про них багато писали.

У монографіях має бути присутня жива людина, а про це писати дуже складно. Здебільшого авторам не вистачає додаткових емоційних знань. Дослідники або збиваються на документи, або на вигадку. Тому існує чимало однобічних малоцікавих поглядів.

Чому ми й далі примушуємо наших дітей, які закінчують школу, не любити Тараса Шевченка?.. Чому не розказуємо їм про його перемоги, а зациклюємося на стражданнях?! Я сам вийшов із школи з такою нелюбов’ю і потім двадцять років ішов до Кобзаря, до розуміння його текстів і долі. Боячись сфальшивити, ми часто замовчуємо якісь драматичні моменти. Але культура мстива, й коли ви щось ховаєте, то воно буде інтерпретовано іншим типом літератури. Пам’ятаю, як лаяли книжку Леся Бузини, але ж та книжка, недобра, звісно, щодо Шевченка, в той же час є реакцією на абсолютно ненормальний стан, який існує в нашому літературознавстві, нашій біографістиці, нашій псевдоцнотливості. Знання не може бути цнотливим. Максимум, що від нього можна вимагати, — поваги та розуміння. А ми творимо божків, щоб у результаті мати або неемоційну документалістику, або художню вигадку, мало базовану на документах. А в нас стільки справжнього й цікавого!

— Свого часу за сприяння Катерини та Віктора Ющенків був записаний компакт-диск «Живий голос Василя Стуса», а наприкінці минулого року видана книжка «Василь Стус: життя як творчість». На ваш погляд, з приходом нової влади українська культура отримає належну державну підтримку?

— З новою владою я контактував тоді, коли вона була ще в опозиції. За їхньої підтримки також створений Гуманітарний центр Василя Стуса. Як наші стосунки складатимуться надалі, сказати дуже важко. Поки що працювати стало важче.

Я не маю надії, що нова влада щось принципово змінить. Як людина, яка працює в культурі, болісно сприймаю, що ні віце-прем’єр із гуманітарних питань, ні міністр культури не говорять про створення культурної наступальної технології (хоча час говорити про індустрію), про правила гри й умови конкуренції в культурі... Одноразові проекти на кшталт держсвята чи Євробачення у світі — пройдені етапи, а в нас — головне завдання.

Ось маємо дискусію про те, щоб «відмінити» присудження звань народний артист, заслужений... Це можна вирішувати років через десять, коли буде створено якісь альтернативні схеми. Це ж гарантії старшим людям! Або розмови про реформування Національної академії наук України. А що натомість? Зрештою, АН створив гетьман Павло Скоропадський і вона проіснувала до цього часу. Створіть щось вартісніше, а тоді вже беріться — і то обережно беріться — щось руйнувати. Втім, це не означає, що академія не потребує модернізації. Потребує, ще й як. Але поки рівень розмов про такі реорганізації особисто мене лякають непрофесійністю.

Із книговиданням ситуація взагалі катастрофічна. Книжка, на яку є попит, не може бути перевидана, як от «Василь Стус: життя як творчість». Причина банальна — у видавця немає коштів. Це свідчить про умови, в яких доводиться виживати українській книжці, а коли поруч потужне російське, польське, американське книговидання... Так і живемо: хтось літає на літаках, а ми наздоганяємо його на возі.

— Що залишиться у Дмитра Стуса, якщо в нього забрати Василя Стуса?

— Залишиться світ, у якому можна буде вільніше хуліганити й менше звертати уваги на постійні нашіптування доброзичливців: «Веди себе пристойніше, ти ж син Василя Стуса».