Драматична комедія,

Цими днями стався прикметний збіг: виставу Миколи Куліша «Мина Мазайло» водночас поставили майстерня Василя Вітра (режисер-постановник — Віталій Савчук) і Донецький національний академічний український музично-драматичний театр. Текст про другу виставу, який здався нам цікавим, читайте нижче. Також ми звернулися до Василя ВІТРА із запитанням: що ви бачите за таким збігом?

«КУЛІШ У КОЖНІЙ П’ЄСІ РОЗГЛЯДАЄ БЕЗКІНЕЧНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ХАРАКТЕРУ»

— Мені здається, що найголовніше — це тема цієї п’єси, — почав Василь Петрович. — Вистави, що зараз іде в Донецьку, я, на превеликий жаль, не бачив. Але сама тема, можливо, знову зробила актуальним те, що було тоді, коли загострилося протистояння на мовному грунті. Мені здається, що ця тема актуальна не тільки, коли приймають якийсь закон про мову чи щось подібне, вона для України, на превеликий жаль, весь час вічна. В сьогоднішній драматургії рівня Куліша, та ще й приблизно на цю тему, в Україні немає. Микола Куліш — драматург світового рівня, рівня Чехова, Шекспіра. Просто в нас його дуже мало знають, а здебільшого бояться. У Куліша глибокі основи. Зрештою, для нашої вистави мовні колізії — це тільки тло. Насправді вона не зовсім про це. А про сутність українства як такого. Чому українці зрікаються свого, чому вони не хочуть бути собою, у чому суть? І не лише це. Це теж лише одна із тем. Насправді тема — це український характер. Я не хочу сказати, що це тема Куліша, але для нашої постановки це приваблива тема. З усіх боків це своєрідна галерея, фестиваль українських характерів. Тема українського характеру вічна. І звідси весь конфлікт, усі кульмінаційні події. Цей характер творить своє середовище, творить навколо себе своїх друзів і ворогів, будує, власне, і цю державу. Це ж усе робить наша вдача, наша сила волі, ментальність зрештою. І Микола Куліш в тому і геніальний, що він не просто дав якийсь конфлікт (мовний конфлікт — це тло, на той час воно загострилося), а в кожній п’єсі він розглядає безкінечність українського характеру. Найцікавіше, що студенти це досить вдало і влучно спостерігають, сприймають. Це зовсім інше покоління, яке не має того страху, який був у наших старших людях і ще лишається в нас, у середньому поколінні. Оце наше одвічне рабство і бажання бути рабом. Не тільки чиїмось — польським чи російським — а навіть рабом свого рабства. Колись я почув в одного історика в тому ж Херсоні, куди ми зараз збираємося їхати, який із захватом розповідав про те, що з України колись експортували найчистоплотніших рабів. Він ніби пишався цим. Ми — найчистоплотніші раби. Але і серед цих рабів завжди виростають спартаки, кармалюки, богдани хмельницькі... Рабство — не одвічне. Це тимчасове. І воно все одно породжує бунтарів. Головне, щоб ці бунтарі були мудрецями, мойсеями, які виводять свою націю з пустелі і творять свою націю і країну, облаштовують її як слід. А не з рабства в рабство заводять. Оце біда наша. Ми з Віталієм Савчуком і нашими студентами хотіли, щоб глядачі про це замислилися.

TOP-net

У Донецькому національному академічному українському музично-драматичному театрі минулої суботи знову був аншлаг. Репертуар театру поповнився комедією «Тітка Мотя приїхала», що, судячи з реакції глядачів, які прийшли на прем’єру, стане однією з найдискусійніших вистав творчого колективу.

Хто б міг подумати, що п’єса «Мина Мазайло», створена класиком української драматургії Миколою Кулішем далекого 1929 року, не втратить своєї актуальності й у наші дні. Пригадаємо шкільну програму з української літератури: головний герой Мина Мазайло, його дружина й дочка вважають, що життя їхнє не склалося через малоруське походження і, найголовніше, — через немилозвучне українське прізвище, яке родина носить без гордості. Навіть із соромом. Батьку протистоїть старший син Мокій, який пишається тим, що він українець. Але українець не «шароварно-вишиванковий», як його дядько Тарас, а ідейний комсомолець, який активно втілює в життя сталінську політику українізації. Щоб вирішити проблему «батьків і дітей», із Курська запрошують авторитетну тітку Мотю. Історична довідка. 1923 р. на XII з’їзді РКП (б) більшовики проголосили курс на вкорінення, українським різновидом якого стала українізація. Українізація передбачала виховання керівних кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, державного апарату української мови, поширення вживання української мови в усіх сферах суспільного життя тощо. Народним комісаром освіти УРСР було призначено Олександра Шумського, який почав фанатично втілювати рішення партії й уряду в життя. Українізації підлягали службовці всіх установ і підприємств, навіть прибиральниці й двірники. Ті, хто не бажав українізуватися або провалював екзамени з української мови, звільнялися без права отримання допомоги у зв’язку з безробіттям і з вовчим квитком. Один з активних провідників українізації Микола Скрипник так сформулював цілі та завдання українізації: «Українізація проводилася і проводитиметься найрішучішими заходами. Той, хто цього не розуміє або не хоче розуміти, не може не розглядатися урядом як контрреволюціонер і свідомий або несвідомий ворог радянської влади».

