«Драматургія — це казки для дорослих»

Дончанка Катерина Панькова (пише під псевдонімом Катерина Цимбаліст) торік на Всеукраїнському конкурсі романів, кіносценаріїв і п’єс «Коронація слова» отримала першу премію за віршовану українську п’єсу в найкращих традиціях української літератури. У ній дуже багато слов’янської міфології, природа і краса. «День» поговорив з письменницею про те, як ідуть справи в драматургії для дітей і які труднощі доводиться долати сценарію на шляху до глядача.

— Мені здається, що театр спроможний допомогти людям розібратися в самих собі, — вважає Катерина ЦИМБАЛІСТ. — Це певне дзеркало соціуму. По суті справи, для мене драматургія — це казки для дорослих. Я в дитинстві чітко розуміла, що фільми, казки, мультфільми служать певній меті, вони показують якісь проблеми і шляхи розв’язання. На мій погляд, театр робить те ж саме, проте лише для дорослих.

— А що тебе приваблює в дитячій драматургії?

— Я дуже люблю казки. У мене є дитина, і я читаю дитячу літературу. І мабуть, тому дитяча драматургія для мене зараз дуже близька.

Сьогодні більшість театрів хочуть ставити відомі світові п’єси, адже є впевненість, що на це підуть. Хоча, якщо чесно, коли я з дитиною йду на дитячі вистави, інколи бачу, що у неї немає жодного задоволення від проглянутого, хочеться чогось нового.

— А в чому виражається це нове для дітей?

— Це і нові теми, і нові подачі старих текстів, і припустімо, перегляд дуже старих текстів. Адже життя змінилося. Сьогоднішні діти не такі, якими були ми. Вони набагато швидші, більш «інформаційні» (це якщо говорити про телебачення, інтернеті і так далі) Природно, вибір у них неймовірний. Вони можуть дивитися «людину-павука», «Бетмена», величезну кількість американських сучасних фільмів і мультиків, а ми їм пропонуємо затертий варіант «Білосніжки» або «Червону Шапочку», яка з року в рік не змінюється. Безперечно, дитина не захоче йти до театру.

— Конкурси спрямовано на популяризацію твору. Якщо говорити про прозу і поезію, то тут результат видно на книжкових полицях. А як бути з драматургічними творами?

— Наразі, на жаль, я навіть сама цього не знаю. Я сподіваюся, що організатори конкурсу зможуть допомогти в тому, щоб поставити цю п’єсу, але наразі цього не сталося. Я думаю, що буде видано якусь збірка п’єс, до якої ввійде мій твір. Звичайно, автори романів, які стають лауреатами конкурсів, дістають можливість реалізуватися і в нашій країні про них знають. А всіх інших чекає доля тихого забуття. Це стосується не лише драматургів, у авторів кіносценаріїв, на жаль, така ж доля.

Зі збіркою ти можеш іти до театрів. Мій погляд полягає в тому, що завжди знайдеться театр, який захоче поставити п’єсу, але головне завдання полягає в тому, щоб у мене вистачило сил його знайти.

— А театри шукають? Вони зацікавлені в цьому?

— Не можна говорити, що стіна непробивна. Звичайно, знайдуться театри, які захочуть поставити. У Донецьку, наприклад, є театр, який працює зі школами, вони їздять навчальними закладами і показують там п’єси. Я вже працювала з ними. Але ту п’єсу, яка виграла в конкурсі «Коронація слова», вони не ставитимуть: у них просто немає таких ресурсів. Але, можливо, починати потрібно з таких театрів. Якщо брати академічні театри, то ситуація тут набагато складніша. Потрібно доносити свою ідею, домагатися того, щоб тебе послухали і подивилися. І я гадаю, що тоді все прийде.

Я б хотіла, щоб моя п’єса «Лiсова Царiвна i Зорегляд» була прочитана дітьми. І саме тому вона у віршах. І якщо російською мовою є якісь подібні зразки, то українською їх немає. Це болісна тема. Ми повинні йти назустріч: режисери, сценаристи, продюсери. Потрібно шукати не лише місце, де п’єсу буде реалізовано, але й шукати майданчики для трансляції, спонсорів. Тут величезне поле для роботи.