Драматургія життя

У чомусь типова для його покоління письменницька біографія. Народився у селянській родині на теперішній Черкащині, у великому селі Михайлівка. Батько, Михей, за оповідками Микити Михейовича, був людиною веселою і відповідно вільною, хати не тримався. Відтак увесь клопіт щодо сім’ї упав на матір, Параску Дем’янівну. Традиційно українки такий удар тримають і хрест свій несуть достойно. Бо ж діти, яких належить вивести у світ...

Про матір свою Микита Шумило міг розповідати годинами. Узагалі, селянське життя поставало в нього як веселий театр, де одна вистава змінює іншу. І це правда, правда у чомусь парадоксальна. Бо ж ніби селянська праця так щільно припасована до життя природи, що нікуди пальця встромити. Та ба, і за моїми власними спостереженнями люди села зазвичай куди цікавіші й артистичніші від людей міста, особливо великого.

У цьому, до речі, Шумило був суголосний з іншим письменником, Григором Тютюнником. Коли вони сходилися за одним столом (а траплялося це частенько), гомеричний сміх не вщухав. Власне, що таке хороший письменник? Це завжди артист і режисер в одній особі, уміння показувати людей, причому стереоскопічно. Самоіронія — ось питома риса українців (досить пригадати наші анекдоти), тільки у нас чомусь вважається, що навпаки — ми патетичні, ми лірично медитовані.

Відтак не дивно, що Шумило, після учительської освіти та досвіду вчителювання (на селі, а потому — в Харкові), а за тим і перших спроб на літературній ниві (був у літорганізації «Плуг») їде до Москви і кілька років навчається на сценарному факультеті ВДІКу — уже тоді чи не кращій кіношколі світу. У Києві ж, у 1930-ті, зробили все, щоб знищити Кіноінститут, а спроби Олександра Довженка створити нову навчально-практичну інституцію наразилися на жорсткий спротив (і це попри Довженків статус одного із кіноулюбленців Сталіна) — учити цій професії мали тільки в Москві, надто високі ідеологічні навантаження призначалися «найважливішому з мистецтв».

1939 року ВДІК закінчено, а за два роки в Ашгабаді вийде фільм «Прокурор», за Шумиловим сценарієм — «Прокурор республіки» зі знаменитою Ніною Алісовою в головній ролі. Як занесло молодого сценариста аж у Туркменію? Так виховували тоді інтернаціоналізм... Не сказати б, що тут самі лише мінуси. Принаймні сам Микита Шумило не раз видавав свій сценарій уже у вигляді кіноповісті, як твір суто літературний. Боротьба жінок Сходу за свої права і свободи — досі жива проблематика.

Пройшов усю війну. Фронтовим журналістом, в газетах «Крылья Родины» та «Боевой товарищ». Особливо любив пригадувати свої польоти на військових літаках — хотілося ж усе те не тільки побачити, а й відчути. Драматургію бою, драматургію болю — це коли смерть, коли поранення. Кілька оповідань, зокрема «Голубий зеніт» (така назва згодом цілої книжки) — ось підсумок тих піднебесних днів і ночей. І важке поранення в голову на Одері — якби не російський письменник Миколай Грибачов, там би й залишився, на полі бою. Про Грибачова доводилося чути думки не надто доброзичливі... Микита Михейович усьому тому не вірив: «Не може погана людина тягнути на собі два-три кілометри скривавлене тіло, без видимих шансів на життя!» Узагалі щодо людей, яких знав, мав найромантичніші уявлення і непохитно їх захищав. Пригадується, як обурювався, коли пішли чутки про одного із його друзів-письменників, ніби той «сексот»: «Ні, ні й ні, Василь — чудесна людина, усе це наклепи».

По війні Шумило напише два кіносценарії (кіноводевіль «Приколи до грудей троянду» та кінокомедію-казку «Чари Іванкової сопілки»), один із них знімуть на Кіностудії імені Довженка («Якщо любиш»). Однак фільм вийшов настільки невдалим, що навіть не зберігся (це дивно, бо ж це кінець 1950-х, коли всі фільмоматеріали належало здавати в архів). Микита Михейович не міг без обурення говорити про режисера, чия бездарність, судячи з усього, дорівнювала його ж пихатості й самозакоханості. Після того про кіно він не хотів більше й чути — таким було його розчарування.

Місце кіно якоюсь мірою зайняла есеїстика та публіцистика. Для Шумила роки Хрущовської відлиги стали часом боротьби за ствердження української мови. Бо саме тоді почали виникати «ідеї оптимізації» мовної політики, аж до намірів щодо закриття українських шкіл. Кілька статей Шумила початку 1960-х принесли йому вдячність багатьох тисяч українців й водночас підозру людей «на горі»: звісно, що в «українському буржуазному націоналізмі».

Яким Шумило був «націоналістом», я міг би багато розповісти. Один лише епізод. Розмова із сусідом по дачі, євреєм, який переконував письменника, що ніякий він не єврей, що свого єврейства давно соромився... «Як ви можете? — обурювався Микита Михейович. — Євреї це велика нація, зраджувати її — я цього не розумію!»... Сьогодні його б назвали «антиглобалістом», ворогом уніфікації.

Мова для нього була святинею. Передусім українська. Нею володів віртуозно, знав такі глибини... Однак дуже любив і знав російську, з якої в останні роки багато перекладав. Любив російську літературу, зокрема сучасну — Валентина Распутіна, Федора Абрамова, Василя Бєлова...

Літератор, письменник в його розумінні мав бути оборонцем національно-культурних інтересів. Справжніх письменників цінував надзвичайно, про багатьох із них написав розкішні есе — про Юрія Яновського, Архипа Тесленка, Василя Стефаника... Із сучасних поетів найбільше любив і шанував Ліну Костенко, якій і присвятив один із кращих своїх текстів.

Жив він у відомому письменницькому будинку РОЛІТ на вулиці Леніна (тепер Хмельницького). Біля Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Андрія Малишка (з ним товаришував)...

Із появою онуків — спершу Олі, а потому Андрія — життя Микити Шумила набуло нових обертонів. Для них він почав писати невеликі оповіданнячка, що склалися у дві книжки — «Де ти, моя чаєчко?» та «Пам’ятливий горобчик». Дванадцять років вів щоденник онуки — системні записи, які одкривають не просто унікальний світ народження людської особистості, а й особливості контакту дорослої людини з дитиною. Нині б надрукувати усе це окремою книжкою та замислитися: ми, батьки й діди, нині майже не спілкуємося з дітьми, віддавши їх технічним засобам комунікації. Один із наслідків — ймовірна катастрофа системи освіти. Власне, те, про що не раз попереджали: живу культуру починає перемагати цивілізація, з її пріоритетами: техніка, спорт, тиражоване замість унікального.

Культура живе унікальним! Микита Шумило був і залишається сповідником неповторного і невмирущого...