В умовах сталінської диктатури Микола Куліш був вимушений балансувати між обов’язковою підтримкою лінії партії й усвідомленням її згубності для української мови і культури. З одного боку, він підтримував ідею більшовицької українізації, з іншого — не міг не виступати проти такого завзятого, доведеного до абсурду виконання партійних директив. Природно, в ті часи Кулішу, як драматургові, доводилося йти на компроміси. Нагадаємо, в першоджерелі конфлікт між поборниками російської мови й захисниками українського закінчився звільненням головного героя, що таки змінив своє «малоросійське» прізвище на російське: «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазеніна...» Радісні комсомольці прославляють Українську РСР і рятують молоденьких дівчат від міщанської стихії. Завіса...

Тоді такий фінал здавався авторові найбільш вірогідним. Микола Куліш не знав, що через кілька років після написання п’єси українізацію буде згорнуто й визнано «петлюрівською», а її активних провідників буде затавровано як «буржуазних націоналістів» і фізично знищено. Не знав автор веселої комедії й того, що 1934 року його заарештують за звинуваченням у приналежності до неіснуючого «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру», а 1937 року — розстріляють.

Виставу під назвою «Тітка Мотя приїхала» було поставлено на донецькій сцені режисером з Івано-Франківська Ігорем Матіївим, і, на відміну від оригіналу, закінчується вона не так патетично, проте історично правдивіше. У сталінські табори сіли практично всі учасники дискусії про правильну вимову: і Мина Мазайло, який обрусів, і його, до самих кісток українець, син Мокій, і тітка Мотя, яка приїхала на свою біду, і дядько Тарас у вишиванці, й комсомольці.

«Я вважаю цю п’єсу актуальною», — коротко змалював режисер свій задум. — І, дійсно, веселу історію про те, як національно-заклопотані українці з піною на губах запевняють, що російської мови як культурного феномену не існує зовсім, а малограмотні росіяни недорікувато доводять, що половину українських слів було вкрадено у німців і французів, та й саму мову вигадали австрійці, було сприйнято як розповідь про день сьогоднішній. Ситуація з не завжди добровільною українізацією для мешканців Донецька більш ніж впізнавана. Як впізнавані й образливі для української мови гасла поборників мови Пушкіна, які не знають жодного вірша видатного поета. Знайомі глядачам і «страшилки» 20-х років минулого століття про те, що націоналісти, подібно до одного з героїв комедії, визначають справжніх українців за допомогою книжки з антропології й спеціального циркуля для вимірювання форми черепа. Не пройшла повз них і теорія, згідно з якою російські шовіністи століттями цілеспрямовано й зловмисно викорінюють українську мову. Автор постановки доводить, що й перше, й друге — вигадки. По суті вистава розповідає про те, що жодну, навіть найкрасивішу й «найправильнішу» мову, не можна зробити рідною за допомогою сили. Всі спроби примусової українізації або зарозумілої русифікації завдяки блискучій грі акторів Донецького національного українського академічного музично-драматичного театру виглядають смішно й безглуздо.

«Пристойніше бути зѓвалтованою, ніж українізованою», — виголошує літня пані, вік якої не залишає їй надії ні на перше, ні на друге. Зал сміється. Глядачам однаково не подобаються як оскаженілі «русифікатори», так і одержимі «українізатори». Ні, напевно, все-таки, не однаково. За великим рахунком, донецькій публіці тітка Мотя, яка «з Курська приїхала», здалася симпатичнішою, ніж лубково-оперетковий «козак» дядько Тарас.

«Дозвольте я вас українізую», — пристрасно пропонує дорослий чоловік дівчині, що пускає йому бісики очима і що недвозначно демонструє нові панчохи. Зал сміється.

«Что у вас на вокзале творится? Почему вы свой ХАРЬКОВ превратили в ХАРКІВ?» — ці слова пристрасної українофобки зустріли найбурхливішими за всю виставу оплесками. Донеччан, трохи сп’янілих ухваленим нещодавно Верховною Радою законом про основи мовної політики, можна зрозуміти.

А ось режисер-постановник, за його власними словами, не чекав такої реакції від донецьких глядачів. Івано-франківець Ігор Матіїв, чудово розуміючи, що зачіпає вельми делікатну для Східної України тему, зовсім не збирався ставити виставу про бойові дії на мовному фронті, переможців, переможених і узятих в полон. Його вистава зовсім не про те, яка мова краща й яка мова більш солов’їна. Своєю постановкою режисер хотів на прикладі героїв комедії, на прикладі самого Миколи Куліша показати, що історія повторюється: поки, якщо говорити сьогоднішньою термінологією, жителі Західної й Східної України мовами міряються, ті, хто підливає олії в цей філологічний вогонь, потихеньку встановлює диктатуру. І, якщо їм це вдасться, то, як це показано у невеселому фіналі комедії «Приїхала тітка Мотя», сядуть всі. Або «сядут все». Кому як більше до вподоби...